Основними напрямками, які цікавлять виробників диверсійної інформації, є не лише підрив співпраці із США, НАТО чи Європейським Союзом. Йдеться також про проблеми у релігійній, культурній та історичній сферах. Однак безліч неправдивих посилів, теорій змови та маніпуляцій, присутніх в активно розповсюджуваному російському наративі призводить до того, що неусвідомлений і менш витривалий споживач контенту може непомітно потрапити в токсичну хмару дезінформації, з якої йому важко вибратися.
Це друга частина аналізу звіту, опублікованого Національним науково-дослідним інститутом NASK (Наукова та академічна комп’ютерна мережа – Державний науково-дослідний інститут) під назвою «Феномен дезінформації в епоху цифрової революції. Держава. Суспільство. Політика. Бізнес».
У цій частині статті ми опишемо, як розпізнати російську пропаганду у сферах геополітики й безпеки та її активну діяльність у сферах польсько-українських відносин.
Як і в попередньому розділі, стверджуємо – російська дезінформація часто ґрунтується на реальних інцидентах, тенденціях або дискусіях, що з’являються в ЗМІ та серед громадськості. Вони використовуються для демонстрації вигаданої «загрози», перебільшення масштабу маргінальних подій або подання цих подій так, немов вони становлять небезпеку не лише для політичних відносин, але навіть і для пересічного громадянина.
Фахівці Бюро національної безпеки в цьому плані перелічують такі гасла: «Війна пам’ятників, польські претензії щодо Львова, приниження українських робітників, «Ляхів за Сян» чи будь-який наратив про те, що «українські працівники в Польщі становлять численні загрози».
Українська матриця досить добре описана. Зі зрозумілих причин Революція Гідності в Україні (2013) та подальша агресія Росії у Криму та Донбасі спричинилися до того, що східний сусід Польщі вже кілька років залишається зі зрозумілих причин у центрі уваги ЗМІ та політиків.
Не менш важливим є збільшення припливу українців до Польщі, який прогресував протягом декількох останніх років. Українців над Віслою (за різними оцінками) нараховують від одного до двох мільйонів. Переважна більшість цих людей інтегрується з поляками, є звичайними товаришами по роботі та все частіше стають у Польщі членами сім’ї. Значна кількість з них добре почувають себе в Польщі, про що свідчить той факт, що, згідно зі звітом, опублікованим кілька тижнів тому аналітичним центром Gremi Personal, більш ніж половина українських іммігрантів хочуть залишатися в Польщі понад три роки. Мало того – згідно з дослідженнями, проведеними в Україні, українські громадяни виявляють велику симпатію щодо поляків. Польща незмінно знаходиться в авангарді країн, які «люблять».
Дещо гірше виглядає ситуація у зворотньому напрямку – згідно з опитуванням CBOS (Centrum Badania Opinii Społecznej – Центр досліджень громадської думки) з березня цього року 35% поляків заявляють про свою симпатію до українців, але не набагато менше (33%) ставляться до них неохоче. 28% громадян Польщі заявляють про свою байдужість до цієї теми. Це зміна, оскільки в аналогічному дослідженні минулого року небажання переважали симпатії (41% у порівнянні з 31%). Однак – надалі видно відсутність симетрії у взаємних стосунках.
Причин може бути багато. Польща, як національно однорідна країна, протягом десятиліть не стикалася з необхідністю прийняття масової міграції. Це саме поляки залишали свою країну протягом останніх ста років, рятуючись від воєн чи комуністичного поневолення, або, як після вступу до Європейського Союзу, у пошуках роботи й заробітку. Достатньо згадати, що покоління, яке пам’ятає багатонаціональну ІІ Річ Посполиту (Польська Республіка 1918-1945) відходить, на жаль, у минуле.
Ситуація, в якій ми комунікуємо з носієм іноземної мови не тільки як «місцевий – турист», але також в праці, магазині чи найближчому сусідстві, виявляється незручною і тривожною. У будь-якому випадку – люди, які приїздять до нас, також мають свої обмеження, страхи та звички. Зрозуміло, що на цьому тлі виникають конфлікти. Однак це не є невідома ситуація для світу та історії. Достатньо запитати кожного, хто мав можливість працювати та жити за кордоном, як реагували на нього «місцеві».
