Джерело: Ксенія Кириллова, для Крым.Реалии
Останні місяці вкотре наочно продемонстрували, що головним політичним інструментом Кремля у нинішніх відносинах із Заходом є шантаж. Розпочавши повномасштабне вторгнення в Україну, російські чиновники намагаються стримати Захід від протидії цій агресії, постійно нагадуючи про ризик ядерної війни. Однак це далеко не єдині види шантажу, які Росія використовує як проти Заходу, так і проти власного населення.
Страх громадянської війни
Тим паче спроби революції неминуче призведуть до кривавої громадянської війни. Почуття страху, викликане цими образами, є одним зі стовпів кремлівської пропаганди, що не лише вселяє жах перед будь-якою спробою зміни влади в майбутньому, а й змушує людей консолідуватися навколо «національного лідера» у теперішньому часі.
Страх громадянської війни всередині Росії використовується також як інструмент тиску на західних лідерів. Головним аргументом тут є «непередбачувані наслідки хаосу на величезній території, яка до того ж має ядерну зброю». Ця лінія чітко простежується у відкритому листі Андрія Кортунова «узагальненому вашингтонському знайомому», оприлюдненому на сайті Московського Центру Карнегі:
«Джон, скажи відверто, а ти взявся б оцінити регіональні та глобальні ризики, пов’язані зі зміною режиму в Москві? Зокрема й ризики безпосередньо для американської безпеки та американських інтересів? Як ми з тобою добре пам’ятаємо, у 1991 році всьому світу дуже пощастило, що зміна режиму в ядерній наддержаві пройшла навдивовижу мирно та спокійно і жоден із популярних тоді апокаліптичних сценаріїв не став катастрофічною реальністю… Але зовсім не очевидно, що так буде і наступного разу», – застерігає автор.
Водночас російський режим робить усе можливе, щоб такий сценарій реалізувався. Якщо до 2014 року ймовірність громадянської війни у разі зміни лідера фактично дорівнювала нулю, то відтоді з’явилося кілька факторів, які істотно підвищують таку можливість.
По-перше, постійна мобілізація населення, побудована на мілітаристській риториці та культі сили, неминуче призводить до зростання агресії у суспільстві та появи запиту на «сильного» і авторитарного лідера. Подібні настрої виражаються, зокрема, у рекордно високому рейтингу радянського диктатора Йосипа Сталіна, до якого, згідно з останніми опитуваннями, ставляться позитивно 60% росіян. Культ мілітаризму та агресії у поєднанні з постійним створенням образу ворога справді підвищує «вибухонебезпечність» суспільства.
По-друге, як уже зазначалося, прокомуністичні настрої все більше набувають опозиційного характеру, а сам Володимир Путін в очах «глибинного народу» вже не відповідає образу «нового Сталіна». Водночас постійне погіршення соціально-економічної ситуації разом із пандемією коронавірусу багаторазово посилює народне невдоволення. Як зазначають російські соціологи Сергій Бєлановський та Анастасія Нікольська, вже сьогодні спостерігається «ідеологічне розбалансування» – взаємне відчуження влади і населення та радикалізація сторін. Водночас зростання соціальної напруженості у суспільстві дедалі частіше виливається у «шутинги» та міжетнічні конфлікти, що підвищує ризик збройної конфронтації у майбутньому.
По-третє, як відповідь на зростання протестних настроїв, держава розкручує маховик репресій і посилює багато в чому штучно створені протиріччя між різними частинами суспільства. Паралельно з тим, як росіянам роками вселяється ненависть до опозиції як до «ворогів народу» та «терористичного підпілля», серед жертв репресій і цькування зростає жага до соціальної помсти, яка вже зараз ризикує втягнути російське суспільство у стан «холодної громадянської війни».
По-четверте, вже згадані соціологи Бєлановський і Нікольська зазначають, що в країні зростають протестні настрої, і будь-який наступник Путіна, незалежно від способу його приходу до влади, матиме меншу легітимність в очах населення. Це означає загострення кланової боротьби олігархів та зниження ефективності репресивного апарату, і, відповідно, його нездатність стримати агресивні прояви соціального невдоволення та самостійність регіонів, яка активно пригнічується сьогодні.
З іншого боку, у суспільстві зберігається низка чинників, що перешкоджають реалізації «кривавого сценарію». По-перше, російському менталітету властиве надмірне покладання на державу і глибоко вкорінений страх «втратити Росію» як країну, на яких вміло грає Кремль.
