Джерело: Микола Семена, спеціально для Крым.Реалии
Минулого тижня в Росії відзначали День ввічливих людей. У багатьох регіонах про таке й не чули, але ось «російський» Крим, який вважає це свято своїм, надає йому особливого значення.
Найсильніше загордилася парламентська газета, яка вважає: «Без нас, кримчан, країна такого свята не мала б. Адже його засновано на честь російських військових, які в лютому 2014 року взяли під контроль, без кровопролиття, підкреслено ввічливо, важливі адміністративні будівлі республіки і військові об’єкти України, щоб забезпечити мирне проведення Всекримського референдуму. Возз’єднавшись із Росією, вдячні кримчани передусім спорудили пам’ятник «Ввічливим людям».
З цієї обмовки за Фрейдом випливає визнання того, що не кримчани прийняли таке рішення, а «ввічливі люди», яким кримчани за це чомусь вдячні.
Зазначимо, що процитоване вище – суцільний обман. Як би там не було, але ці люди «взяли під контроль важливі адміністративні будівлі республіки і військові об’єкти України», тобто іншої країни, й тоді це називається не ввічливість, а вторгнення. Неправда, що без кровопролиття, тому що з жертвами, і «ввічливі люди» були без розпізнавальних знаків, як типові терористи, і не ввічливо захоплювали владу, а погрожуючи зброєю, і для проведення «мирного референдуму» спецпризначенці не були потрібні, – скільки виборів вже пройшло, і всі без непотрібної «охорони», – і рішення про «референдум» приймалося, коли в залі не було кворуму й під погрозами та тиском на депутатів бойовиків Стрєлкова-Гіркіна, про що він сам неодноразово розповідав, і підсумки так званого «референдуму» були грубо сфальсифіковані, про що багато говорили експерти. Тож у стані постійної брехні говорити про ввічливість взагалі-то нонсенс: ввічливість несумісна з обманом.
У СТАНІ ПОСТІЙНОЇ БРЕХНІ ГОВОРИТИ ПРО ВВІЧЛИВІСТЬ ВЗАГАЛІ-ТО НОНСЕНС: ВВІЧЛИВІСТЬ НЕСУМІСНА З ОБМАНОМ
Я чудово пам’ятаю, як у Криму виник цей мем про нібито «ввічливих людей». Це було в день захоплення Сімферопольського аеропорту, певна річ, зовсім не чемного. Дівчина-журналістка намагалася взяти інтерв’ю в одного зі спецпризначенців, які охороняли периметр. Вона разом із оператором йшла поряд із ним, задаючи то одне, то інше запитання, але спецпризначенець мовчав. Розчарована тим, що взяти інтерв’ю не вдалося, журналістка сказала глядачам: «Як бачите, цілком «ввічливі» молоді люди!», вкладаючи в це слово абсолютно протилежне значення, мовляв, не відповідати на запитання дами – це аж ніяк не ввічливо.
Однак російські пропагандисти підхопили цю ідею про «ввічливість» і почали її роздмухувати. Потім з’явилися вигадані легенди про нібито врятованого кота, про дітей, які буцімто дарували загарбникам квіти. Так виник цей кілька разів перероблений пам’ятник, забракований оригінал якого встановлено (не пропадати ж добру) в Бахчисараї, в містечку «Крим у мініатюрі». А його двійник, пам’ятник у Сімферополі, вже пережив кілька замахів, що свідчить про незгоду кримчан з його концепцією.
Газета спробувала запропонувати «поговорити про ввічливість у ширшому сенсі цього слова – як елемент етикету». Так, непогано було б все розставити на свої місця. Але розмова про ввічливість, можна сказати, провалився. Люди в Криму розуміють значення ввічливості, але практично заперечують її наявність у житті Криму.
Посудіть самі.
РАНІШЕ ОДИН ОДНОМУ НА ДОРОЗІ ДОПОМАГАЛИ, А ТЕПЕР…
Рустем: «Я водій швидкої допомоги, ввічливості на наших дорогах, на жаль, бачу небагато. Навіть «швидку», яка поспішає на виклик, пропускають не завжди. За зміну зустрічаю багато агресивних водіїв. Раніше вони один одному на дорозі допомагали, а тепер…»
Тетяна: «Без ввічливості немає життя в цивілізованому суспільстві. Я намагаюся бути ввічливою. Хоча люди часом виводять із себе… Якщо ж порівнювати покоління молоді нинішнє і наше, то це земля і небо… Наприклад, ми в молодості уникали матюків. Принаймні у громадських місцях. А нинішня молодь матюками розмовляє. Скрізь…»
Денис: «Останнім часом ввічливі люди – рідкість. Всі біжать кудись, метушаться. Найчастіше забувають перепросити, якщо штовхнули, наступили на ногу…»
Валентина Миколаївна: «Не завжди вдається бути ввічливою. Складно часом приборкати похмурий настрій».
Газета стверджує, що «найбільш ввічливим вітчизняним політиком росіяни називають Володимира Путіна». Але якщо зважити на те, що росіяни пам’ятають його погрози на кшталт «мочити в сортирах» та інші подібні, то навряд чи вони дійсно так думають.
