Джерело: Володимир Воронов, для Крым.Реалии
Будь-яка війна породжує масу легенд, міфів і байок, не стала винятком і війна в Чечні 1994-1996 років. Деякі з них вже забуті, інші виявилися не просто живучими, але часто навіть сприймаються багатьма не як власне міф чи страшна казка, але як безумовний факт: «Про це ж написано у «Вікіпедії»!»
Творили ті міфи в цілком конкретних кабінетах. Розносили ж їх, зазвичай, не ті журналісти, які спостерігали справжні бої, а ті, що пригрілися при різних штабах Об’єднаного угруповання військ – на «Моздокському фронті». Потім, посилаючись на таких «очевидців», ці страшні байки охоче повторювали вже високі начальники, яким конче потрібно було виправдати свої провали і сотні даремно загублених бійців.
Розіп’яті хлопчики Михайла Леонтьєва
Саме так було з одним із найбільш гучних і страхітливих міфів про те, як в розпал штурму Грозного чеченські бойовики розпинали полонених солдатів на вікнах будівлі Ради міністрів. Одним із перших цю версію описав «Моздокський фронтовик» Михайло Леонтьєв із газети «Сегодня». Розписав все настільки смачно, немовби бачив на власні очі. Процитую його тодішнє інтерв’ю для «Эхо Москви»:
« … ПИТАННЯ: Ви говорите, що <…> 9 січня чеченці вивішали на вікнах будівлі Ради Міністрів розіпнутих російських полонених, невідомо, живих чи мертвих. Скажіть будь ласка, ви особисто бачили <…> чи ні?
ЛЕОНТЬЕВ: вивішених полонених бачили з КП ( командного пункту. – В.В. ) дивізії офіцери <…> » [Ехо Москви. Інтерв’ю, 23 січня 1995 року, 20:30, 22:10]
Тобто сам – не бачив. Які офіцери це бачили, якої саме дивізії, та й взагалі з якого КП можна було бачити руїни будівлі колишнього Радміну, та ще й 9 січня – про все це Михайло Леонтьєв промовчав. Що й не дивно: того дня бачити вікна Радміну можна було, напевне, лише з одного КП – Дудаєва і Масхадова, із будівлі Рескому (Президентського палацу). При цьому немає жодних документальних доказів і фотографій, немає ані свідків (якихось офіцерів якоїсь неназваної дивізії), ані імен-прізвищ-звань власне жертв. Не було заведено кримінальну справу, ніхто не проводив розслідування. Не існувало в природі (тобто військовій прокуратурі) жодної кримінальної справи щодо «розіпнутих».
Але не один Леонтьєв тоді сіяв цей міф. Був, наприклад, і репортаж у «Комсомольской правде» Ольги Герасимової і Василя Устюжаніна, які навели слова якогось 18-річного Андрія (знову без прізвища) «із (98-ї) повітряно-десантної Іванівської дивізії»: «Хлопці, які побували в боях, підтверджують, що наших поранених підвішували за ноги у вікнах Радміну і, прикриваючись їхніми тілами, вели прицільний вогонь» [Герасимова О., Устюжанін В. На 41-й день війни в Грозному зіграли перше весілля // Комсомольская правда, 1995, 24 січня .] Не тільки самі автори репортажу нічого на власні очі не бачили, але й переказують слова якогось «солдата Андрія» (навіть без прізвища), який теж нічого не бачив, лише щось і десь від когось чув, що «хлопці розповідали …»
Міфи вдатні лише тоді, коли їх не можна помацати, тому й бажано уникати всього того, що можна перевірити: точних дат, імен, конкретних найменувань та прив’язки до місцевості. Саме тоді, коли, відповідно до твердження Михайла Леонтьєва, полонених солдатів розпинали на будівлі Радміну, автор цих рядків перебував у тій самій будівлі. І полонених бачив саме там – живих, 19 осіб із розгромленої 131-ї мотострілецької Майкопської бригади. Вдивляюся в замурзані обличчя – зовсім іще діти! Їх блокували 1 січня біля залізничного вокзалу, і коли скінчилися боєприпаси, а підтримка так і не прийшла, вони змушені були здатися. До того підвалу ми спустилися разом з колегою, Олександром Колпаковим із «Московського комсомольця», тому просто наведу те, що він пізніше надрукував у газеті: «<…> в будівлю Радміну вниз по східцях, туди, де, як я з’ясовую вже по ходу нашого руху, поміщено російських полонених. Їх виявляється 19 осіб <…> Темінь темна, запалюю сірника, щоб поговорити з ними, але полум’я відразу висвічує обличчя людини у смушевій шапці, яка раптом категорично відмовляється дозволити нам поговорити з солдатами. Тридцять вісім очей дивляться на нас із сумом і надією. «Серед вас є поранені, побиті?» – питаю. «Ні» – відповідають вони. «І що з ними буде?» – адресую я питання вже смушевій шапці. «У всякому разі, життя ми їм гарантуємо, а от російська влада навряд чи», – різко відповідає він. Я підношу сірник ближче до полонених. Хлопчаки років 18-19, в очах тваринний страх <…> » [Колпаков А. Війна і чир // Московський комсомолець, 1995, 19 січня] . Додам лише, що толком поговорити з