Джерело: The Insider
Напередодні святкування 75-річчя Перемоги, яке наразі стало головною темою кремлівської пропаганди, Сталіна все частіше змальовують заступником Російської православної церкви. Міфи про вождя, особливо про його навернення до віри в роки Другої світової війни («Сталін спускався в кремлівські собори і там молився») і його «православних» полководців, добре вписуються у путінську консервативну ідеологію. The Insider попросив історика Сергія Фірсова розповісти про основні легенди і пояснити, навіщо Сталін насправді «відроджував» церкву.
Релігійна пам’ять, як і колективна, зазвичай не стільки зберігає, скільки «реконструює» минуле, доповнюючи встановлені і визначені наукою факти усною традицією, яка розвивається незалежно від правди про минуле. Сучасна «казка», пов’язана з життям Російської церкви в 1941-1945 рр., зовсім не є запереченням «правди історії» як такої, вона часто свідомо прив’язується до реальності, поєднуючи її з «благочестивим вимислом». І ця картина для недосвідченого читача видається цілком достовірною.
Міфи про «православного Сталіна»
Яскравим прикладом такої міфотворчості є книга секретаря ЦК КПРФ і депутата Державної Думи двох останніх скликань Павла Дорохіна «Сталін і Церква очима сучасників: патріархів, святих, священиків», що вийшла в 2012 році. На її сторінках, за словами автора, «щиро і неупереджено показана логіка преображення Сталіна».
Дорохін намагається показати Сталіна «рятівником» Російської Православної церкви, який в роки Великої Вітчизняної війни не тільки остаточно покінчив з репресивною антирелігійною політикою радянської держави, а й відродив її колишню велич. Серед представлених документів є «виписки» з протоколів засідання Політбюро ЦК ВКП (б) від 12 вересня 1933 року і від 11 листопада 1939 року, підписані Сталіним. З них випливає: перегляд антирелігійної політики почався ще до того, як Гітлер напав на СРСР. Згідно з першою «випискою», органи радянської влади і міліції повинні були вживати заходів з охорони пам’яток архітектури давньоруського зодчества; згідно з другою – визнавалося недоцільним застосовувати практику органів НКВС в частині арештів служителів РПЦ і переслідування вірян, а також відмінялося розпорядження Леніна від 1 травня 1919 року під № 13666-2 «Про боротьбу з попами і релігією».
Посилань на архівні дані в книзі не наводилося. Воно й не дивно: ні таких документів, ні горезвісної «вказівки» Леніна дослідникам виявити не вдалося. Однак такі фальшивки живучі і допомагають сучасним апологетам стверджувати: «духовне перетворення» Сталіна сталося до того, як Гітлер напав на СРСР, а, отже, не війна змусила «вождя і вчителя» переглянути політику державного атеїзму. Сталін показаний щирим дбайливцем російського православ’я, в часи якого – за десять останніх років його життя – було відкрито 22 тисячі парафій (тобто трохи менше, ніж за останні пострадянські роки).
Фальшивки допомагають сучасним апологетам стверджувати, що «духовне перетворення» Сталіна відбулося до того, як Гітлер напав на СРСР
Однак реальні цифри є зовсім іншими. До 1939 року на території СРСР у Російської церкви було менше 300 парафій і жодного монастиря. Близько 14,5 тисяч церков і 104 монастиря вона отримала за рахунок територій, приєднаних у 1939-1940 роках, і територій, звільнених від німецької окупації в ході війни (тоді знову були відкриті тисячі парафій, і негайно закрити їх не було можливості). Крім того, незабаром після війни під юрисдикцію РПЦ перейшли й уніатські парафії Західної України. З 1948-го по 1953-й роки було закрито приблизно стільки ж храмів, скільки було відкрито в 1943-1947 роках (до часу смерті Сталіна залишалося 13,5 тисяч діючих храмів і 60 монастирів).
