Джерело: Микола Семена, для Крым.Реалии
30 січня 1994 року вибори президента Криму завершилися обранням Юрія Мєшкова
Я добре пам’ятаю ті дні. У 90-ті роки було нескладно створити якийсь рух або об’єднання, це навіть становило собою своєрідну моду на політичну активність. Колишній адвокат, депутат Кримської обласної ради Юрий Мєшков, якого спрямовували російські політики Костянтин Затулін, Сергій Бабурін, командувач Черноморського флоту Росії Едуард Балтін, створив під ідею автономії Республіканський рух Криму (рос. Республиканское движение Крыма – РДК), навколо якого тоді й були сконцентровані сепаратистські сили. Вони не були ані численними, ані сильними, зате крикливими і, часом, радикальними.
Ці сили підживлювалися Москвою нібито «на громадських засадах», оскільки в Єльцинській Москві ще не було вироблено курс на відторгнення Криму від України і «приєднання» його до Росії.
Кримські аналітики сьогодні спотворюють ту політичну атмосферу, в якій усе це відбувалося. В інтерв’ю службі новин ForPost нинішній голова Громадської палати Криму, а на той час – заступник голови Ради міністрів АРК Олександр Форманчук стверджує: «Люди були в шоці від біловезької змови і від того, що Крим опинився у складі незалежної України, але до кінця ще до пуття не розуміли цього, не вірили. Тільки до 1994 року Крим почав прокидатися і запитувати, а що таке Україна. До чого вона йде?»
Це маніпуляція. Кримчани не спали: з 1954 року вони знали, що таке Україна і як вона відтворила повоєнний Крим, у школах уже 40 років усі вивчали державну українську мову, українську літературу, і тим більше ніхто не був у шоці від Біловезьких угод. Навпаки. Всі чекали змін у житті, й пов’язували їх саме з кінцем СРСР.
КРИМЧАНИ НЕ СПАЛИ: З 1954 РОКУ ВОНИ ЗНАЛИ, ЩО ТАКЕ УКРАЇНА ТА ЯК ВОНА ВІДТВОРИЛА ПОВОЄННИЙ КРИМ
Підтримка проросійських сил у суспільстві Криму була незначною, досить сказати, що за автономію в Криму проголосувало 94% виборців, за незалежність України – 54%. Вважалося, що проросійські настрої у Криму не перевищують усього лише третини голосів виборців навіть за умови, що росіяни становили 58% населення. Багато з них бажали стабільності й підтримували перебування Криму в складі України.
Обманюють аудиторію ті ЗМІ, які пишуть, що Крим на початку 90-х років уже був практично незалежною державою. У травні 1992 року було прийнято першу Конституцію тодішньої Республіки Крим, яка проголошувала перебування Криму в складі України, хоч і декларувала договірні відносини з її державними органами. Ніякої незалежної держави не було. Тим більше, не було й мови про її визнання будь-ким. Вже у вересні 1992 року на вимогу Верховної Ради кримську Конституцію було приведено у відповідність до Конституції України. А Конституція 1998 року взагалі не викликала таких питань. Фактично це було зрозуміле в той післярадянський час прагнення регіонів до самостійності та розширення їхніх прав, тому політики України не вбачали в цьому ніякої небезпеки чи ворожості.
Зблизька, наприклад, для спостерігачів у самому Криму цей процес, у тому числі й вибори, сприймався як певна політична гра, оскільки кримчани бачили і аматорський рівень Юрія Мєшкова, і непрофесіоналізм його команди, зусилля та декларації якої викликали часом лише усмішку. Кримчани просто чекали на той момент, коли Юрій Мєшков та його радники дискредитують самі себе.
Вибори президента були незвичайними лише в тому плані, що обирався президент регіону, і на той час це було незвично. У виборах брали участь голова Верховної Ради та один із авторів першої Конституції Криму Микола Багров, який декларував перебування Криму в складі України, але лише тому, що не бачив шляхів переходу його до Росії. Юрій Мєшков представляв виборчий блок «Росія», Сергій Шувайников – Російську партію Криму, Леонід Грач – лідер Комуністичної партії Криму. Як бачимо, було представлено весь спектр проросійських сил: від реаліста Багрова, мрійника Грача, романтика Шувайникова до радикала Мєшкова.
Всі вони, окрім, мабуть, Миколи Багрова, агітували подібним чином, закликаючи кримчан до Росії, але тільки різними шляхами, хто – негайно і швидко, хто – повільно і пізніше. Також балотувалися як безпартійні заступник голови Верховної Ради Криму і представник Президента України у Севастополі Іван Єрмаков і підприємець Володимир Веркошанський, які набрали мінімум голосів.
Пам’ятаю дебати на кримському телебаченні Миколи Багрова та Юрія Мєшкова. Багров «брав слухачів» викладом своєї концепції розвитку Криму, перспективними програмами, називав джерела фінансування, розкривав можливості, взаємозв’язки, напрями співробітництва і з Росією, і з Україною, розкривав потенціал Криму. З усього було видно: він був упевнений, що, вислухавши цю глибоку і компетентну програму, кримчани проголосують за нього. Так думали всі члени його команди і зберігали спокій.
Мєшков же одразу, як тільки з’явився на екрані, підняв догори руку зі стиснутим кулаком, весело заговорив про рублеву зону, про оголошення Криму самостійною республікою, про російський уряд. У нього не було жодної виразної й реалістичної програми, він говорив набором гасел, а наприкінці закликав голосувати за нього. Пізніше цей стиль назвуть популізмом, але саме з цих дебатів і розпочалася його тріумфальна хода пострадянським простором.