полоненими «смушева шапка» нам не дав, зажадавши особистої письмової санкції … Дудаєва. У підвалі ж Радміну відсиджувалися усі тому, що федеральна артилерія настільки нещадно гатила тоді по Радміну, що й носа зась було висунути. Як подейкував ще один колега Олександр Мнацаканян, який у ті дні був там від «Общей газети», «хотів би я бачити того сміливця, який під вогнем всіх систем і калібрів наважився б видертися – разом із полоненими! – зруйнованими сходами на другий або третій поверх. І на суцільно прострілюваному просторі зайнявся б цією розправою. Зрозуміло, божевільних, які вирішили повторити «подвиг» солдат Понтія Пілата, просто бути не могло!». Він потім так і написав у своїй статті: «А всім, хто вірить у розп’яття на вікнах, рекомендую самим спробувати виконати марну і ризиковану операцію. Взяти п’ятидюймові цвяхи, молоток, полоненого, піднятися хоча б на третій поверх палаючої прострілюваної будівлі, підійти до вікна і швидесенько прибити людину, що чинить спротив (а я к же інакше?) до розбитої віконної рами». [Мнацаканян А. Складніше за смерть // Общая газета, 1995, 26 січня].
Більш того, коли від снарядів і бомб почали руйнується перекриття підвалу, вся ця група з 19 полонених солдатів Майкопської бригади була виведена з руїн Радміну, ніхто з них (а інших у тій будівлі й не було) не був там «розіп’ятий» і «вивішений у вікнах». Їх перевели до підвалу перукарні на Мінуткє, де бесіду з ними записав на відеокамеру журналіст НТВ В’ячеслав Грунський, і його репортаж пройшов у програмі «Сегодня» 16 сiчня 1995 року. Також відомо, що всі солдати з цієї групи згодом були звільнені.
Але кого цікавлять факти, якщо потрібні саме міфи? І їх просували не тільки журналісти на кшталт «Моздокського фронтовика» Леонтьєва, але й, наприклад, генерал Лев Рохлін. В одному з інтерв’ю він тоді заявив, що «коли ми брали цю будівлю (Радмін. – В.В.), там у кожному вікні висів мертвий або поранений наш боєць. Чому про це не говорять правозахисники?» [Аргументи і факти, 1995, № 5, с.2.]. «А в будівлі Радміну в кожному вікні дудаєвці вивісили трупи наших солдатів» – це вже з інтерв’ю генерала військовому журналісту Асташкіну [Асташкін Н. С. По вовчому сліду. Хроніки чеченських воєн. М., 2005, с. 132]. Схожі слова Рохліна навів у своїй книзі й інший військовий журналіст, капітан 2-го рангу Андрій Антипов: «дудаєвці вдалися до найбільш підступного і підлого кроку. Напередодні штурму вони вивісили у вікнах Радміну трупи наших солдатів. На це було важко дивитися» [Антипов А.В. Лев Рохлін. Життя і смерть генерала. М., 1998, с. 189]. Але ось що примітно: далі цей самий автор рясно цитує «Робочий зошит оперативної групи центру бойового управління 8-го гв. АК », «Журнал бойових дій», рапорти командирів, де похвилинно розписані як власне штурм Радміну, так і попередні дні. Однак у тих документах немає ні слова про жодні вивішені у вікнах тіла або ще живих солдатів. Але якби щось подібне дійсно було, це просто неможливо не зафіксувати в документах! Більш того, прямим обов’язком і особістів, і військових прокурорів було б тоді провести дізнання і, якщо б факти підтвердилися, порушити кримінальну справу. Але нічого цього зроблено не було: не було чого перевіряти, оскільки не було жодних розіпнутих. Однак вміло запущений міф уже зажив своїм життям, і у книгах про ту війну його часто наводять як нібито незаперечний факт …
Полювання за «білими колготками»
Незадовго до другої військової кампанії в Чечні російськими екранами гучно прокотився нібито художній фільм Олександра Невзорова «Чистилище», знятий на замовлення і на гроші Бориса Березовського. Картина про штурм Грозного в грудні 1994-го – січні 1995 року, рясно присмачена матірщиною, вийшла гучного і барвистою (в прямому сенсі), але наскрізь не відповідною дійсності. Одним із ключових сюжетів тієї агітки стали епізоди, в яких панянки із деяких прибалтійських країн влучно вбивали бійців федеральних військ, відстрілюючи у них саме геніталії. Щоправда, власне снайперську стрілянину Невзоров зобразив так: жінки тендітної «конструкції» ведуть вогонь із важких гвинтівок з рук, в положенні стоячи – на повний зріст, стирчать у всіх на виду у віконному отворі. Спробуйте самі навіть не постріляти, а просто потримати снайперську гвинтівку Драгунова у витягнутих руках хвилин десять-п’ятнадцять (як в кіно), вишукуючи в потужну оптику ціль. Але зовсім не ці технічні «дрібниці» тут головне, а головне те, як вдало у самий розпал пропагандистської кампанії підготовки нової війни був «залакований» замшілий міф щодо злісних жінок-снайперок із Балтії.