Але прихильників сталінського «преображення» більше приваблюють казки, перекази і міфи, що нібито свідчили про «церковний ренесанс», пік якого припав на суворі роки Великої Вітчизняної війни. Одна з найбільш «барвистих» казок присвячена тому, як у жовтні 1941 року Сталін приїжджав до Царицино до блаженної Матрони Московської. Та йому, за легендою, заявила: «Червоний півень переможе. Перемога буде за тобою. З керівництва один ти не виїдеш з Москви». Вона ж, нібито, «передбачила» насильницьку смерть вождя від рук найближчих соратників. Тобто виходить, Сталін є не тільки «новим Костянтином», який подолав «комуністичне язичництво» і поклав край богоборству, а й «великомучеником», який загинув від рук власних «злобісних» соратників! Чим не кандидат у святі?
Ще один міф, який передається зі слів «очевидців»: 23 листопада (старого стилю, тобто 10 листопада за григоріанським календарем) князь Данило Московський сам явився Сталіну і повелів не чіпати його мощі («Я господар Москви, не чіпайте мене, а то вам погано буде»). Це твердження ґрунтується на розповіді архімандрита Ієремії (Лебедєва), скарбника патріарха Алексія (Симанського), який повідомив про сталінські видіння черниці Сергії (Клименко). Якщо повірити цій розповіді, то можна припустити: архімандриту міг повідомити про чудесне одкровення патріарх Алексій, а тому, в свою чергу, сам Сталін … Логічно? Тільки не варто забувати, що з 1930 року мощі князя Данила спочивали в храмі Воскресіння Словущого у Данилівській слободі за південною стіною, а після закриття храму в 1933 році й поготів зникли.
Інший «благочестивий переказ» повідомляє про те, що взимку 1941 року Сталін закликав до Кремля духовенство для служіння молебню про дарування перемоги, а чудотворна Тихвинська ікона Богоматері на літаку була обнесена навколо Москви і тим самим врятувала столицю. У подібному контексті апологети сталінського «преображення» сприймають і легенду, пов’язану з ім’ям митрополита Гір Ліванських Ілії (Карама). Владика, представник Антіохійської православної церкви, за легендою, у 1941 році зумів передати в СРСР веління явленої йому Божої Матері припинити гоніння на Російську церкву. Легенда, зрозуміло, не має жодного документального підтвердження – листи не знайдено досі.
Між іншим, про свої видіння митрополит Ілія став розповідати тільки під час післявоєнних відвідувань Росії. Ці відвідування запам’яталися російським церковним діячам – але зовсім не тим, що їм довелося побачити великого «боговидця». Він сприймався скоріше як класичний східний хитрун, який прагнув отримати багаті подарунки і традиційну «милостиню» (матеріальну підтримку).
Однак легенда не зважає на правду історії, вона живе самостійним життям. Так, одна з благочестивих історій оповідає про те, як у роки Ленінградської блокади «з Володимирського собору винесли Казанську ікону Божої Матері і обійшли з нею хресним ходом навколо Ленінграда – місто було врятовано». Інша – про те, що в 1942 році літак з Казанською іконою Божої Матері облетів Сталінград. Цей факт нібито підтвердив у розмові з письменником Юрієм Бондарєвим маршал Георгій Жуков, який всю війну возив у своїй машині образ Казанської ікони Божої Матері. Сучасні билини стверджують і те, що свої релігійні почуття публічно виявляв командувач Ленінградським фронтом Леонід Говоров, відвідувач православних храмів герой Сталінградської битви Василь Чуйков, а начальник Генерального штабу Борис Шапошніков носив фініфтевий образ свт. Миколи. У приклад наводять і маршала Олександра Василевського, сина православного священика, грошові перекази якому (зрозуміло, таємно) посилав особисто Сталін. Виходить, що релігійно налаштованого вождя оточували глибоко віруючі соратники-полководці.
Апологети Сталіна на підтвердження своїх слів наводять і маргіналії колишнього обновленського архієрея, а згодом православного єпископа Сергія (Ларіна). Свої позначки він залишив на полях книги І. К. Сурського «Отець Іоанн Кронштадтський» поруч з пророцтвом московського протоієрея Олексія Мечєва (1859-1923), у 2000 році прославленого в лику святих: «… Нині … справдилося пророцтво прозорливого старця о. Алексія Мечєва … що, коли прийде час, Бог пошле потрібних людей, які врятують Росію. Бог послав Йосипа Віссаріоновича Сталіна і його сподвижників, який закрив … Союз безбожників і стратив його голову … наказав відкрити Православні храми, заснував Комісаріат Православної Церкви … встановив для всіх днем відпочинку неділю; відновив Патріаршество у повній величі і сказав Патріарху … що він бажає зміцнення Православ’я …».
