Джерело: Ксенія Кирилова, для Тверезо
Англомовний оригінал публікації доступний на сайті The Integrity Initiative
З наростанням конфронтації із Заходом Росія все частіше вдається у своїй дипломатії до елементів шантажу: як завуальованого, так часом і прямого. Загалом загрози і експлуатація почуття страху – це один із основних інструментів путінського режиму – в першу чергу у внутрішній політиці, де вони слугують найважливішим засобом забезпечення лояльності населення. Однак Кремль не гребує використовувати такі ж тактики і зовні, намагаючись домогтися поступок від західних лідерів. Спробуємо розглянути основні види путінського шантажу всередині і поза межами Росії.
Шантаж громадянською війною
Це, напевне, найстаріший і найпопулярніший вид шантажу, який використовується Кремлем проти власного населення. Протягом декількох років росіян переконують, що будь-які масові протести – а тим більше спроби революції – неминуче призведуть до кривавої громадянської війни, деталі якої барвисто змальовуються пропагандою. Почуття страху, викликане цими образами, є одним із стовпів кремлівської пропаганди, котре не тільки вселяє жах перед будь-якою майбутньою спробою зміни влади, але й змушує людей консолідуватися навколо «національного лідера» в сьогоденні.
Страх громадянської війни всередині Росії використовується також як інструмент тиску на західних лідерів. Головним аргументом тут є «непередбачувані наслідки хаосу на величезній території, яка до того ж володіє ядерною зброєю». Ця лінія чітко простежується у відкритому листі Андрія Кортунова до «узагальненого вашингтонського знайомого», опублікованому на сайті Московського Центру Карнегі:
« Джон, скажи чесно, а ти б взявся оцінити регіональні і глобальні ризики, пов’язані зі зміною режиму в Москві? Зокрема й ризики безпосередньо для американської безпеки і американських інтересів? Як ми з тобою добре пам’ятаємо, в 1991 році всьому світові дуже пощастило, що зміна режиму в ядерній наддержаві пройшла напрочуд мирно і спокійно й жоден з популярних тоді апокаліптичних сценаріїв не перетворився на катастрофічну реальність … Але зовсім не очевидно, що так буде і наступного разу. Погодься, що нинішні російські силовики все ж дещо відрізняються від старої радянської номенклатури, і вони навряд чи добровільно погодяться на колективне політичне харакірі », – застерігає автор.
Крім погроз громадянської війни в Росії, Кремль активно намагається породити такі ж страхи в інших країнах, зокрема, у США . Як відзначав «Вашингтон Пост», напередодні президентських виборів 2016 року Росія намагалася спровокувати «кольорову революцію» в разі поразки Дональда Трампа, яка у підсумку нібито неминуче переросла б у громадянську війну. Трамп же, в свою чергу, з вдячністю підхопив цей шантаж, заздалегідь погрожуючи невизнанням результатів виборів і заявляв про їх «фальсифікації» ще до будь-якого голосування, закликаючи своїх прихильників до масових протестів.
Після виборів шантаж можливою громадянською війною у Сполучених Штатах з боку російської пропаганди продовжився, проте його метою відтепер стало припинення розслідування російського втручання спецпрокурора Роберта Мюллера і недопущення можливого імпічменту. Зокрема, в американських російськомовних ЗМІ періодично спливає тема неминучої «гнівної реакції виборців Трампа» в разі початку процедури імпічменту і наголошується, що продовження розслідування може призвести до насильства і жорстокості на вулицях, а отже, «необхідно робити все можливе, аби цьому перешкодити» .
Простіше кажучи, російські ЗМІ прямим текстом попереджають, що навіть у разі, коли Трамп дійсно винен в протизаконних зв’язках із Кремлем, правоохоронним органам і конгресменам не потрібно доводити справу до імпічменту щоб уникнути «громадянської війни», а тому слід закривати очі на злочини, навіть якщо такі й підтвердяться. Страх можливої громадянської війни у США часом вкидається й до англомовного інформаційного простору, і деякі американські експерти мимоволі транслюють його, часто навіть не усвідомлюючи, що грають на руку кремлівській пропаганді.
