Джерело: Костянтин Подоляк, спеціально для Крым.Реалии
У створеному Росією Кримському федеральному університеті ім. В. Вернадського (було організовано після анексії Криму на базі Таврійського національного університету ім. В. Вернадського та інших кримських вузів – ред.) відбулося засідання так званого Візантійського клубу за участю голови російського парламенту Криму Володимира Константинова та постійного представника Криму при президентові Росії Георгія Мурадова. Відразу впадає в око невпевненість і невизначеність самих організаторів конференції, які вважають, що саме вони відкривають і вводять в обіг візантійську спадщину для Росії та чомусь Криму.
Відкриваючи засідання Георгій Мурадов сказав, що Крим багато «робить для створення платформи, де вибудовуються російська культура, історія та ідентичність». Тобто до цього не було жодної платформи, цілі покоління культурологів, соціологів, істориків нічого не бачили, нічого не зробили, а прийшли Константинов і Мурадов і створюють лише основу, на «якій вибудовується російська культура та ідентичність»? У майбутньому? Мурадов також оцінив «створений владикою Тихоном музейно-храмовий комплекс «Новий Херсонес», назвавши його «скарбницею, що втілює багату кримську історію».
Ми говоримо про Візантію та її вплив на нашу країну, а що робити з нашою новітньою історією: Радянським Союзом та його підсумками?
Володимир Константинов
Однак Володимир Константинов вніс у твердження оратора нотки своїх сумнівів: «Дуже велике питання постає перед нашою країною, всією російською цивілізацією та Рускім міром: куди нам далі рухатися, що робити із залежністю від Заходу? Ми говоримо про Візантію та її вплив на нашу країну, а що робити з нашою новітньою історією: Радянським Союзом та його підсумками? У нашому суспільстві так і не знайдено консенсусу щодо цієї частини. Єдиного рішення немає щодо того, що нам робити з розвалом Російської імперії, що також стало великою трагедією для нашого народу. Захід нас ненавидить і не хоче, щоб ми були поряд. Чи варто нам йти шляхом, яким ішли наші предки покоління за поколінням, наслідуючи Захід? Якщо ми й далі рухатимемося в цьому напрямку, то куди прийдемо? Вони русофобію зробили мало не своєю національною ідеєю. Запитань багато».
Словом, ідеологи руского міра просто не знають, куди йти і що робити, тому вирішили прив’язатися до історії Візантії.
Згадуючи ставлення Заходу до Росії, Георгій Мурадов назвав його «не просто русофобією, коли побоюються росіян, а антиросійським нацизмом, який сформульований ідеологами та піднімається як протидія до створення нової світової системи».
Аби, нарешті, дискусії про візантійську спадщину отримали матеріальну основу, у «Новому Херсонесі», за задумом російської влади, розташовуватиметься Інститут візантійських та причорноморських досліджень у Севастополі.
Мета амбітна: створити в Севастополі центр візантинознавства всієї нашої країни, пов’язаної з європейською та світовою традицією
Георгій Мурадов
Візантійський клуб розпочав свою роботу у 2015 році. Мурадов представив його наукового керівника академіка Сергія Карпова, президента Російської національної асоціації візантиністів Росії, який очолив Інститут візантійських та причорноморських досліджень у Севастополі.
«Мета амбітна: зробити в Севастополі центр візантинознавства всієї нашої країни, пов’язаної з європейською та світовою традицією», – заявив Георгій Мурадов. – За ці роки йому вдалося згуртувати широку російську й зарубіжну громадськість навколо розуміння того, що витоки Росії йдуть від візантійської культури, недаремно нашу країну називають поствізантійською цивілізацією, а Москву – Третім Римом». Але чи так це насправді?
На конференції було розглянуто тему «Візантійська та антична спадщина Криму як основа формування цивілізаційної ідентичності Росії». Сергій Карпов роз’яснив, що «там витоки і початок тієї концепції російської державності, яку наші предки виношували дуже багато століть».