Про снайперок з прибалтійською «пропискою», які воюють проти федеральних військ у Чечні, розмови точилися вже з грудня 1994 року. Впровадження міфу про те, що мало не головна причина всіх невдач російських військ – «білі панчохи», снайперки з Литви, Латвії та Естонії, які воюють на боці дудаєвців, – одна з найбільш пікантних пропагандистських спецакцій того часу. Хто ще, як не іноземні «дами з гвинтівками», зміг тоді зупинити нестримний натиск танкових дивізій і «блакитних беретів» Павла Грачова з «краповими беретами» Віктора Єріна на додачу?
Оскільки вони виступають на змаганнях в трико, що обтягують стегна, то в них, мовляв, їм зручно й … воювати
Судячи з усього, зачали цей міф під час війни в Придністров’ї: саме тоді налетілі туди браві «козаки» раптом заголосили, що їхні наступаючі лави викошують жінки-снайперки з Прибалтики. Жодної такої ніхто з «очевидців» і в очі не бачив, жодної не було взято в полон або хоча б знайдено вбитою на полі бою, але легенда зажила своїм життям. Далі – скрізь: із траншей Тирасполя і Бендер всього лише крок до окопів Гагр і Гумісти, а там і до Чечні вже рукою подати. Само собою зрозуміло, що ясноокі блондинки-снайперки з Прибалтики воювали тільки проти російських військ або проросійських сил. У Придністров’ї – на боці «румунів», в Абхазії – на боці грузин …
Чому снайпери – жінки, та ще й із бурштинових берегів Балтики? Як тоді запевняли прокремлівські ЗМІ, саме в Литві, Латвії та Естонії нібито «накопичилася» величезна кількість колишніх спортсменок – жінок-стрільців, яким конче потрібна робота «за фахом». Найчастіше при цьому говорили про біатлоністок. Власне «прибалтійські мотиви» розшифровували легко: відносини Москви з країнами Балтії, що віднайшли свою незалежність, та той час були досить натягнутими, тому нібито само собою було зрозуміло, що снайперки «звідти» воюють всюди, де тільки можна нашкодити Кремлю. По суті, класична «чорна пропаганда», один із елементів кампанії проти Литви, Латвії та Естонії в прокремлівській пресі.
Чому ці снайперки спочатку стали проходити під кодовою назвою «білі колготки», які звели в символ, а не, скажімо, сині панчохи (втім, термін «білі панчохи» спочатку теж зустрічався, але не прижився), толком вже і не зрозуміти. Можливо, це просто результат польоту фантазії конкретного автора вигадки: «а назвемо їх ось так! ..» Сама присутність такої деталі жіночого туалету в окопі – вже свідоцтво навмисності, безглуздості цієї байки. Правда, були спроби пояснити таку назву одягом біатлоністок: оскільки вони виступають на змаганнях в трико, що обтягують стегна (або лосинах-легінсах), то в них, мовляв, їм нібито зручно і … воювати, а що білі – так для зимового маскування ж! Хоча про яке маскування «під сніг» могла йти мова в Придністров’ї влітку 1992 року? Але міф є міф, і коли вже один раз сказали, то довелося дотримуватися вихідної версії – походження явно кабінетного, а не окопного. Під час абхазької війни заговорили було і про грузинських жінок-снайперок – вже в чорних колготках. Однак влучні грузинки в чорних колготках чомусь не прижилися, швидко змінилися тими, які в білих колготках і з «прибалтійською пропискою». Не раз в ту пору довелося зустрічати в Абхазії «очевидців», які стверджували, що саме така їх мало не підстрелила, причому цілила саме поміж ніг. Ще в Абхазії розповідали, як у березні 1993 року латиські жінки-снайперки понесли величезні втрати і поїхали, ось тому, мовляв, їх уже й не видно … При цьому хоча жоден «очевидець» снайперок особисто не бачив, зате точно знає (чув), як їх пачками брали в полон, ґвалтували, а потім прив’язували до танків (бронетранспортерів) – «і на шматочки, і сліду не залишалося».