Насправді, шанси початку кривавої громадянської війни в самій Росії, і вже тим більше в Сполучених Штатах, близькі до нуля. Екстремістські групи у США, безумовно, досить сильні, щоб організувати протестні акції і навіть криваві зіткнення на зразок тих, що відбулися у Шарлотсвіллі в серпні 2017 року, але вони не настільки впливові, аби розв’язати повноцінну війну. У США, як і в інших демократичних країнах, попри всі наявні протиріччя, існує довіра до інституту виборів, основні свободи вважаються непорушними, а окремі штати досить незалежні від федеральної влади в законодавчому плані. Це істотно зменшує вплив політичних подій федерального масштабу на життя звичайних людей, а отже, і їх бажання настільки бурхливо реагувати на ці події.
Громадянська війна всередині Росії теж малоймовірна. Менталітету більшості росіян властива інертність, надмірне покладання надії на державу, глибоко вкорінений страх «втратити Росію» як країну і підвищений рівень конформізму в поєднанні з низькою здатністю до самоорганізації. Більшість російських політологів схиляється до думки, що зміна влади в країні відбудеться не в результаті швидкої революції, а як наслідок поступової деградації влади, тобто в результаті зміни еліт, або, як висловлюється дехто, «палацового перевороту».
Подібний переворот, безумовно, призведе до ослаблення еліт, а отже, й до розхитування репресивного механізму (або як мінімум втрати ним попередньої легітимності в очах населення). Такі тенденції здатні спричинити до посилення протестної хвилі і, як наслідок, до необхідності нової влади рахуватися з народним невдоволенням. Однак дуже ймовірно, що після певних поступок з боку «постпутінських» еліт це невдоволення піде на спад, і основним полем боротьби стане не вулиця, а коридори і вежі Кремля. Саме на випадок втілення такого сценарію путінська пропаганда підготувала інший тип шантажу – страх того, що на зміну Путіну прийдуть ще більш радикальні послідовники, за яких неминуче відбудеться посилення репресій всередині країни, а зовнішня політика стане ще більш агресивною і непередбачуваною.
Шантаж радикальними наступниками
Цей вид погроз не заявляється прямо, але поволі вселяється як росіянам, так і іноземцям. Російські телешоу, в яких політики і політологи обзивають опонентів нецензурними словами, кидаються в бійку і закликають знищити цілі країни; терорист «ополченець» Гіркін-Стрєлков, якому на початку російської агресії в Україні пророкували роль неформального народного лідера; військові аналітики, які прогнозують на роль нового лідера опозиції лівого радикала і прихильника продовження експансії Росії на пострадянському просторі Сергія Удальцова; глава Росгвардіі генерал Віктор Золотов, котрий публічно викликає на дуель борця з корупцією Олексія Навального – все це покликане переконати противників Путіна в тому, що з нинішнім російським президентом ще можна домовитися, тоді як ті, хто прийде йому на зміну, будуть абсолютно не здатні до перемовин.
Страх настання в Росії військової диктатури, очолюваної кимось із радикальних і абсолютно некерованих силовиків, дійсно викликає певні побоювання у європейського істеблішменту. Незалежно від того, відбудеться зміна влади в Кремлі шляхом офіційного призначення «наступника» або державного перевороту, очевидно, що влада спецслужб у країні є настільки сильною, що місце Путіна, швидше за все, просто обійме інший представник надміру посиленого клану силовиків, або, в кращому випадку , хтось із підконтрольних цьому кланові опозиціонерів. Однак не варто помилково вважати, що влада такого «наступника» буде неподільною. Будь-яка людина, яка прийде на місце Путіна, не володітиме його харизмою, і їй буде зовсім не просто підтримувати створений Путіним баланс між інтересами олігархів і силовиків.
Справді, судячи з останніх тенденцій в російській економіці, невдоволення «олігархічного» клану поточним курсом Кремля зростає. Близькі до Путіна олігархи опинилися під подвійним ударом – по-перше, з боку західних санкцій, а по-друге, з боку Кремля, який намагається вивести гроші з-під санкцій шляхом націоналізації активів своїх наближених.