По-друге, радикальні зміни останніх років породили у свідомості більшості особливий ірраціональний конформізм – бажання повернути собі відчуття втраченого комфорту, відчуття захищеності та стабільності за всяку ціну. Головним способом такого повернення стає пошук логічного пояснення кожного нового удару по нормальному життю як «правильного» та «вжитого задля нашого блага».
Саме цей доведений до майже самогубної стадії конформізм багато в чому пояснює те, що росіяни не виплескують невдоволення на вулиці, а максимально відгороджуються від влади, намагаючись не впускати політику у своє життя. Якщо додати до цього традиційно низький рівень самоорганізації населення, можна припустити, що ймовірність кривавих народних заворушень у разі зміни влади в Росії не така вже й висока.
По-друге, у Росії вже багато років спостерігається стійке зростання антиолігархічних настроїв. Тому якщо гіпотетичний радикальний лідер зважиться на розправи над найбільш високопоставленими корупціонерами, він теоретично зможе отримати карт-бланш народної довіри, зокрема й на продовження агресивної зовнішньої політики.
Однак на практиці факторів, що зменшують ймовірність такого розвитку подій, набагато більше. По-перше, як слушно зазначають соціологи, «ослаблена легітимність наступника, його очікувана апаратна безініціативність і безідейність та посилення впливу «колективного керівництва» залишають мало надії на здатність влади протистояти лобізму олігархів».
Справді, будь-яка людина, яка прийде на місце Путіна, не матиме її харизми, і їй складно буде підтримуватиме створений Путіним баланс між інтересами олігархів та силовиків. Відповідно, така людина буде набагато більш залежною від олігархів, які, у свою чергу, фінансово залежні від Заходу і не зацікавлені у конфронтації з ним.
По-друге, попри недовіру більшості росіян до західного світу, у російському суспільстві на цей момент немає запиту на війну. Більше того, ще 3 роки тому соціологи зафіксували перелом у суспільній свідомості та зростання запиту на більш миролюбну зовнішню політику. Головна вимога росіян наразі проявляється у покращенні соціально-економічної обстановки, а не у зовнішній експансії. Більше того, за даними «Левада-центру», попри агресивну антиамериканську пропаганду у листопаді минулого року – вперше за кілька років – частка респондентів, які позитивно ставляться до США, перевищила частку тих, хто ставиться до них негативно (45% і 42% відповідно).
По-третє, оскільки зміна влади в будь-якому випадку супроводжуватиметься посиленням наявних проблем та зниженням легітимності наступника в очах населення, цей наступник більше залежатиме від свого визнання з боку міжнародної спільноти, а отже, від добрих відносин із Заходом.
Ядерний шантаж
Окрім загроз громадянської війни та радикального наступника, Кремль також маніпулює можливістю ядерної війни. З одного боку, Москва намагається виконувати зобов’язання щодо стратегічної стабільності і наголошує, що ядерну війну не можна виграти, і вона в жодному разі не має бути розв’язана. З іншого боку, і російські пропагандисти, і сам Володимир Путін прямо вказують на загрозу ядерної війни із Заходом у разі вступу України до НАТО.
«Подібна риторика спрямована на те, щоб змусити США відступити і замислитися над насущним для західної внутрішньої політики питанням: «Чи варто ризикувати ядерною війною з Росією?». Кремль активно маніпулює цими настроями для просування свого порядку денного і змушує Захід толерантніше ставитися до його дій, зокрема й до частих порушень міжнародних норм», – заявив в інтерв’ю підполковник армії США, колишній директор з європейських справ Ради національної безпеки Олександр Віндман.
На його думку, ключовим моментом для Заходу має бути відмова від такого самообмеження. Експерт упевнений: попри свою агресивну риторику, кремлівські можновладці так само зацікавлені у запобіганні ядерній ескалації, як і західні.
«Наприклад, після того, як американські військові знищили сотні російських найманців з групи Вагнера під час бою під Хашамом у сирійській провінції Дейр-ез-Зор, російська влада не зважилася на нагнітання напруженості у відносинах зі США. Навпаки, російські військові спробували знизити її, прагнучи уникнути подальшої конфронтації зі Сполученими Штатами. Кремль лише намагається використовувати те, що він сприймає як готовність Заходу відступити перед лицем тиску і загрози ескалації», – нагадав Віндман.
Багато російських та американських аналітиків також сходяться на думці, що загроза ядерної війни — це грандіозний блеф, покликаний змусити Захід до поступок на адресу Росії. Експерти попереджають, що Заходу не слід піддаватися на путінський шантаж і під його впливом поступатися своїми інтересами та безпекою союзників.
Джерело: Ксенія Кириллова, для Крым.Реалии