Зрозуміло, варто було розпочатися війні в Чечні, як з’єднання «білих колготок» з вільнюською, ризькою і талліннською пропискою негайно виявилися і там. Ще 20 грудня 1994 року директор Федеральної служби контррозвідки (ФСК) Сергій Степашин повідомив «Вестям», що в ході чергового бою в руки оперативників потрапили два трупи снайперів і було встановлено, що один труп – «особа прибалтійської національності». Пізніше директор Степашин в одному з інтерв’ю навів «уточнені» дані свого відомства, згідно з якими «близько 40 жінок там воюють» [Актуальне інтерв’ю. Контррозвідка в Чечні // Аргументи і факти, 1995, № 5, 01/02/1995] .
У царині поширення цього міфу серед першопрохідців тоді був і вже згаданий Михайло Леонтьєв. Ось пасаж з опублікованої ним у січні 1995 року в газеті «Сегодня» (у співавторстві з Марією Дементьєвою) статті «Брудна війна проти російської армії»: «Так в одній з частин раптом снайпер почав «знімати» офіцерів. Яким чином він пробирався в добре захищений район, було абсолютно незрозуміло. Нарешті, солдату вдалося снайпера вистежити і поранити. Слід крові, з рани, перев’язаної поспіхом, привів до підвалу із біженцями, яких поселили військові. Серед них, видаючи себе за росіянку, мирно жила і ходила «на роботу» – на дах – снайперка Лайма». Відзначилися й інші видання. «Підтверджується конкретними фактами і прибуття найманців з Прибалтики, – повідомляв «Коммерсант». – У центральних районах Грозного були помічені жінки-снайперки – члени організації «Біла панчоха». 12 грудня в Грозний прибув загін снайперів «Чорний тюльпан»» [Ромашов Г. Він хату покинув, пішов воювати … // Комерсант, 1995, 18 січня]. Там, у статті «Коммерсанта», в Чечню вирушили ще й афганські моджахеди з … «Фізулінського напрямку Карабахського фронту», яких «спецрейсом» перекинули в Грозний із Гянджі, і «Сірі вовки», і інструктори «з Азербайджану, Афганістану, Туреччини, Пакистану», і десятки іноземних бойовиків, які «пройшли підготовку за програмою спецназу в Пакистані»… Уже й не «білі колготки», виявляється, а «Біла панчоха» – і це ціла організація! До якої додані і загін снайперів «Чорний тюльпан», і «Сірі вовки», і навіть спецназ Пакистану! Звідки всі ці відомості? Виявляється, це «за інформацією ФСК Дагестану».
На самому початку війни основним постачальником «білоколготкової» фактури став центральний орган Міністерства оборони Росії – газета «Красная звезда». Повідомляючи про злодіяння «білих колготок», видання зазвичай посилалося на джерела не власні, ба навіть не армійські, зате в одній із заміток проскочило, що до кого б із воєначальників, офіцерів або бійців не звертався її кореспондент, на питання про снайперок із Балтії завжди отримував відповідь: «Чути чули, але конкретних фактів ніяких». Що зовсім не завадило органу Міноборони подати статтю під примітним заголовком: «Прибалтійський слід чеченської трагедії. У зону бойових дій злітаються різноплемінні «Дикі гуси». Ближче до Нового року нові «подробиці», наприклад, що «година дій прибалтійських «білих колготок» коштує 50 доларів» [Красная звезда, 1994, 27 грудня]. Жодного відповідного бухгалтерського документа щодо «колготок», нехай і найбільш завалящого, ніхто ніколи так і не показав.
