Ксенія Кирилова: Захищаючи сутність

Джерело: Ксенія Кирилова, для Радіо Свобода

Багато західних експертів останніми роками звертають увагу на канали посиленого російського впливу за кордоном. До них належать численні прокремлівські організації, які прямо або опосередковано фінансуються Росспівробітництвом, зокрема, різні міжнародні конгреси і «ради співвітчизників», фонд «Русский мир», «асоціації російської преси» та інші схожі структури. Разом з централізованими організаціями в різних країнах, наприклад, у США, створюються свої «молодіжні ініціативи», групи й інститути «російсько-американського співробітництва», що формально претендують на незалежність, але в той же час організаційно і навіть деколи  фінансово тісно пов’язані  зі створеними російським урядом організаціями.

Я й сама неодноразово писала про те, як Кремль використовує з метою пропаганди і виправдання своєї політики і церковні інституції, і  пам’ять про загиблих у Другій світовій війні, і будь-які, навіть найбільш безневинні, культурні заходи. Звичайно, ступінь і характер пропагандистської діяльності всіх перерахованих організацій суттєво різняться, тому, описуючи їх, необхідно розбиратися в ситуації детально.

Деякі, наприклад, відкрито займаються просуванням російської політичної повістки, тоді як інші складають досить нейтральні програми: концерти, дитячі спектаклі, літературні вечори, вистави бальних танців. Такі культурні заходи не є пропагандою самі по собі, проте, розміщені в загальному контексті діяльності Росспівробітництва за кордоном, теж стають провідниками і захисниками кремлівської порядку. Водночас чимало історичних і культурних заходів носить «гібридний» характер: частину вмісту складають невинні зусилля зі збереження мови, історичної пам’яті та культурної самобутності, частина матеріалу спотворюється і вбудовується в русло сучасної російської ідеології, формули якої тут таки виводяться як «природний висновок з історичного минулого».

Саме в цьому полягає основна складність протистояння російській пропаганді за кордоном. З одного боку, викривання каналів впливу Кремля на політику і громадську думку в інших країнах – важлива й навіть необхідна справа. Західній аудиторії важливо розрізняти способи маніпуляції, бачити спотворення інформації і підміну порядку денного. Споживачам інформації важливо мати розуміння, з чиєї кишені фінансується той чи інший захід. Але, з іншого боку, парадокс полягає в тому, що за чотири роки російська пропаганда пристосувалася використовувати такі «викривальні» статті, що підривають її вплив за кордоном, для посилення пропаганди всередині власної країни.

Справді, більшість західних і навіть деякі російські автори, виявляючи джерела «м’якої сили» Кремля, не ставлять собі за мету диференціювати вплив пропаганди за ступенем «спричинення шкоди» й розділити складну «гібридну» суміш правди і брехні, «позитивні» культурні заходи і оприлюднені під їх прикриттям «фейкові новини» та брехливі концепції. Більшість людей, які не знають путінську Росію зсередини, просто не розуміють цих тонкощів, інші не визнають за потрібне заглиблюватися в них, вважаючи, що захистити свою країну від чужого впливу важливіше, ніж розбиратися в деталях цього впливу.

Саме це дає російським пропагандистам підстави стверджувати, що «західні русофоби» ненавидять все, що пов’язане з Росією. Перетворивши найзначніші історичні події та культурні явища на інструменти зовнішньої політики, присвоївши собі право говорити від імені народу і використовувати в мові найвищі слова і значущі смисли, російські «агенти впливу» хизуються негативною реакцією, яку викликає їхня діяльність на Заході, наводячи її як доказ «русофобії».

Про схоже явище  писав Ігор Ейдман, коли відзначав, що гнівні пости окремих антипутінських авторів використовуються кремлівською пропагандою для створення образів «ненависників Росії». З іншого боку, не можна засуджувати і жертв російської агресії за те, що вони мають негативні почуття до агресора, або за те, що вони намагаються мінімізувати будь-який вплив «токсичної» нині Росії на своїй території. Виникає замкнуте коло: боротьба з російською агресією зовні країни дає Кремлю можливість продемонструвати тих самих «ворогів», якими вже багато років залякується населення Росії. З іншого боку, спроба «відокремити мух від котлет» і реабілітувати окремі прояви російської активності на Заході як «безневинні» призводить до того, що саме ці прояви починають використовуватися пропагандистами набагато частіше і ефективніше.