Важливо зрозуміти, що саме з переведення агресії до розряду уявної «ввічливості» й почалася її героїзація. Наприклад, у День солідарності в боротьбі з тероризмом, що відзначається тільки в Росії, в Бахчисараї відбулося відкриття пам’ятника співробітникам підрозділів спеціального призначення. Їх також відносять до розряду «ввічливих». Як стверджує спікер кримського парламенту Володимир Константинов, це «люди, які першими зустрічають кулі й вибухи, закривають собою дітей, нас із вами і, за великим рахунком, наше майбутнє», хоча це прямо суперечить тим настановам, які давав загарбникам Криму Володимир Путін, повчаючи їх іти не попереду, а позаду жінок і дітей, як це роблять терористи, «і нехай хто-небудь спробує стріляти».
САМЕ З ПЕРЕВЕДЕННЯ АГРЕСІЇ ДО РОЗРЯДУ УЯВНОЇ «ВВІЧЛИВОСТІ» Й ПОЧАЛАСЯ ЇЇ ГЕРОЇЗАЦІЯ
Незважаючи на те, що при Україні в Криму не було жодного терористичного акту, а тероризм прийшов на півострів разом із Росією, спікер кримського парламенту Володимир Константинов грубо спотворює події: «Ми завжди боролися з українським неонацизмом. Звідти очікували загроз і диверсій, тому що з того боку несуться злість і прокльони на нашу адресу, і ми готуємося відбивати удари. На це працюють спецслужби. А події в Керчі в 2018 році показали, наскільки ми всі вразливі перед різними формами тероризму. Іноді ворог з’являється не ззовні, а зсередини, як у Керчі ».
Про те, що в нинішній Росії панують не ввічливість, а зовсім інші тенденції, показало і недавнє соціологічне дослідження ВЦВГД. Соціологи заявили про зниження довіри і товариськості серед росіян. Це випливає з дослідження, результати якого порівняли з аналогічним опитуванням 2006 року. Так, у 2006 році 45% респондентів називали себе товариськими і компанійськими людьми. Зараз таку відповідь дали 39% росіян. У 2006 році тільки 43% опитаних заявляли, що ніколи не стануть ділитися потаємними проблемами з незнайомцями. Тепер же цей показник досягнув 66%. 24% росіян сьогодні готові розповісти малознайомій людині про свої тривоги лише в окремих випадках. Тоді як у 2006 році на одкровення готові були піти 35% людей. Рівень довіри серед близьких людей також виявився не надто високим: 48% «мають по-справжньому відверті стосунки» з дружиною або чоловіком; 43% – з дітьми; 39% – з батьками; 20% – з друзями дитинства і юності. При цьому зізналися, що повністю можуть довіряти своїм родичам, лише 52% респондентів (проти 64% у 2006 році). Крім того, в 2019 році фахівці Інституту соціального аналізу і прогнозування Російської академії народного господарства і державної служби при Президенті Росії (РАНГіДС) заявили, що майже половина опитаних росіян поскаржилася на відсутність людей, яким можна довіряти, або зазначила, що таких людей дуже мало. Причина цього очевидна – посилення недовіри в суспільстві пов’язане зі зростанням його агресивності.
Психолог наукового центру психічного здоров’я, кандидат психологічних наук Сергій Єніколопов у інтерв’ю виданню «Российская газета» «Ми стали злішими й агресивнішими» стверджує, що «рівень агресії в російському суспільстві зашкалює. Інститут психології РАН констатує: порівняльні дослідження свідчать, що з точки зору агресії, брутальності та ненависті до свого оточення росіяни мають не найкращий вигляд».
АГРЕСІЮ ПРОВОКУЄ ТОТАЛЬНЕ НЕБЛАГОПОЛУЧЧЯ
Діагноз вченого різкий, але він підтверджується фактами. Ось кілька витягів з інтерв’ю: «Країна переживає моральне бездоріжжя», «Найпарадоксальніше, що всі ненавидять всіх. У кожному соціальному прошарку є свої об’єкти для ненависті», «Агресію генерують і телевізійні ток-шоу, учасники яких від ранку до вечора, не обмежуючи себе у висловлюваннях, полощуть свою і чужу брудну білизну. У публічному просторі стало можливим те, що раніше навіть у тісному сімейному колі нерідко вважалося таким, що перебуває за межею пристойності… », «З насильством те ж саме. Подивившись, що творять часом деякі так звані правоохоронці, ви починаєте розуміти, що в разі чого до поліції звертатися марно. Ось ця тривожність, сприйняття світу як ворожого змушують людину весь час бути напоготові, налаштовують її на миттєву відсіч будь-кому, хто, як їй здається, замахнувся на її свободу, суверенність або навіть побутовий комфорт…», «Агресію провокує тотальне неблагополуччя. Я б навіть сказав: агресія – індикатор неблагополуччя…»
В підсумку вчений дійшов висновку, що «наше суспільство потребує психологічної корекції». «Я б сказав, що потребує. Але як тільки за це візьмуться масово, добра не чекай. У 20-30-ті роки минулого століття цю саму «психологічну корекцію» вже намагалися здійснити. Заборонами на церковні свята. Заганянням людей у колгоспи. «Біломорканалом» і ГУЛАГом. Так більше не можна. Але якась оздоровча процедура без рукоприкладства нам, звісно, не завадила б», – говорить Сергій Єніколопов.
Яка саме? Гадаю, що російському суспільству не завадило б передусім відмовитися від брехні самому собі, почати називати речі своїми іменами: агресія – це агресія, а ніяка не ввічливість, відтак агресивних людей не можна називати ввічливими. Тоді й можна буде відзначати день дійсно ввічливих людей.
Джерело: Микола Семена, спеціально для Крым.Реалии
Микола Семена – кримський журналіст, оглядач Крым.Реалии