Уже названий вище військовий журналіст полковник Микола Асташкін у своїй книзі наводить шифротелеграму, нібито надіслану 31 грудня 1994 року «старшим оперативної групи Прикордонних військ Росії – заступником головнокомандувача Прикордонними військами Росії» генерал-лейтенантом А. Щербаковим на ім’я заступника голови уряду Миколи Єгорова та міністра оборони Росії генерала армії Павла Грачова. У пункті №2 документа на повному серйозі значиться: «Статус особливого підрозділу має формування «білі колготки», що складається з жінок-снайперів із Прибалтики. Щодоби їм виплачується по 1 тис. доларів США та 1,5 тис. доларів за кожного вбитого російського офіцера додатково» [Асташкін Н. С. По вовчому сліду, с. 120]. Але, як пише далі полковник Асташкін, «Грачов і чути не хотів про якихось там найманців, «білі колготки» та інші нісенітниці» [Там само]. Напевно, у Павла Грачова були вагомі підстави ігнорувати цю «інформацію», і точно, що у нього були можливості досконально перевірити її. Але «Красная звезда» продовжувала повідомляти, як накрили мінометним вогнем снайпера і потім виявили ще живу біляву дівчину, а «з часом вдалося встановити і її прибалтійську «прописку»…
Слідами Міліти Транкаутене
Усі схожі «конкретні факти» видавалися на-гора натужно: ні імен, ні прізвищ, ні адрес і явок – взагалі нічого. Імена, втім, інколи звучали, зазвичай називалося одне і те ж – «Лайма». Коли ж раптом називалося не тільки ім’я, але ще й прізвище, із цим завжди траплявся конфуз. Так, у березні 1995 року урядова газета «Российские вести» видала сенсацію: в Чечні нарешті захоплено снайперку, і нею виявилася «відома литовська спортсменка Міліта Транкаутене». Показати «білу панчоху» суду і громадськості можливості так і не випало, оскільки її нібито відразу ж викинули з гвинтокрила поранені офіцери, виявивши на прикладі її гвинтівки 18 насічок, а в кишенях – 15 тисяч доларів. Журналісти «Московских новостей» здійснили тоді своє розслідування, прочесавши всю Литву уздовж і впоперек. «Відому спортсменку» шукали всюди: в адресних столах і Департаменті фізкультури і спорту, в Міністерстві охорони краю і добровольчих силах національної оборони. Попутно опитали всіх литовських експертів і знавців стрільби та біатлону. Підсумок досліджень: ні спортсменки, ні навіть хоча б будь-якої «Міліти Транкаутене» в Литві взагалі не виявлено. Журналісти з «Московских новостей» на цьому не заспокоїлися, продовживши свої пошуки в Латвії та Естонії – з тим же нульовим результатом. Звернулися в Центр громадських зв’язків (ЦГЗ) тоді ще ФСК, але його керівник Олександр Михайлов заявив, «що йому про це нічого не відомо», та й взагалі «про Міліту Транкаутене він чує вперше»[Афанасьєва Г., Какоткін А. «Качка» в білих колготках // Московські новини, 1995, № 11]. «Міліта Транкаутене» виявилася міфом. Свої пошуки «білих колготок» провела і власкор «Комсомольської правди» в Таллінні Галина Сапожникова. У лютому 1995 року вона теж опитала масу людей: спортсменів, керівництво Естонського стрілецького союзу, директорів охоронних фірм, дісталася навіть до «Кайтселійту» – добровольчого Союзу оборони Естонії – і до добровольчої дружини єгерів. Слідів того, що естонки їдуть воювати в Чечню, виявити не вдалося. Керівники приватних охоронних підприємств здивовано знизували плечима: для них взагалі, як виявилося, проблемою було відшукати в республіці когось, хто мав би професійні або хоча б спортивні навички стрілка. Усіх спортсменок-професіоналок можна було перелічити на пальцях, а молодих дівчат-стрільців і зовсім не виявилося, бо «не бажають естонки більше займатися цим видом спорту» [Сапожникова Г. «Білі колготки» геть розповзлися … // Комсомольская правда, 1995, 16 лютого] .