ПІЗНІШЕ ЦЕЙ СТИЛЬ НАЗВУТЬ ПОПУЛІЗМОМ, АЛЕ САМЕ З ЦИХ ДЕБАТІВ І ПОЧАЛАСЯ ЙОГО ТРІУМФАЛЬНА ХОДА ПОСТРАДЯНСЬКИМ ПРОСТОРОМ
Другого дня надвечір, коли журналісти прийшли до виборчої комісії, там усі трималися за голови. Виявляється, практично на всіх виборчих дільницях більшість голосувала за Мєшкова. За нього проголосували 72,9% виборців, за Багрова – лише 23,35%. Інавгурація Мєшкова відбулася 4 лютого. Для нього організували спеціальне місце у залі засідань Верховної Ради, де він любив сидіти, щось підписувати та періодично затверджувати рішення вигуком «Отак і буде!» (рос. – «Быть по сему!»).
Замість того, щоб очолити уряд, як було передбачено Конституцією, він почав створювати незаконний орган – адміністрацію президента, навіть запровадив посаду міністра закордонних справ. Управляти економікою Криму виявилося не до снаги не лише йому, а й «московському» уряду Євгенія Сабурова, якому депутати незабаром висловили недовіру. Єдиною обіцянкою, яку Мєшков виконав, був переведення годинника на годину вперед.
Микола Багров сприйняв свій провал як трагедію, з ним стався нервовий зрив, він замкнувся в собі, поїхав до Ленінграда, де й проходив психологічну реабілітацію. Ще якийсь час він залишатиметься спікером Верховної Ради, але потім його замінить Сергій Цеков, не менший популіст, ніж Мєшков. У боротьбі цих двох популізмів у кримській політиці загинуть і реалізм, і здоровий глузд.
В БОРОТЬБІ ЦИХ ДВОХ ПОПУЛІЗМІВ У КРИМСЬКІЙ ПОЛІТИЦІ ЗАГИНУТЬ І РЕАЛІЗМ, І ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД
Олександр Форманчук вважає, що «перемога Мєшкова на виборах, як і його майбутній провал, були очевидними»: «пообіцявши кримчанам швидкий перехід до складу Росії та вступ до рубльової зони, він забезпечив собі підтримку виборців, але це була авантюра, це було недосяжно».
На його думку, окрім недосвідченості Мєшкова-політика, інститут президентства та кар’єру самого президента занапастив аматорський рівень команди «мєшковців». «Непрофесіоналізм. Я бачив, як пили каву, коньяк у залі засідань Верховної Ради. Можу сказати, що це одна із найтрагічніших сторінок історії сучасного Криму. Україна обіграла їх дуже легко і позбавила Крим усієї незалежності», – каже Форманчук.
І тут можна заперечити лише за двома твердженнями. По-перше, Україна не грала і не перегравала «мєшковщину», вона вела реалістичну політику щодо свого регіону, надаючи йому права задовольняти усі, зокрема, й російські національні потреби. Якби команда президента була реалістами, а не натовпом маріонеток Москви, якби вона реально сприймала свою перемогу і змогла розробити правильну програму розвитку Криму, півострів мав би зовсім іншу долю. Адже, по суті, з боку України це була перша після СРСР спроба децентралізації, про яку заговорили лише через двадцять років. Але з боку Криму – це була гра в популізм.
І друге – Україна ніколи не позбавляла Криму всіх повноважень. У березні 1995 року було скасовано лише Конституцію та сепаратистські «закони», які російські емісари і кримські сепаратисти використовували не на благо, а на шкоду Криму. Мєшков показав свою нездатність керувати Кримом, тому його й позбулися таким радикальним чином. І Верховна Рада Криму зітхнула із полегшенням, продовжуючи спокійно працювати. І навіть із Москви заперечень не було. До 18 березня 2014 року Крим залишався і згідно міжнародного права залишається досі автономією з усіма правами Конституції 1998 року у складі України. Ось тільки користуватися ними кримські популісти не змогли. Мабуть, автономією з правами бути складніше, ніж областю під орудою Москви.
ЖИТИ КРИМЧАНАМ У КРИМУ ЧЕРЕЗ МАРАФОНСЬКИЙ БІГ ЦІН ВАЖКО. ЖИТИ КРИМЧАНАМ У КРИМУ ЧЕРЕЗ РЕПРЕСІЇ ТА ДИСКРИМІНАЦІЮ НЕБЕЗПЕЧНО
Отже, досвід обрання президента у Криму не виправдав себе у 90-ті роки. Однак цей урок у Росії виявився не засвоєним. Призначення Сергія Аксьонова російським очільником Криму – фактично з такими ж повноваженнями, як у тодішнього президента, після анексії у 2014 році має ті самі наслідки. Скажімо, як би жив Крим, якби йому зараз надали умови 90-х років – без 75% дотацій із російського федерального бюджету, без ФЦП та інших програм? Це означало б лише одне – банкрутство.
Більше того, залишаються на папері й обіцянки, якими спокушали кримчан перед «референдумом» 2014 року. Жити кримчанам у Криму через марафонський біг цін важко. Жити кримчанам у Криму через репресії та дискримінацію небезпечно. Як і раніше, виконаним залишається лише пункт про переведення годинника.
Джерело: Микола Семена, для Крым.Реалии
Микола Семена – кримський кореспондент, оглядач Крым.Реалии.