Згідно з Карповим виходить, що головним спадком Візантії, запозиченим Росією як свій, є поняття імперськості. Із цього погляду примітно, як новоявлена імперія – Росія – гине і вже в ХХІ столітті скрупульозно тримається саме за спадщину Візантійської імперії, яка загинула під ударами армії Османа ще в 1453 році. І куди ж поділася пізніша спадщина Османської імперії, яка володіла Кримом? Вона не вплинуло на Росію? Чому?
Сергій Карпов вважає за свій обов’язок наголосити на особливій ролі новоствореного інституту: «Ми, як люди вчені, прагнемо до того, щоб створювати істину». І він її створює: зображає Російську імперію зовсім не такою, якою вона була насправді.
«Імперська свідомість у широкому та високому значенні – місіонерський початок, доброта і ставлення до людей, милосердя та багато іншого, що візантійська святоотцівська традиція нам передала», – наголосив Карпов.
Самодурство царів, кріпацтво, відсутність будь-якої освіти, суцільні війни, торгівля людьми – «це місіонерський початок, доброта і ставлення до людей та милосердя»? Але це не цивілізація, а скоріше антицивілізація. Чому забуті всі російські письменники, які викривали царизм як найвульгарнішу форму правління?
«Ми думаємо про те, щоб він (інститут – авт. ) опікувався Кримом і всією Новоросією, бо це та зона, де візантійська спадщина особливо яскраво відбилася, – продовжує Карпов. – Катерина Велика це позначила, говорячи: «Я тепер цариця Херсонеса Таврійського, я тепер справжня імператриця». Цим було показано усьому світу: ось які ми!».
Відомий візантиніст, напевно, забув, що Катерина ІІ почала правити в 1762 році, тобто через 300 з гаком років після того, як Візантія перестала існувати. Імператриця померлої імперії? Визнання себе імператрицею Херсонеса за відсутності самої Візантії – ніщо інше як почуття неповноцінності правлячої імператриці Росії.
«Сакральне» ставлення росіян до Херсонесу Таврійського до проголошення «повернення у рідну бухту» полягало в тому, що матроси, які не підозрювали про сакральність, видобували камінь із руїн Херсонесу для будівництва перших будинків Севастополя до такого стану, що на його місці залишилися самі руїни та три колони на місці колишньої базиліки, на яких і було збудовано «Новий Херсонес» у 2024-му році, щоб приховати варварське ставлення до історії. Новороб, який не має нічого спільного з історичною пам’яткою.
Другим об’єктом візантійської спадщини Росії російська влада називає православ’я. Карпов зневажливо відгукується про Вселенського патріарха насамперед тому, що православ’я повернулося до свого витоку – томос про автокефалію Православної церкви України було в 2019 році вручено Києву. Світ дізнався правду – Москва купила свого часу право на свій патріархат за хабар, примушуючи до цього тодішнє керівництво церкви в Константинополі. Відтоді Московський патріархат постав перед світом як незаконний. Тому виникає питання – чи варто такі події вважати своєю історичною спадщиною?
Ба більше, матеріальна візантійська спадщина споруджена на початку другого тисячоліття не в Москві, а в… Києві – собор Святої Софії за Ярослава Мудрого – рідний брат Софії Константинопольської. Це вкотре підтверджує, що хрещення Русі не стосувалося Московського царства, а Володимир – князь не Московський, а Київський. Тому православ’я здобуте Москвою нечесним шляхом. Чи можна це вважати своєю історичною спадщиною?
У середні віки Кафа була втричі більшою за Москву і більше Константинополя.
Сергій Карпов
- Сергій Карпов з 1977 року працює в книгосховищах Венеції та Генуї, де знаходить документи венеціанських і генуезьких торгових факторій у Кафі, які робить надбанням Росії. Він вважає за необхідне «звернути увагу на Феодосію і перетворити її на міжнародний центр туризму, спілкування та науки. У середні віки Кафа була більшою за Москву втричі і більше Константинополя. Сюди приїжджали великі художники, мислителі та діячі як християнської, так і мусульманської культури. У стародавньому місті був осередок багатьох цінностей, про що свідчать численні джерела, особливо італійські», – каже Сергій Карпов. Ми маємо своїми дослідженнями показати, наскільки великою є наша цивілізація, вважає він. Можна додати: потрібно тільки не забути про процвітання в Кафі у ці періоди работоргівлі, особливо продажу російських кріпаків.
