Головними персонажами в боротьбі за «скіфське золото» – на боці Росії – стали українці, які похапцем перефарбувалися у барви триколору відразу після захоплення півострова. Наприклад, кураторка виставки з колишньої кримської філії Інституту археології НАН України Валентина Мордвинцева. У квітні 2014 року вона стверджувала, що «зміна влади» у Криму нібито не має жодного стосунку до збереження культурних цінностей, а кримські музеї навіть продовжать працювати у рамках Національної академії наук України.
«Зрозумійте мене правильно – я дуже добре ставлюся до України. Я патріотка. Моя особиста політична ідентичність – українська. Для мене те, що сталося – велика трагедія», – говорила Мордвинцева в інтерв’ю DW у 2014 році.
Тоді всі розуміли, що це – не просто приклад звичайного радянського пристосуванства, а що Валентина Мордвинцева точно знає, що за повернення цих експонатів до Криму, які вона раніше вивезла звідти, доведеться поборотися, і саме вона має очолити цю боротьбу. Вона це робитиме віддано, використовуючи всі свої зв’язки в музейному середовищі. Ніхто не здивувався, коли вже за кілька років такої вірнопідданої діяльності в нідерландських судах на благо Росії «українська патріотка» Мордвинцева йде на підвищення і опиняється в Москві, у Вищій школі економіки.
Про свій український патріотизм Валентина Мордвинцева швидко забуває – наприклад, на кадрах із Нідерландів одразу після виголошення рішення суду ми бачимо, як вона нервово п’є воду і не може стримати сліз, і зовсім не тому, що радіє за Україну.
«Я вважаю, що нечесно віддавати експонати комусь, окрім Криму», – заявляє крізь сльози Мордвинцева. Не гаючи часу, вона терміново пише статтю до «Нової газети», де стверджує, що нібито «відповідно до міжнародного музейного права, предмети слід повернути в ті двері, з яких вони вийшли, тобто до кримських музеїв». Єдина заковика, яка тут виникає і про яку їй відразу напишуть її колеги-археологи – жодного «міжнародного музейного права» просто не існує. Це те, що кураторка Мордвинцева та її куратори з Кремля вигадують на ходу, щоб хоч якось виправдати свою невдачу в суді. Так само деякі колеги запропонували Валентині Мордвинцевій з цієї позиції вимагати повернути кримські знахідки до Криму також із Ермітажу та Пушкінського музею.
І поки російські «аналітики» та «експерти» сперечаються про причини винесеного судом рішення і те, кого слід покарати за це, журналісти StopFake спробували розібратися, яку лінію захисту в цьому процесі обрав Кремль і чому Росія під час розгляду вирішила залишатися осторонь, сховавшись за спинами кримських колаборантів.
«Ихтамнет»
Кремль під час судового розгляду за скіфське золото обрав тиху тактику «их там нет» (укр. – «їх там немає»), – виставивши на передній план кримських музейників, які нібито самі і з власної ініціативи виборювали «культурні цінності Криму». Однак після гучної поразки в суді російські пропагандисти розлютилися не на жарт і – як висловився заступник голови експертної ради з правових питань із окупаційного «уряду» Криму Олександр Молохов – навіть почали «вимітати з хати сміття». Чиновник звинуватив російський уряд у тому, що він не вступив у суперечку проти України, залишивши при цьому «кримські музеї сам на сам із Києвом».
У коментарі StopFake кримський історик та політиколог Євгенія Горюнова пояснила, що Росія вкотре використала півострів для своїх махінацій. У цьому випадку Кремль вирішив не застосовувати для досягнення мети наратив про «возз’єднання Криму з Росією» та «повернення до рідної гавані» – це тільки нашкодило б, а вдався до тези «Крим – це Крим». Горюнова наголошує, що Росія намагалася стояти за спиною кримських музейників, демонструючи, що у процесі головним питанням нібито є саме культурна складова, а не політична. Саме тому кримські музеї стали головними позивачами у розгляді щодо скіфського золота, – вважає Горюнова.