Польсько-українські відносини є, однак, винятковими з іншої причини – з приводу важких історичних відносин. Йдеться, звичайно, про питання, пов’язані у свідомості сьогоднішніх громадян Польщі з масовими вбивствами поляків, скоєними Українською Повстанською Армією (УПА) та цивільним населенням на Волині та в Східній Малій Польщі. За різними оцінками, у період з 1943 по 1946 рік у цих подіях загинуло від 60 000 до 120 000 польських громадян. Для поляків волинська трагедія є одним з основних елементів пам’яті про Другу світову війну. Цілком інакше, ніж в Україні, де ця тема або взагалі невідома, або з огляду на своє сприйняття історії існує у свідомості як «польсько-українська війна». Щобільше, сама УПА сприймається громадянами України (якщо вони про це щось знають) виключно як національно-визвольне збройне формування, що також вмотивовано українським сприйняттям історії. Воїни УПА боролися з радянською окупацією аж до кінця 1950-х років, з огляду на що українські історики порівнюють їх у цьому відношенні з польським післявоєнним підпіллям, яке боролося за незалежність. А це, своєю чергою, спричиняється до того, що в ситуації російської агресії проти України УПА є найближчим хронологічно, в історичній перспективі військовим формуванням, до символізму і традицій боротьби якого могли звернутися українці.
Так українці й зробили. Але повторимося – цей вибір практично не мав жодного зв’язку з польсько-українськими відносинами чи трагічним минулим, антипольський зміст у сучасному наративі про УПА є в Україні цілком маргінальним.
Як зазначає у своїй праці «Українець як ворог: російська пропаганда та її вплив на настрої в Польщі» дослідник з Ягеллонського університету Міхал Урбан:
«Російська пропаганда, створюючи образ українців як антипольських, жорстоких націоналістів, не мала б успіху, використовуючи лише ксенофобські настрої радикальних маргіналів та фабрикуючи обурливу інформацію; з цією метою вона почала використовувати факти та пам’ять про події з ними зв’язані, а також розбіжності в дискурсах у сфері історії та самоідентифікації, посилюючи ці розбіжності маніпуляціями».
Власне так. Проблема, однак, існує. Тому що вона збігається з політичними проблемами, такими як розбіжності між Києвом та Варшавою щодо вшанування пам’яті жертв Волині чи проведення ексгумацій. І якщо додати ще й надалі живу пам’ять про «польський Львів» та іноді поблажливу поведінку польських політиків у цьому питанні, ми отримаємо величезний пакет проблем, які є природним середовищем для пропагандистів та дезінформаторів.
Ось чому розповсюджувачі пропаганди та дезінформації хочуть представити кожного громадянина України як потенційного прихильника волинської трагедії або націоналістичних та антипольських ідей деяких командирів УПА.
У Польщі розсадниками такого наративу є насамперед російські пропагандистські канали, такі як Sputnik, та деякі медіа, які відображують погляди вкрай правих політиків. Однак найбільший вплив мають соціальні мережі, закриті групи Facebook, канали на таких вебсайтах, як YouTube та інші.
І хоча потенційне зацікавлення подібним контентом є невелике, час від часу він також пробивається до основних ЗМІ, найчастіше завдяки популістським правим політикам, які хочуть завоювати прихильність радикально орієнтованого, маргінального електорату. Такий наратив у поєднанні з реальними випадками конфліктів між поляками та українцями може призвести до того, що частина суспільства свідомо чи несвідомо стає упередженою щодо української держави та українських громадян.
Створення та фіксація кліше «Українець – бандерівець» було б одним із безперечних успіхів російської пропаганди. Також тому, що можливі поглиблення конфліктів створили б природну основу для різного роду інцидентів, провокацій та можливих трагедій. Ця загроза доводить, що Києву та Варшаві ще багато чого потрібно зробити.
WM
Fot. pixabay.com