Багато російських джерел не згодні з таким трактуванням візантійської спадщини. Наприклад, Ілля Агафонов вважає, що «як воно зазвичай буває, коріння зла зростає із Миколи Михайловича Карамзіна, який вирішив звеличити Софію за перетворення «глухої Росії» на спадкоємницю Візантії. Він пише: «Що стосується претензій Москви на візантійську спадщину і володіння Константинополем, то ні в XV, ні в XVI століттях ці амбіції не знайшли ніякого реального втілення. Московські князі і згодом царі не вважали себе політичними наступниками Візантії. Їх набагато більше цікавило приєднання нових земель зі складу Литви під егідою повернення «вотчини Мономаховичів», спадкоємицею якої і проголошувала себе Москва. Участь в антитурецькій коаліції, яку створювали Папство і Венеція наприкінці XV століття, теж була не в інтересах Івана III. Великокнязівські відносини з Кримом, до речі, досить міцні, могли б перешкодити досягненню його цілей на Русі. Тут також варто розуміти, що саме венеціанці першими підняли на щит ідею про «візантійський слід», проголошуючи Івана ІІІ прямим спадкоємцем ромейських імператорів. І жодного російського сліду тут немає…»
Говорячи про візантійську спадщину, російські ідеологи посилаються, насамперед на Софію Палеолог, племінницю останнього римського імператора Костянтина ХІ, яка стала дружиною Івана ІІІ. Ілля Агафонов пише: «Основний сумнів тут виникає у зв’язку з розумінням Софією категорій «царської гідності». Проте останні сто років свого існування Візантія платила данину османським султанам. А сама Софія покинула імперію ще маленькою дитиною і більшість молодості жила на папську пенсію. Що вона, будучи «бідною родичкою», могла знати про «царську гідність». Всі доступні нам літописи як один стверджують, що Софія від’їхала з Москви до Білоозера – подалі від регіону воєнних дій, за що піддають княгиню осуду. Царський титул Івана IV, отриманий ним 1547 року, було реалізовано як вінчання з ініціативи митрополита Макарія, і Софія тут жодної ролі «легітимізатора» цієї нової влади не відіграла. Твердження і релігійно-правове оформлення царського титулу Іваном IV сталося ще пізніше – 1561 року. Та й то цар ні тоді, ні у своїх полемічних посланнях про царський титул жодного разу не згадував про Софію Палеолог як джерело його прав на царський титул. Набагато частіше згадував він Анну Візантійську – дружину Володимира Святого, інші шлюби з візантійськими правителями та, звичайно, Володимира Мономаха».
Багато істориків посилаються на те, що двоголовий орел нібито був запозичений у Візантії. Ось що пише Ілля Агафонов: «Та навіть візантійський орел, чию появу на печатках великого князя Московського відносять до 1490-х рр.., був на Русі і раніше. Перший двоголовий орел з’явився на монетах тверського князя Михайла Борисовича (1461-1485) ще до прибуття візантійської принцеси до Москви. Те, що орел має візантійське походження – так, про це історики перестали сперечатися досить давно, нехай і в Орди він теж був. Але принесення його у Москву Софією – дуже сумнівно».
Одна версія не клеїться з іншою, історичні герої, яких уже не переробиш, не підтверджують спорідненості Росії та Візантії
З усього видно, що російські історики, більше не в змозі оголошувати реальні історичні концепції виникнення та становлення Росії неправдою, відчули за спиною історичну порожнечу. Вони зрозуміли, що фейки на кшталт триєдиної Русі вже не пояснюють багато історичних етапів, не розкривають історичної правди, і тому вони заходилися шукати нові концепції для пояснення та обґрунтування «величі» Росії. Якщо не підходить «триєдиний народ» – може, підійде слава Візантії? І тут стала в нагоді умовно нова теорія успадкування Росією візантійської спадщини, закладена ще Карамзіним. Ось тільки й тут одна версія не клеїться з іншого, історичні герої, яких уже не переробиш, не підтверджують спорідненості Росії та Візантії, як би цього не хотілося її історикам.
Джерело: Костянтин Подоляк, спеціально для Крым.Реалии