«У цьому випадку Росія намагається якраз відійти від політичної складової і показати, що це ж культура, а культура поза політикою. Саме тому кримські музеї стали головними дійовими особами у цьому процесі, а Росія тут може виступати лише як посередник – допомагати, наприклад, грошима, але не бути на першому плані боротьби та не виступати позивачем проти України, проти Нідерландів. Росія використовує саме цю тактику, заявляючи лише коли це вигідно, що Крим нібито сам «обрав возз’єднання», «рідну гавань» та інші речі. Але коли Кремлю вигідно демонструвати якийсь культурний аспект, то Росія намагається певним чином сховатися за спинами і про політику навіть не згадувати, звинувачуючи потім суд в ухваленні «політичного рішення», – розповідає Євгенія Горюнова.
Український туз у рукаві
Саме тому на перший план у боротьбі за експонати колекції «Крим – золотий острів у Чорному морі» з боку тимчасово окупованого півострова виступили представники чотирьох кримських музеїв. Кремль, сховавшись за їхніми спинами, взявся майстерно маніпулювати та виставляти українську «ідентичність» кримчан на передній план. Ще навіть до початку першого раунду судових розглядів пропагандисти на певний час «забули» про наратив щодо «відновлення історичної справедливості», який виправдовує окупацію Криму і вже набив оскому, та пустили в хід тезу «культура – поза політикою», а Крим – це Крим.
2014 року, ще до початку судових розглядів, Росія намагалася виторгувати «миром» колекцію у Нідерландів, стверджуючи, що окупація Криму нібито не має жодного впливу на культуру.
Така тактика з боку кримських колаборантів очікуваних плодів не принесла і почалися довгі роки судових позовів. Проте українську карту кримські музеї далеко не ховали. У 2016 році під час першого публічного засідання Окружного суду Амстердама ще один представник музеїв Криму історик Микита Храпунов також спробував розіграти «туз громадянина України». Російські ЗМІ легенду Храпунова із радістю підтримали.
«Історик Храпунов, який представляв кримську сторону, підкреслив якраз, що є власником паспорта України і навіть голосував на кримському референдумі проти входження до складу Росії, проте все одно заявив про те, що артефакти належать все ж таки кримським музеям, і паспорт тут ні до чого», – із захватом писало за підсумками засідання суду пропагандистське видання «Украина.ру».
Кремль недарма намагався на свою користь маніпулювати темою окупації українського півострова. Український археолог, к.і.н., начальник Інкерманського загону Севастопольської археологічної експедиції Евеліна Кравченко пояснила у коментарі StopFake, що в іншому випадку позов навіть не розглядали б. Тому Росія спробувала представити в суді ситуацію таким чином, ніби в Криму після захоплення нічого не змінилося і колекцію слід «везти додому».
«Російській стороні було надзвичайно вигідно в судовому процесі виставити на передню лінію кримських музейників, оскільки позов від перереєстрованих у Росії музеїв просто не прийняли б. Тому вони використали такий хід — представити музеї кримськими, українськими, в яких нічого не змінилося після того, як Крим тимчасово окупували. До речі, до окупації та під час окупації росіяни проводили активну роботу в Криму та з кримськими музейниками, вони тоді вже – навесні 2014 року – намагалися вбити в голову музеям, що для них нічого не зміниться. Нібито це політика РФ щодо звичайного населення Криму, музейників, інтелігенції, науковців», – каже Евеліна Кравченко.
Пропагандисти зі стажем
Поряд із українською картою Кремль вирішив у справі про скіфське золото розіграти і карту «культурної справедливості без політики». Однак для цієї ролі Росія обрала політично заангажованих кримчан – колишню українську чиновницю, а нині «гендиректорку Східно-Кримського історико-культурного музею-заповідника» одіозну Тетяну Умріхіну.
Ще до захоплення українського Криму Умріхіна встигла відзначитися своїми проросійськими поглядами та антиукраїнською діяльністю у Криму. Напередодні президентських виборів 2010 року активно агітувала не лише за прокремлівського регіонала Віктора Януковича, а й акцентувала свою роботу на розвитку «братських відносин» із сусідньою Росією. Кремлівські медіа радісно ретранслювали меседжі Умріхіної про «спільний неподільний простір Криму з Росією», наративи про «спільне майбутнє», «утиски російськомовних з боку офіційного Києва» та піарили її об’єднання «За російсько-українську співдружність». Однак через 10 років, під час судових позовів, Умріхіна різко змінила риторику, ратуючи за «культурну справедливість» без купюр.