Виявляється, знаменитий голова «Союзу войовничих безбожників» і Антирелігійної комісії при ЦК РКП (б) – ЦК ВКП (б) Омелян Ярославський не помер своєю смертю в грудні 1943 року, а був «страчений» (щоправда, яка досада, після цього похований на Червоної площі біля Кремлівської стіни). І життя Церкви мав полегшити новий «Комісаріат», а насправді Рада у справах РПЦ при Раднаркомі СРСР на чолі з офіцером НКВС Г. Г. Карповим.
Насправді
У середині липня 1942 року в СРСР вийшла книга «Правда про релігію в Росії». Її видання (від імені Московської патріархії), по суті, ініціював сам Сталін. Ця книга стала прологом «нового курсу» сталінського уряду щодо РПЦ. Загалом вона свідчила: усі розмови про гоніння на релігію в СРСР – нісенітниця, а насправді ніякого насильства над вірою в державі робітників і селян не існує, що церква жива і сильна. Як основних її читачів Сталін бачив представників громадськості союзних з СРСР країн – США і Великобританії. Книгу доставили держсекретареві США Корделлу Голлу, віце-президенту США Генрі Воллесу та цілій низці інших високопоставлених державних і політичних діячів Америки.
4 вересня 1943 року Сталін зустрівся з митрополитами Сергієм (Страгородським), Алексієм (Симанським) і Миколою (Ярушевичем). А вже 8 вересня у СРСР було відновлено патріаршество. Сьогодні ці події часто оцінюються як результат глибокого релігійного «преображення» радянського вождя, а зовсім не як вимушений політичний хід, до того ж здійснений напередодні важливої Тегеранської конференції, де 28 листопада 1943 вперше зустрілися Сталін, Франклін Рузвельт і Вінстон Черчилль. Для Рузвельта, людини щиро і глибоко віруючої, було дуже важливим, що в СРСР є обраний патріарх і що він відкрито підтримує владу в справі боротьби з фашизмом і закликає до цього усіх вірян.
Наступний «великий крок» назустріч церкві Сталін зробив уже напередодні Кримської (Ялтинської) конференції, що відбулася 4-11 лютого 1945 року. А буквально перед цим – з 31 січня по 4 лютого – в Москві за активної підтримки уряду відбувся Помісний Собор Російської православної церкви, який обрав патріархом Московським і всієї Русі Ленінградського митрополита Алексія (Симанського). В якості почесних гостей на Собор, проведений вперше з 1917-1918 років, були запрошені патріархи: Олександрійський Христофор II, Антіохійський Олександр III, Грузинський Калістрат, а також представники Константинопольської, Єрусалимської, Сербської та Румунської церков. Таким чином радянська влада демонструвала всьому світові: РПЦ вільно живе в Радянському Союзі, має можливість запрошувати і гідно приймати предстоятелів і представників братніх православних Церков. Це був важливий для Сталіна зовнішньополітичний хід.
У 1945 році дійсно здавалося, що Сталін «викоренив» і знищив найбільш різкі форми державного атеїзму. Але вже в 1948 році Священний Синод під тиском Ради у справах РПЦ заборонив хресні ходи з села в село, роз’їзди архієреїв по єпархії в період посівної і жнив та молебні на полях. І це було тільки початком нової антицерковної кампанії.
Багато поступок церкві, на які Сталін пішов під час війни, носили виключно прагматичний характер. Очевидно, що він був людиною розважливою, великим політичним комбінатором, що вмів заради досягнення поставленої мети використовувати всі можливі сили і засоби. І використання церкви в боротьбі проти нацизму зовсім не свідчить про його «навернення» до віри.
Джерело: The Insider