Ця націоналізація здійснюється під різними приводами, зокрема під виглядом проведених Центробанком процедур «фінансового оздоровлення» і санації. Підставами для початку таких процедур стають виявлені в ході перевірок порушення і навіть злочини, але, як відзначають потім фінансові аналітики, найдивнішим моментом стає те, що кримінальні справи проти колишніх власників так і не порушуються. Таким чином, єдиним логічним поясненням такої поведінки влади є спроба вивести активи з-під санкцій, не ставлячи за мету покарання колишніх власників, які, попри всі свої злочини, ні в чому не завинили особисто перед Путіним. Такі процедури торкнулися, зокрема, Олега Дерипаски та деяких інших російських олігархів.
У свою чергу, більшість олігархів не готові з легкістю віддавати свої заощадження державі, котра й без того накликала на них проблеми, а тому, якщо вірити повідомленням ЗМІ, вони всіма силами намагаються вивести гроші вже не стільки з-під західних санкцій, скільки з-під розпочатого на батьківщині процесу націоналізації. Ці тенденції свідчать про посилення тертя між кремлівськими «яструбами» та більш поміркованою частиною російських еліт, що прагнуть відновити відносини з Заходом і спішно виводять гроші з Росії. Кремль, в свою чергу, прозоро натякає за допомогою пропагандистських програм, що росіяни, які мають нерухомість за кордоном, стають легким об’єктом для вербування, а завербованих «зрадників» чекісти готові знищити в будь-якій країні світу.
Процес залагодження всіх перерахованих суперечностей Путін вибудував у «ручному режимі». В такому ж режимі, загалом, вибудувана і вся існуюча в Росії вертикаль влади, і механізм вирішення багатьох ключових питань. Після Путіна ця вертикаль почне кришитися, і протиріччя між різними «вежами Кремля», швидше за все, загостряться. Не варто забувати і про відцентрові тенденції з боку регіонів, які також можуть проявити себе «після Путіна», і про можливу активізацію протестних настроїв. Новому лідерові потрібно буде завоювати народну довіру, і самі лише репресії у цьому не допоможуть.
Як вже зазначалося вище, повноцінна революція в Росії на нинішньому етапі є малоймовірною, однак система значно ослабне, і силовикам, швидше за все, доведеться йти на певні компроміси з олігархами або, можливо, навіть з деякими представниками ліберальної опозиції. Це може не призвести до істотних змін всередині Росії на першому етапі, однак з великою ймовірністю така Росія вже не зможе продовжувати агресивну зовнішню політику на пострадянському просторі і втручання у справи західних країн. Такий стан може дати західним лідерам і демократичній опозиції в Росії те саме «вікно можливостей», на яке так чекають деякі опозиційні лідери.
На цьому етапі дуже багато залежатиме від позиції Заходу і від того, чи стане у лідерів вільного світу мудрості акуратно підтримувати справжніх опозиціонерів, не оголошувати з легкістю нове «перезавантаження», поки спецслужби в тому чи іншому вигляді утримують контроль над країною, не довіритися псевдоопозиціонерам і вибудувати механізми захисту, що перешкоджатимуть реваншу путінізму в будь-якому його вигляді.
Ядерний шантаж
Періодично Москва наважується на відкритий ядерний шантаж як спосіб примусити країни Заходу до певних поступок. Однією з перших погроз на цю тему стало загальновідоме висловлювання Дмитра Кисельова про те, що «Росія здатна перетворити США на радіоактивний попіл». Наступний випадок загострення прямого ядерного шантажу спостерігався перед президентськими виборами у США. Тоді провідні пропагандистські ЗМІ неприховано заявляли, що ядерна війна в разі перемоги Гіларі Клінтон буде практично неминуча.
Так, у жовтні 2016 року на російському телебаченні одна за одною виходили спеціалізовані передачі, присвячені не лише якості бомбосховищ, але й технологіям роботи протиракетної оборони. На офіційному каналі Міністерства оборони РФ взагалі вийшов двадцятихвилинний сюжет під гучною назвою «Обама загрожує Росії!», у якому була пряма заява про те, що США – «це ворог людства». Тоді ж відомий російський журналіст Олександр Сотник опублікував на своїй сторінці в соцмережах пост жінки, яка стверджує, що дітей однієї з московських шкіл лякають ядерною війною зі США і смертю в разі перемоги на президентських виборах Гіларі Клінтон.