Але от одного разу, як запевняв у своїй книзі полковник Асташкін, встановили навіть точну адресу цих фурій: «6 січня 1995 року воєнні контррозвідники провели опитування біженців, під час якого з’ясувалося, що з початком ведення бойових дій у Грозному бойовики Дудаєва активно використовують жінок-снайперів із так званого батальйону «білі колготки», сформованого з прибалтійських біатлоністок». Але найголовніше, «уродженець столиці Чечні Дмитро Потапов повідомив, що частина з них базувалася в мікрорайоні «Сахалін» на вулиці Малгобекській в будинку № 4. За зовнішнім виглядом і розмовами – це естонки, що маскуються під санітарок, радисток і таке інше» [Асташкін Н. С. По вовчому сліду, с. 199] . «При опитуванні біженців із Чечні, – продовжував полковник Асташкін, – були отримані дані про те, що серед литовських жінок-снайперів (отож, тут страшні естонки легким розчерком пера перетворюються вже на литовських жінок! – В.В.) в підрозділі «білі колготки» перебувають і кілька осетинок, яких використовують в якості свідків вбивств російських військовослужбовців. Кожній зі снайперок надається по два свідки, вони фіксують результати стрільби своїх підопічних по живих мішенях: життя солдата оцінюється в 500 доларів, а офіцера, в залежності від військового звання, – від 1000 до 1500 «зелених» [Там само]. Отже, «білі колготки» – це вже штатний військовий підрозділ, кожна снайперка якого в обов’язковому порядку працює із двома свідками-осетинками, які «фіксують результати стрільби».
За вказаною адресою дійсно була «база», де насправді жили жінки «європейської національності», а саме – три журналістки
Далі він же цитує оперативні зведення, які йому надали особісти з Управління ФСБ по Північно-Кавказькому військовому округу: «У селищі Ташкала Старопромисловського району міста Грозного в гуртожитку нафтопереробного заводу імені А. Шеріпова розташована база жінок-найманок із Прибалтики («білі колготки»)»; «<…> У парфумерному магазині, розташованому па перетині вулиць Моздокська та Ділова, проживають 3 жінки з підрозділу «білі колготки», що розмовляють із прибалтійським акцентом»; «… На вулиці Ульянова проживає Наталія Скворцова – снайперка підрозділу «білі колготки», в період бойових дій брала участь в операціях зі знищення російських військовослужбовців, має на руках зброю. В даний час проживає з чеченцем, колишнім бойовиком»; [Там само]. Ніякої «Наталії Скворцової з вулиці Ульянова» ніхто теж так ніколи і не показав, що не завадило полковнику докладно описати тактику дій «білих колготок», щоправда, вже не за якимись «оперативними зведеннями», а зі слів «очевидців»: «Ці найманки, яких язик не повертається назвати жінками, вбивали наших бійців і офіцерів з особливою жорстокістю. Спочатку поранять солдата, скажімо, в стегно – він лежить, смикається, а снайперка чекає, поки за ним приповзуть товариші, щоб витягнути його з поля бою, і ось тоді вже вона починає вбивати одного російського солдата за іншим». Розписав, як «одна зі снайперок, на ім’я Марина» влаштувала полювання за одним з офіцерів, але – “не дістала: наш снайпер знищив найманку”. <…> Як же треба ненавидіти росіян, щоб ось так запросто взяти до рук снайперську гвинтівку і винищувати їх цинічно і холоднокровно, за долари?! До цього часу щось схоже було властиво лише одній професії на землі – професії ката. Але щоб катом стала жінка? Такого світ ще не знав» [Там само, с. 200].
«Естонки» з Малгобекської
Але де в цьому описі факти – де тіла, імена, документи? Адже удача, виявляється, була такою близькою. «Красная звезда» в матеріалі «Нашим військам протистоять жадібні й жорстокі найманці» повідомляла: «У Грозному, на вулиці Малгобекській, 4, була створена ціла база, де розміщувалися і звідки йшли на вільне полювання жінки-снайпери з Естонії, інших прибалтійських держав. З них створили цілий підрозділ, який з незрозумілих причин чомусь назвали «білі колготки» [Червона зірка, 1995, 24 січня]. Ось вона, та сама Малгобекська, 4, ось вона, та сама база «білих колготок» – естонських! Тоді ж про цю «естонську базу» з вулиці Малгобекської синхронно і дружно заговорили й урядові телеканали. Тільки міфи якраз тим і гарні, що обтічні, розпливчасті і неконкретні, що їх не можна помацати руками або перевірити, тому й не варто було в той час називати точну адресу. Оскільки за вказаною адресою дійсно була «база», де й справді жили жінки «європейської національності», кожен день йшли