Джерело: Віталій Портников, для Радіо Свобода
Командувач ракетних військ і артилерії Південного військового округу Збройних сил Російської Федерації генерал-майор Степан Ярощук став відомим широкій громадськості як вищий керівник обстрілу російськими військами житлових кварталів Маріуполя у січні 2015 року. Саме його ім’я називають розслідувачі з міжнародної групи Bellingcat, саме його фотографія з’являється у твіттер-стрічці цієї організації. На світлині – людина, що могла стати не лише російським, а й українським офіцером. Іншими словами, українець родом із Луцька опинився в Росії тільки внаслідок віражів військової кар’єри. Серед учасників обстрілу чимало й інших офіцерів з українськими прізвищами. При всьому цьому – на що також слід звернути окрему увагу – вони обстрілювали не просто українське місто. Вони обстрілювали місто, майже половина населення якого – росіяни. Мабуть, це і є найбільш вражаючий портрет російської «гібридної» війни проти України – настільки ж нещадної, наскільки й безглуздої.
В останні десятиліття ми бачили чимало конфліктів між державами й народами, конфліктів етнічних і політичних. Але навряд чи можна уявити собі офіцера-хорвата, що командує сербською артилерією й віддає наказ обстрілювати заселені сербами житлові квартали ворога. Неможливо уявити офіцера-грузина, який командує абхазькою артилерією й віддає наказ обстрілювати селище, де живуть абхазці. Навіть офіцера-сунніта, що командує артилерією в сирійській армії й наказує обстріляти алавітські квартали, уявити собі дуже важко. А офіцера-українця, який командує російською артилерією і керує обстрілами житлових кварталів наполовину населеного росіянами – і майже повністю російськомовного – міста, уявити легко. Легко навіть уявити, що в перервах між боями він мугикає собі під ніс яку-небудь українську народну пісню часів свого дитинства. Ну, не російську ж народну пісню йому наспівувати? Він же може просто не знати російських пісень. Зате їх знають ті, на кого націлені його ракетні установки – установки «русского мира». Дивно, чи не так?
Але насправді нічого дивного немає. Конфлікт між Росією й Україною – це зовсім не конфлікт двох народів. Це конфлікт Радянського Союзу й того, що не хоче цим самим Радянським Союзом бути. Саме тому відносини між Москвою й Києвом стали загострюватися задовго до Майдану 2013-2014 років. Вони почали загострюватися якраз після того, як у Росії зробили вибір на користь повернення в минуле, а в Україні не захотіли в це минуле вертатися.
Конфлікт путінської Росії й постмайданної України – конфлікт мертвого з живим
Цей конфлікт між минулим і майбутнім дозволяє офіцерові українського походження не вбачати трагедії у власній участі в обстрілі Маріуполя чи іншого українського міста. Цей конфлікт дозволяє журналістам єврейського походження тиснути руки й виправдувати затятих антисемітів, яких чимало серед їхніх колег і представників політичної еліти. Цей конфлікт дозволяє представникам сексуальних меншин займати високе становище в країні, що заганяє такі меншини в підпілля, і не помічати моральної катастрофи в цій країні. Не так і важливо, українець ти чи росіянин, Путін чи Жириновський, Соловйов чи Толстой. Головне – бажання потрапити в Радянський Союз і затягти туди решту. За будь-яку ціну. Навіть ціною обстрілу Маріуполя.
Причому я не буду стверджувати, що з іншої сторони – інакше. З іншої сторони все точно так само. Пам’ятаю своє здивування, коли в перші місяці після початку російсько-українського конфлікту опинився в літаку поряд із чиновниками військового концерну, що прямували в одну з європейських країн на переговори про закупку озброєння. Співрозмовники з ентузіазмом розповідали про те, як озброюється українська армія, як вона рано чи пізно зупинить агресора… Але найцікавіше – обидва вони були росіянами. Звали обох на кшталт Іван Петрович Іванов. І народилися вони навіть не в Маріуполі, а в Самарі чи Пензі.
Так що там співрозмовники! Навіщо мені співрозмовники, коли сам я під час Майдану пояснював свою присутність на сцені поряд із лідерами партії націоналістів просто й чесно: поки ці люди готові боротися за європейський вибір України, проти авторитарного режиму й підпорядкування Кремлю – я можу стояти поряд із ними, а вони – поряд зі мною. При всій діаметральній протилежності поглядів на розвиток суспільства, на політику й взагалі на життя. Ми тоді стали союзниками просто тому, що хотіли виживання власної країни. А волинський хлопець у російських генеральських погонах Стьопа Ярощук цю країну перетворював у руїни. Ось така халепа.
Саме тому конфлікт путінської Росії й постмайданної України – це зовсім не конфлікт росіян і українців. Це не конфлікт різних ідеологій, різного бачення майбутнього, це не дискусія про те, якою мовою розмовляти та які пісні співати.
Це просто конфлікт мертвого з живим.
Джерело: Віталій Портников, для Радіо Свобода
Віталій Портников – київський журналіст, автор і ведучий програми Радіо Свобода «Дороги к свободе»