Останнім яскравим прикладом відкритого ядерного шантажу можна назвати погрозу, озвучену особисто Володимиром Путіним у присвяченому йому фільмі «Миропорядок-2018». На пряме запитання ведучого Володимира Соловйова про можливість застосування ядерної зброї Путін відповів, що готовий завдати тільки «зустрічний удар у відповідь». Водночас він визнав:
« Так, для світу це буде глобальна катастрофа, але навіщо нам такий світ, якщо там не буде Росії? », прямо заявивши цим, що готовий знищити планету в ядерній війні , якщо відчує аналогічну загрозу для своєї країни. Показово, що фільм як післямову використав скандально відомий уривок із послання Федеральним зборам, в якому Путін демонструє нові види озброєнь як «відповідь Сполученим Штатам на їх вихід з договору щодо ПРО».
Водночас більшість аналітиків сходиться на думці, що ми маємо справу з грандіозним блефом, покликаним змусити Захід до поступок на адресу Росії. Такої ж думки дотримується і російський опозиційний політик Володимир Мілов.
«Уся ця кампанія розрахована на певні сили в США, які особливо тремтливо ставляться до теми співробітництва з Росією щодо нерозповсюдження ядерної зброї. В Америці ця тема займає особливе місце в політиці національної безпеки», – пояснив він.
За словами Володимира Мілова, в американському істеблішменті є великий прошарок людей, які готові пробачити Москві будь-які витівки до того часу, поки триває співпраця у ядерній сфері.
« Путін хоче налякати цих людей, і тим самим створити додатковий пресинг у вищих американських колах на тему того, що «потрібно помиритися з Росією, інакше ми втратимо і ядерне співробітництво з нею». Саме в цьому ком’юніті завжди існував пріоритет ядерної сфери над усіма іншими. Фахівців з цієї сфери Путін і хоче налякати. Однак, судячи з усього, вони його вже не бояться», – вважає російський опозиціонер.
Окрім прямих загроз, Росія демонстративно «накачує» зброєю прикордонні регіони, в першу чергу, окупований Крим і Калінінградську область, не приховуючи своєї готовності застосувати як мінімум тактичну ядерну зброю. 8 грудня 2017 року на конференції у Вашингтоні «Сторіччя української боротьби за незалежність» президент фонду «Потомак» Філіп Карбер назвав одним з елементів російської «гібридної війни» ядерну загрозу, що надходить із Криму. Колишній заступник міністра оборони України, голова Експертної ради Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння (ЦДАКР) Леонід Поляков також акцентує увагу на тому, що Росія досі відмовляється підписувати договір про скорочення тактичної ядерної зброї.
Водночас 7 липня 2017 року начальник Генерального штабу Збройних сил України Віктор Муженко на спільному засіданні військово-наукової ради Збройних Сил України та Національної академії наук заявив, що Росія проводить в окупованому Криму роботи з відновлення можливостей для розміщення ядерних боєприпасів. Ще раніше, в грудні 2016 року, лідер кримськотатарського народу народний депутат України Мустафа Джемілєв у Європарламенті заявив, що росіяни вже привезли ядерну зброю в Крим.
Білоруські експерти також не виключають, що Москва може дійти до застосування тактичної ядерної зброї в регіоні. Схоже, що використання тактичної ядерної зброї – це єдина хоча б віддалено наближена до реальності загроза з усіх видів кремлівського шантажу. Щоправда, ряд експертів називає блефом і її, відзначаючи, що мета подібного залякування провалилася ще у 2015 році, коли, незважаючи на всі погрози, НАТО розмістило свої війська в країнах Балтії на постійній основі.
Ще одним різновидом ядерного шантажу Москви можна назвати шантаж від чужого імені, тобто загрозу використовувати свій вплив на окремі авторитарні режими, щоб збільшити ескалацію їх протистояння із Заходом. Сюди можна віднести, в першу чергу, шантаж Сполучених Штатів північнокорейською ядерною загрозою. Першим цю невдячну місію взяв на себе Надзвичайний і повноважний посол Росії у США Анатолій Антонов, який під час своїх виступів у Північній Каліфорнії на початку грудня 2017 року неодноразово повторював, що Росія є найбільшою ядерною державою і може допомогти в перемовинах із Пхеньяном.
