Білоруський пропагандистський меседж щодо кризи на білорусько-польському кордоні та беручи ширше щодо Польщі (і навіть ширше – щодо Заходу), з точки зору методології та ресурсів підтримується Росією, є інтенсивним, послідовним і скоординованим. Його ефективність, ясна річ, залишається предметом дискусій. Проте, це не змінює того факту, що однією з ключових дій польської сторони повинен стати допуск (акредитація) журналістів для роботи в прикордонному регіоні.
Теза про те, що це доведе нас до поразки, як було в США, де журналістам дозволили вільно транслювати війну у В’єтнамі, щонайменше є спрощенням – і, до того ж, йдеться про абсолютно іншу ситуацію. Асиметричні конфлікти в Афганістані, подібні до війни у В’єтнамі, програли і росіяни, і американці – але не через журналістів. А війна у В’єтнамі, хоча й визнана «першою медійною війною», аж ніяк не була першим конфліктом, який транслювали журналісти та (фото)репортери. Першою була Кримська війна близько 170 років тому. Потім була Громадянська війна, Бурські війни, всілякі революції і, звичайно, обидві світові війни. Справді, «медіа» повідомлення зазвичай були більшою або меншою мірою обмежені (що, втім, також випливало із специфіки тогочасних ЗМІ). Але лише після війни у В’єтнамі американські політики дійшли до висновку, що інформацію потрібно повністю контролювати. Тим не менш, у довгостроковій перспективі цей контроль виявився абсолютно непродуктивним – з точки зору пропаганди, політики та іміджу. Стратегія контролю інформації та маніпулювання повідомленнями про конфлікти від Гранади через Сербію до Іраку та Лівії завдала США величезних політичних втрат. Зрештою, це дало противникам Америки жорсткий і охоче використовуваний сьогодні аргумент: яке ви маєте право повчати нас в справі Чечні, Грузії, Криму чи Тибету, якщо ви самі під фальшивими приводами вторглися в Ірак і бомбили Белград?
Якщо говорити про Балкани, то в образі конфліктів у колишній Югославії домінував однобічний наратив. Майже виключно серби були відповідальними за все зло: етнічні чистки, військові злочини тощо. І до сьогодні така картина тримається в загальній свідомості не тільки на Заході – хоча і не є правдивою картиною. Але серби не подбали про ключове: піар. Натомість британці подбали про це під час Фолклендської війни – і зробили це дуже добре. Проте, це був досить специфічний конфлікт, оскільки не викликав особливих суперечок з моральної точки зору.
Це не змінює того факту, що одностороння та контрольована подача інформації рано чи пізно обернеться проти нас. Невипадково війна, яку майже «наживо» транслювали, тобто перша війна в Перській затоці 1991 року, також багато в чому не викликає суперечок і не провокує звинувачень в імперіалізмі та появі теорій змови – навіть серед ворогів США та країн Заходу.
І нарешті, візьмімо до уваги нинішні дії Олександра Лукашенка, незважаючи на номінативний детермінізм повідомлень ЗМІ про «гібридну війну» – війною не є. Тим більше, немає підстав блокувати доступ до інформації на цю тему. Зважаючи на те, що сьогодні це в принципі зробити неможливо. В епоху «Інтернету 2.0», де кожен може бути як одержувачем, так і відправником, будь-які спроби контролювати інформацію не лише безглузді, але й явно провокують звинувачення у злих намірах.
Польща має продемонструвати, що їй нема чого приховувати. Це важливо не лише з точки зору міжнародного іміджу Польщі, але також у контексті поглиблення внутрішньої поляризації польського суспільства, а ситуація навколо кризи на кордоні є одним із каталізаторів цього процесу. Варто також запитати себе: як би розвивався конфлікт на сході України, який би був домінуючий наратив про нього, якби Україна не пускала журналістів прямо на передову?
доктор Якуб Ольховський
Ілюстративна світлина. Джерело: Pixabay
