Джерело: Ксенія Кириллова, для Русского Монитора
Понад два з половиною роки тому я опублікувала статтю з назвою «Загроза червоного реваншу», де висловила думку про те, що ідеалізація радянського минулого й експлуатація комуністичних образів, які активно використовуються в путінській Росії, можуть зіграти злий жарт із їх пропагандистами. І дійсно, «червоний проект» стає дедалі популярнішим у Росії, до того ж не лише серед пенсіонерів, а й у середовищі ідейно налаштованої молоді – тієї самої, на яку й спрямована героїко-мілітаристська пропагандистська риторика. При цьому штучне створення екстремальних умов, безупинна війна, нагнітання загрози, навіювання думки, що «Росія перебуває в кільці ворогів», заклики до готовності витерпіти нові труднощі в ім’я боротьби, а також нещадна експлуатація історичних міфів для виправдання нинішньої політики Кремля неминуче ведуть до збільшення частки саме такої активної молоді.
Однак поряд з імперськими комплексами, готовністю до страждань і мілітаризмом радянський міф міцно пов’язаний у свідомості росіян з ідеєю соціальної справедливості та тотальним неприйняттям олігархії й корупції. Описуючи цю тенденцію, у листопаді 2015 року я зауважувала:
«Однак чим далі триватиме агресивна зовнішня політика в комбінації зі зростанням репресій, культом сталінізму та грою на ностальгічних настроях, тим більша ймовірність того, що дедалі більша частка штучно зануреного в минуле населення почне вимагати «справжнього соціалізму»: з гарантованими робочими місцями, відсутністю злочинності, безкоштовними освітою та охороною здоров’я. Тобто саме того, що російська влада не в змозі їм надати».
Схоже, тепер цю тенденцію усвідомили й у наближених до Кремля колах. Досить показово, що близьке до російського Міноборони видання «Военное обозрение» недавно опублікувало статтю із заголовком «Реальна нова опозиція проти вічного Путіна», текст якої досить точно відображає соціальний запит «путінської більшості».
«Які ідеї сьогодні найбільш популярні в Росії? Не серед політичного бомонду та телевізійних коментаторів, а саме серед народу? Відповідь проста. Нічого в цьому світі не міняється. Відтак, найбільш популярними були й залишаються ідеї соціальної справедливості! Ті самі ідеї, що їх колись успішно використовували більшовики, соціалісти всіх мастей і навіть ліберали. Але ідеї, від яких відійшли майже всі політичні партії», – стверджують автори статті.
При цьому військові аналітики зайшли настільки далеко, що визнали основну масу соціальних і навіть деякі політичні проблеми всередині Росії, а саме: «вічність» Путіна, відсутність реальної опозиції йому серед «системних» опозиціонерів, непопулярність пенсійних та інших реформ і критично низький рейтинг «Єдиної Росії». Вони зазначили, що «популярність» влади настільки зросте, що голосувати в 2021 році за ЄР буде тільки зовсім уже вбогий розумом і духом», визнали, що результати виборів у Росії зазвичай фальсифікуються, «середня зарплата по регіону», яку озвучує влада, є мрією для більшості жителів цього регіону», а «розмови по телевізору дуже відрізняються від власного життя» росіян. «Те, що наша багатопартійна Дума перетворилася в суто формальне зібрання для натискання кнопок, зрозуміло всім», – відважно заявили військові аналітики, зважившись навіть пожартувати із приводу «146%».
Однак стаття видасться несподівано сміливою лише на перший погляд. Очевидна для всіх правда тут ретельно дозована і спрямована в максимально безневинне для влади русло. Так, справедливо критикуючи «системних» псевдоопозиціонерів на кшталт Жириновського й Зюганова, автори не тільки не бачать «несистемної» ліберальної опозиції владі, а й прямим текстом відмовляють їй у праві на існування, називаючи її «продажною» та «іграшковою» або побіжно згадуючи «кумира молоді», «який намагався розгойдати систему за допомогою безграмотного популізму та радикалізму хлопчиків і дівчаток».