« Росія є постійним членом Ради безпеки ООН і другою найбільшою ядерною державою. Ми готові запропонувати свою допомогу в переговорах із КНДР, оскільки також стурбовані зростаючим ядерним потенціалом Північної Кореї », – запевняв Антонов, щосили намагаючись донести до аудиторії думку, що Сполучені Штати не зможуть обійтися без допомоги Росії під час вирішення північнокорейської кризи. До слова, відомий російський публіцист Андрій Піонтковський згодом прямо назвав цю тактику «ядерним офшором Кремля». При цьому Кремль не пропонував жодних конкретних шляхів вирішення проблеми, крім абстрактних слів про «необхідність дипломатичного врегулювання». Головною метою путінського завуальованого шантажу було лише показати незамінність Росії в розв’язанні кризи і необхідність для США відмовитися від санкцій і відновити відносини з Москвою, яка випливає з цього.
Потім таку ж думку взялися висловлювати й інші, в тому числі й дуже шановні російські публіцисти, намагаючись передати чітке послання Заходу і Китаю: у разі введення повномасштабних санкцій стосовно КНДР без урахування думки Москви Росія максимально використає свій вплив на Пхеньян, щоб посилити корейський ядерний шантаж.
Шантаж терактами
Цей вид шантажу виділяє в першу чергу вже згаданий вище Андрій Піонтковський, котрий у своїх публікаціях прямо заявляє, що Москва використовує свій вплив на ісламських терористів, скеровуючи їх проти США, аби згодом запропонувати необхідність співпраці в обмін на безпеку.
« Вперше темник «співпрацюйте з Кремлем, інакше вас продовжуватимуть підривати» був повномасштабно відпрацьований путінською пропагандою та її зарубіжною агентурою після теракту братів Царнаєвих на Бостонському марафоні. Але будь-який американський прокурор, журналіст, політик, який побажав би дізнатися правду про теракт Царнаєвих, міг би переконатися, що «Бостонський детонатор був давно заряджений» ( «Новая газета», 27 квітня 2013 року). Старший Царнаєв, перш ніж здійснити теракт, вісім місяців перебував у Росії в 2012 році під чуйним контролем ФСБ. Він, не ховаючись, вирушив зі США до Росії не лісовими стежками, а через аеропорт Шереметьєво … Царнаєв ніколи не наважився б це зробити, якби не був абсолютно впевнений, що в Росії він буде у повній безпеці, що він їде до друзів і кураторів », – переконаний російський публіцист.
Про зв’язки Росії з радикальними ісламістами неодноразово заявляли й інші експерти. Так, президент Інституту Східного партнерства (Ізраїль) рабин Авраам Шмулевич впевнений: той факт, що Росія використовує терористів ІДІЛ у своїх іграх, не викликає сумнівів. За його словами, протягом багатьох років російські силовики буквально вичавлювали з Північного Кавказу і з інших регіонів Росії на Близький Схід не тільки бойовиків, але навіть мирну опозицію. Найвідомішими з подібних фігур стали колишній командир ОМОНу МВС Таджикистану Гулмурод Халімов , який перейшов на бік ІДІЛ в травні 2015 року, і ісламський проповідник Надір абу Халід (Надір Медетов), котрий також присягнув «Ісламській державі» в 2015 році.
« ІДІЛ залежить від людського потоку, тим більше що Росія постачає їм дуже цінні кадри. По суті, ми маємо взаємовигідний союз між російськими спецслужбами та ісламськими терористами. На цьому тлі згадується і недавній теракт у Нью-Йорку, скоєний емігрантом з Узбекистану, і брати Царнаєви, і теракти у Франції … Дестабілізація Європи і збільшення потоку біженців на Захід, безумовно, вигідні Москві», – пояснює Шмулевич.
Цей вид шантажу є найреальнішим з усіх перерахованих. Більш того, певні факти змушують підозрювати, що Росія у цьому випадку втілює загрози, про які натякає незговірливим західним політикам. Однак це в жодному разі не означає, що західним лідерам слід йти на поводі у такого «мафіозного» стилю ведення зовнішньої політики. Стосовно ж інших видів шантажу, як вже зазначалося, практично всі вони є умисним блефом, спрямованим на залякування будь-яких супротивників Володимира Путіна всередині і зовні країни.
Джерело: Ксенія Кирилова, для Тверезо