на «вільне полювання», а саме – три журналістки: Галина Ковальська, Ірина Дементьєва та Марина Перевозкіна. Але одного разу через сильний обстріл вони так і не змогли повернутися на свою «базу», а незабаром квартал зайняли федеральні війська і особісти, напевне, одразу ж кинулися перевіряти, як ми тепер знаємо, свідчення того самого «уродженця столиці Чечні», який і повідомив про «естонську базу» в будинку №4 по вулиці Малгобекській. Як розповідала тоді сама Марина Перевозкіна, на квартирі залишилися їхні рюкзаки з їхніми особистими речами … Але ось білих колготок, додала вона, у них точно не було. Можна уявити, якою невимовною була радість оперативників, що наткнулися на ці скарби, але ж там повинен був ще й журналістський бронежилет валятися, який жінки тоді з собою не взяли. І ось, через 10 років цілий полковник з повною упевненістю продовжує ретранслювати ту байку про естонську базу на Малгобекській, 4 …
Після такого провалу, здавалося б, варто було тему приглушити. Але ж ні. «Красная звезда» поміщає величезний матеріал про підрозділ «Летючий голландець» – якусь спеціальну групу федеральних військ по боротьбі зі снайперами. Один із бійців цієї групи навіть роздивився обличчя стрілка противника: «Саме ця людина вчила його азам стрілецької справи, зробила з нього кандидата в майстри спорту … Ех, Лідіє Андріївно, Лідіє Андріївно! Ось і зустрілися … Спасибі, навчила стріляти без промаху, так, видно, на свою ж голову … До цього старшина Осипов в існування «білих колготок» … не йняв віри. Аж тут, у Чечні, зіткнувся «приціл в приціл» » [Красная звезда, 1995, 15 лютого]. Раз пішли вже «Лідії Андріївни», то «Лайми», мабуть, закінчилися? Але і про «Лідію Андріївну» ніхто нічого не дізнався і жодних документів або фотографій не побачив. Згодом будуть повідомляти ще й про взяту в полон «матір двох дітей», на прикладі гвинтівки якої «було 20 зарубок» [Красная звезда, 1995, 20 квітня]. Теж ніяких імен, документів, фотографій, та й сама «полонена» випарувалася.
Біатлоністи і флористи
У 1995 році автор, який працював в газеті «Собеседник», вирішив з’ясувати питання в інстанції, яка, здавалося б, точно повинна була володіти інформацією на цю тему, – в ФСБ. Але на офіційний письмовий редакційний запит редакція відповіді так і не дочекалася. Щоправда, заступник начальника ЦГЗ ФСБ Володимир Томаровський в розмові повідомив, що контррозвідка фіксувала присутність жінок-снайперів з країн Балтії в чеченських формуваннях. Але будь-яких документальних даних пан Томаровський надати редакції не зміг, відверто визнавши, що таких його відомство не має в своєму розпорядженні. За словами чиновника, були, мовляв, виявлені вбиті жінки-снайперки явно прибалтійського походження. Але питання, як саме визначалося «прибалтійське походження», залишилося без відповіді. Запитав тоді ж чиновника держбезпеки, з яких причин громадськості не надані хоча б світлини чи відеозйомка цих убитих жінок-снайперок, у відповідь на що почув: це не було зроблено «з етичних міркувань».
Москва не особливо прагнула розвивати стрілецькі види спорту в цих «ненадійних» республіках, де ще пам’ятними були «лісові брати»
Тоді ж редакція провела і своє міні-дослідження: зробили запити в представництва Литви, Латвії та Естонії, через колег у Вільнюсі, Ризі, Талліні спробували дізнатися про відомих (і не дуже) стрільців і біатлоністів, спортсменів і спортсменок з цих республік. Не може ж так бути, щоб у цих невеликих країнах десятками зникали молоді жінки-спортсменки, адже рідні та близькі неодмінно почнуть хвилюватися, стануть шукати, поповзуть чутки, здійметься галас … Нічого: ніхто не щезав, не зникав, нікого не шукали. Жодного факту присутності в буремній Чечні громадян цих республік, будь то спортсмени або не спортсмени. Та й взагалі спортсменів-стрільців, як виявилося, там кіт наплакав – і жінок, і чоловіків. Підняв списки призерів і учасників чемпіонатів – СРСР, світу і Європи, спливло декілька імен біатлоністів або стрільців із цих трьох країн, зовсім небагато, на пальцях можна було порахувати. Але всі були на виду, усі до того часу покинули спорт і ні до якої стрільби більше жодного стосунку не мали, хтось зайнявся туристичним або спортивним бізнесом, хтось – флористикою … Ніхто не зник, ніхто не загинув – крім біатлоністки Анне-Лі Овійр з Таллінна, бронзової призерки чемпіонату СРСР 1983 року: 28 вересня 1994 вона стала жертвою аварії порома «Естонія».