Вихід вбачається лише в постійних скоординованих зусиллях із викриття російської брехні, з одного боку, а з іншого – з відокремлення правди і реальних історичних фактів від цієї брехні. На самому початку збройного конфлікту на сході України деякі аналітики відзначали, що справжній страх Путіна – не в тому, що пострадянські країни відкинуть «Русскій мір», а в тому, що вони утворять незалежну від Росії версію «Русского мира», феномен російської культури, вільний від імперської пропаганди.

Російські чиновники, які заявляють про свою стурбованість з того, що в Україні перестануть відзначати День Перемоги, набагато більше бояться іншого: «альтернативного» Дня Перемоги, який покаже, що трагедію війни можна переживати і відчувати інакше, що справжня пам’ять відрізняється від офіціозу, а найголовніше  – що з подій минулого робляться зовсім інші висновки про сьогодення. Головний страх мешканців Кремля – ​​не відмова колишніх радянських республік від читання Пушкіна, а те, що з’явиться інше прочитання знайомих творів, інші вірші й книги російською мовою, спрямовані не на підтримку російських імперських прагнень, а проти них. Головний страх наближеної до Кремля верхівки Російської православної церкви – не «гоніння на християнство», а демонстрація того, що існує «інше християнство», не пов’язане з російським «ура-патріотизмом» та месіанською роллю Москви.

«Альтернативний День Перемоги» – це українські ветерани, які приходять на могилу Невідомого солдата з червоними маками в петличках і значками «Ніколи знову»; це ролики, що демонструють спадкоємність між тими, хто боровся з фашизмом, і тими, хто нині бореться проти російського вторгнення на Донбасі. «Альтернативне християнство» – це українські православні священики, які виступають проти єресі «Русского мира». «Альтернативна поезія» – це вірші Орлуші і Дмитра Бикова, спрямовані проти політики Кремля, але написані російською мовою. І якщо з прямою «антиросійською» риторикою пропаганда навчилася непогано справлятися і навіть використовувати її в своїх цілях, то з альтернативним «русскім міром» вона наразі вдіяти нічого не може. Єдиний спосіб, який використовує Кремль у цих випадках, – замовчує альтернативу, відмовляє їй у праві на існування, робить вигляд, що її не існує.

З огляду на це показовим  є випадок кримськотатарської поетеси  Аліє Кенжалієвої, проти якої ледь не порушили кримінальну справу за статтею «реабілітація нацизму». У своїх віршах  Аліє писала  про те, як пафос, мілітаристська ідеологія і культ війни, пропаговані в сучасній Росії, оскверняють реальну трагедію і пам’ять про загиблих. Після того, як справа набула розголосу на стадії дослідчої перевірки, слідчий відділ у Сімферополі відмовився від порушення справи. Звичайно, можна припустити, що цей випадок є лише свідченням адекватності конкретного слідчого. Однак згадаємо, що в Росії вже виносилися обвинувальні вироки за опозиційні вірші – як, наприклад, у  справі шкільного вчителя Олександра Бившева. Однак Бившев писав саме опозиційні вірші, іронізував над сучасністю. Аліє ж критикувала лише суспільні явища, безвідносно політики, тобто всього лише дозволила собі відчувати інакше, ніж це передбачено пропагандою.

Можливо, якби ця історія не набула розголосу, кримінальна справа могло б таки з’явитися. Вирок за вірші виглядає не більш абсурдним, ніж вироки у деяких справах щодо репостів, а місцеве управління МВС, на відміну від Слідчого комітету, зробило висновок, що «реабілітація нацизму» в віршах Кенжалієвої присутня. Однак справа набула розголосу, а разом з ним стали популярними і самі вірші, які не заперечують війну, але закликають молитися за душі убитих у шанцях! Популяризація таких віршів виявилася для влади страшнішою за відмову в порушенні кримінальної справи.

Саме створення альтернативи спотвореній реальності, спроба очистити і висвітлити дійсний зміст значущих слів і зганьбленої сутності – найважча справа під час війни. У ситуації, коли накопичується занадто багато болю і втрат і, як наслідок, занадто багато негативу, значною є спокуса махнути рукою і віддати російську культуру й історію «без бою», викресливши цю сферу зі свого життя. Однак у цій сфері, як показав «казус Кенжалієвої», все ще міститься великий потенціал із руйнування хибних асоціацій, штампів і кліше і, головне, самопроголошеної монополії на культуру, історію та мову.

Джерело: Ксенія Кирилова, для Радіо Свобода

Ксенія Кирилова – журналістка, проживає у США