Як ідеальну політичну реформу автори пропонують зміну відверто знахабнілих (в оригіналі – «оборзевших и зажравшихся») матвієнків і медведєвих на більш молодих і не єдиноросів», ані словом не замахуючись ні на зовнішньополітичний курс країни, ні навіть на репресії щодо незгодних. Таким чином, головними ворогами країни знову проголошуються «ліберали»: як системні, так і, тим більше, несистемні. Словом, критика влади тут здійснюється лише з неофіційно дозволених «ура-патріотичних» позицій – у тому ж ключі, як це робить, скажімо, сумнозвісний Гіркін-Стрєлков і його «бойові соратники». Не дивно, що автори статті доходять висновку: ніяка альтернатива Путіну в такій ситуації, на перший погляд, не проглядається.
Однак разом із цим військові аналітики все-таки пропонують «образ майбутньої опозиції» – «забутого» нині Сергія Удальцова або, у найгіршому разі, когось дуже схожого на нього. Раніше Удальцов дотримувався вкрай лівих поглядів і поводився досить радикально під час мітингів на Болотній площі. Уже тоді деякі вбачали в ньому «реального борця», а інші підозрювали провокатора. Як б там не було, в 2014 році він отримав 4,5 року в «Болотній справі» й вийшов на волю 8 серпня 2017 року.
При цьому, ще перебуваючи під домашнім арештом, у березні 2014 року Удальцов із захватом сприйняв анексію Криму й закликав до відділення Донбасу, не приховуючи, що його кінцева мета – відновлення СРСР.
«Я радянський патріот, вважаю руйнування СРСР найбільшою помилкою і злочином, тому розцінюю приєднання Криму як маленький, але важливий крок у бік відродження оновленого Союзу… Тепер стало на 2 мільйони більше тих, із ким разом ми будемо боротися за зміни в Росії й за відновлення Союзу. І це прекрасно! Вважаю, що всім прогресивним силам у Росії в найближчій перспективі треба проводити масові акції й інформаційні кампанії на підтримку жителів південно-східної України, їхнього права на самовизначення, на підтримку тих українців, які самоорганізуються, щоб протистояти неонацистам», – писав Удальцов у своєму блозі на «Эхе Москвы».
Тоді ж він висловився про колишніх соратників по опозиції абсолютно в руслі кремлівської пропаганди:
«Псевдоліберали агресивно таврують ганьбою й вішають ярлики на всіх, хто з тих чи інших причин підтримав підсумки референдуму в Криму. А також звертаються до Обами і Євросоюзу (а хтось і безпосередньо до бандерівців) приблизно з тим самим закликом — «роздушити гадину». Тільки тепер вони називають «гадиною», схоже, вже свою країну. Після таких заяв починаєш думати, що в 41-му році такі люди дійсно провели б голосування і здали фашистам Ленінград. А потім здали б і Москву, а потім і решту».
Подібні сентенції Удальцов озвучував і в ув’язненні, й після звільнення, різко виступивши проти колишніх соратників Олексія Навального та Іллі Пономарьова і знову підтвердивши своє повне схвалення анексії Криму та створення ДНР і ЛНР. Путіну ж він закинув тільки продовження «неоліберального курсу» і відмову трансформувати його в лівому напрямку. До речі, саме позицію Удальцова щодо Криму аналітики «Военного обозрения» цінують найбільше.
«На відміну від багатьох людей, які голосно кричать на тему «альтернативи немає!», ми альтернативу знайшли… Більше того, ця кандидатура нас, наприклад, влаштовує. Будемо підтримувати надалі, тому що хоч якесь світло в кінці тунелю», – підсумовують вони.
Загалом, такий розвиток подій був цілком передбачуваним. Не викликало сумнівів, що якась із «веж Кремля» (найбільш імовірно – силове крило) готуватиме Путіну якщо не альтернативу, то хоча б підходящого спадкоємця. При цьому вимоги до такої «опозиції» у силовиків досить прості: повна підконтрольність і дотримання основної «лінії партії» військово-чекістського блоку (підтримка агресивної зовнішньої політики, курс на реставрацію СРСР і протистояння Заходу). При цьому, щоб набути популярності, програма такого політика має виражати основні сподівання більшості, які легко зводяться до ностальгії по радянському минулому, яку так ретельно вирощує пропаганда упродовж багатьох років. І якщо план силовиків увінчається успіхом, Заходу й Україні не варто сподіватися, що після Путіна зовнішньополітичний курс Москви зазнає хоч якихось змін.
Джерело: Ксенія Кириллова, для Русского Монитора