Ще один завзятий учасник «кримського захисту» у справі про скіфське золото, який активно підтримав окупацію Криму, – «директор Центрального музею Тавриди» Андрій Мальгін. Після захоплення українського півострова Мальгін став важливим гвинтиком у кримській пропагандистській машині Кремля. Одну за одною він заходився випускати «наукові» статті з обґрунтуваннями російської окупації півострова. Також Мальгін відрізняється ксенофобськими та відверто агресивними поглядами щодо кримських татар. У всіх публікаціях Мальгін намагається очорнити корінне населення півострова та розпалювати ненависть до кримських татар, що, в принципі, повністю збігається з вектором міжнаціональної політики Кремля на півострові.
Примітно, що за «випадковим збігом обставин» Умріхіна і Мальгін під час судового процесу щодо скіфського золота тимчасово відмовилися від своїх переконань і взялися просувати тезу «культура поза політикою».
Український археолог Евеліна Кравченко роз’яснює, що пропагандистські тези про «культуру поза політикою» та про те, що кримчан нібито «позбавили права на культурну спадщину» є докорінно невірними та вкрай маніпулятивними. Ці наративи, які так активно просуваються Кремлем, є надзвичайно вигідними для Росії, але вони не мають нічого спільного з реальністю.
«Це маніпуляція, мовляв, бачите, Україна забрала собі кримські цінності. Чомусь вони не кажуть, що колекцію буде передано материковій Україні тимчасово для подальшого повернення до Криму після деокупації. Вони другу частину рішення про подальшу передачу колекції до Криму після деокупації опускають і використовують лише першу частину рішення: передати Україні та все, крапка. Оскільки Крим вони не вважають українським, а вважають російським, то повне рішення суду вони відсікають і, відповідно, у кримчан «вкрали». Загалом, у кримчан вкрали все у 2014 році і не українці, а росіяни», – каже Кравченко.
Маски скинуто
Залізна витримка все ж таки підвела російських пропагандистів після вердикту апеляційного суду Амстердама про те, що колекція повертається на материкову Україну. Агресія, погрози та потік негативу у російських ЗМІ досі не припинилися. Кримський історик та політолог Євгенія Горюнова вважає, що Росія з такою гіркотою сприйняла рішення суду через невміння Кремля програвати.
«Ми всі чудово розуміємо, що незважаючи на те, що позивачами виступають кримські музеї, за ними стоїть Росія. Саме тому це – програш Кремля, попри те, що Росія намагалася себе якось прикрити та приховати у цьому розгляді. А Росія не звикла програвати, для неї це катастрофа. Така велика країна, на їхню думку, не може програти, а тут суд ухвалив абсолютно нормальне та законне рішення, яке з погляду Росії є «незаконним», «неправильним» та «нелегітимним», – каже Горюнова.
Український археолог Евеліна Кравченко також вважає, що рішення суду для Кремля стало несподіванкою і що Росія очікувала на інший результат.
«Реакція була абсолютно непідготовленою: спочатку мовчання, а потім різкий злісний сплеск емоцій і абсолютної безсистемний сплеск … Ця емоційна й істерична реакція показує, що ми все правильно зробили і на будь-яку істерику варто реагувати спокійно і розважливо, продовжуючи робити свою роботу», – резюмувала Кравченко.
Поки пристрасті не вщухли, Росія непрозоро натякнула, що рішення міжнародних судів для Кремля – пустий звук: «незалежним розслідуванням» за фактом неповернення золота до Криму тепер опікуватиметься Слідчий комітет. Тим часом перефарбована рать готує удар у відповідь і збирає документи на подачу апеляції до Верховного суду Нідерландів і все ще сподівається розвернути цю історію на свою користь – тому що інакше, якщо їм не вдасться повернути награбоване, як стверджує археолог-колаборант Валентина Мордвинцева, «населення Криму сприйматиме експропріацію культурних цінностей, швидше за все, як підтвердження ворожого ставлення Києва», а населення Росії «отримає привід до підігріву негативних настроїв стосовно України». Хоча більше ніби й нікуди.