Стрільців і біатлоністів з Прибалтики ще й тому було небагато, що в радянські часи в цих «ненадійних» республіках, де ще пам’ятні були «лісові брати», Москва не особливо прагнула розвивати стрілецькі види спорту. І хоча в естонському місті Отепя тоді був всесоюзний тренувальний центр біатлоністів, тренувалися там спортсмени з інших союзних республік.
Тоді ж довелося проконсультуватися і з російськими фахівцями зі стрілецької справи, які доступно роз’яснили: снайпер – товар штучний, який готують не ДОСААФ і масові спортивні товариства, а обмежене коло конкретних відомств: КДБ, спецпідрозділ МВС, Міноборони. Усі ці люди відомі, всі перебували (і перебувають) на спецобліку, у кожного – свій почерк, та й непомітно «прогулятися» на війну «підзаробити» вони ніяк не могли. Що ж до спортсменів, то до справжньої бойової снайперської стрільби вони стосунку не мають. Що, до речі, пізніше підтвердили і біатлоністи, спортсмени та тренери, з якими довелося багато спілкуватися під час відряджень на змагання з біатлону. Не упустив можливості приватної розмови з ними й на цю тему, і був, що називається, здійнятий на сміх. «Між стрільцем-спортсменом і снайпером, як кажуть в Одесі, дві великі різниці, – пояснили мені, – а вже між біатлоністом і бойовим стрільцем – і поготів прірва …». Стрільба з малокаліберної гвинтівки на біатлоні – стоячи або лежачи (на спеціальному килимку), на смішній (відносно до бойових умов) дистанції 50 метрів, в тепличних умовах стадіонного стрільбища – де кулі над головою не свистять, артилерія і авіація по тобі не гатить, мінних полів немає і замість снайперів супротивника тебе «вицілюють» лише судді, фото- і телерепортери – все це взагалі не має ні найменшого зв’язку з реальною бойовою підготовкою. Спростували фахівці й версію, що із суто фізіологічних причин жінки нібито є набагато більш влучними стрільцями, ніж чоловіки: ніяких особливих переваг у стрільбі перед чоловіками у жінок немає, скоріше навіть навпаки.
… І ось так – усю першу війну: жодного факту, жодного документа, жодної живої або мертвої «білої колготки», тільки вміло запущена в обіг легенда явно пропагандистського характеру і КДБ-шного походження. Авторство цього «активного заходу» особливо і не приховувалося: в якості головних пропагандистів спочатку регулярно і відкрито виступали відповідальні чини держбезпеки – аж до тодішнього керівника Луб’янки Сергія Степашина. Але акцію слід визнати успішною: міф про «білі колготки», – яких ніхто і ніколи особисто ніде не бачив, не мацав, в полон не брав і не допитував, – став сприйматися вже як реальність. Не дивно, що під час розпочатої в 1999 році нової чеченської кампанії цей рукотворний міф отримав нове дихання. І знову новинні зведення заполонили повідомлення про «тендітну невисоку жінку, яка працювала снайпером в районі аеропорту Північний в Грозному», на снайперській гвинтівці якої «виявилося п’ятнадцять насічок. За кількістю вбитих солдатів», а вже «навички стрільби і зброя у колишньої спортсменки-біатлоністки були чудовими», хоча це й була «невисока мініатюрна світлокоса жінка, років двадцяти п’яти». Далі все за відомим сценарієм: «Відійди, командир, не заважай, – прохрипів хтось із солдатів. І розвідники потягли снайперок за ноги до замаскованих в яру БМПешок. Заревли двигуни і … »
Хіба лише тепер до варива «білих колготок» із Прибалтики спецпропагандисти взялися додавати ще й українські спеції: «Відчайдушно діяли дівчата-снайперки з Полтави і Миколаєва, – на повному серйозі стверджував генерал Геннадій Трошев, – не одного російського бійця поклали зі своїх гвинтівок» [ Трошев Г.Н. Моя війна. М., 2001, с. 352]. І сценарій всюди один і той самий, і деталі ідентичні, але ж і докази – такі ж, тобто – ніяких. Та й які можуть бути докази, якщо фінал завжди один і той же: прив’язали до БТРів (БМП, танків … – потрібне підкреслити) – і заревли мотори … Пізніше з усіх цих старих розпіарених фальшивок настільки ж «природним» (тобто чисто кабінетним) чином виросли нові – «розіп’яті хлопчики» і «хлопчики-мішені» з «убитими снігурами» на додачу.
Джерело: Володимир Воронов, для Крым.Реалии
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
