Джерело: Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки
У суботу 13 січня на Тайвані відбудуться президентські та парламентські вибори. За посаду голови держави змагатимуться три кандидати, два з яких представляють провідні політичні сили республіки – Демократичну прогресивну партію та Гоміндан.
До виборів на Тайвані прикута увага міжнародної спільноти, адже їх результати можуть вплинути на рішення Китайської Народної Республіки про збройне вторгнення на острів. А це неминуче потягне за собою втручання США і початок нової регіональної війни, за масштабами співставної з російсько-українською.
Пояснюємо, що є спільного, і що відмінного у конфліктах між Москвою та Києвом і між Пекіном та Тайбеєм.
Риторика про возз’єднання
Лідер КНР Сі Цзіньпін постійно заявляє, що Тайвань – невід’ємна частина Китаю, а тому возз’єднання острова з материковою частиною є неминучою перспективою і головним національним інтересом. Зі слів Сі Цзіньпіна можна зрозуміти, що «повернення» Тайваню має відбутися ще за його каденції на посаді. Пекін демонструє готовність вирішити «тайванське питання» збройним шляхом і наголошує на своєму праві вдатися до військових методів.
Така поведінка дуже нагадує путінську риторику про відсутність підстав для незалежності України, про росіян і українців як один народ, і про право Москви розпоряджатися долею Києва. Чіткі аналогії в пропаганді Москви та Пекіна створюють спокусу для ототожнення також причин і характеру двох конфліктів у різних куточках планети. Прихильники українців і тайванців часом представляють їх як народи, які однаково борються за свободу від загарбницьких імперій. Противники натомість зображають Україну і Тайвань бунтівними провінціями та маріонетками Заходу у глобальному протистоянні.
В обох випадках ототожнення кейсів України та Тайваню некоректне, адже між двома країнами є принципові відмінності з точки зору міжнародного права, історії та внутрішньополітичної ситуації.
Тайвань – це Китай, а Україна – не Росія
Теза про один народ і навіть про одну країну з певними застереженнями може вважатися справедливою, коли йдеться про сусідів по обидва боки Тайванської протоки.
Офіційна назва держави на Тайвані – Республіка Китай. По суті, це вцілілий уламок держави, утвореної у 1912 році внаслідок Сіньхайської революції проти Китайської імперії Цин. Після поразки у громадянській війні з комуністами, які проголосили Китайську Народну Республіку, в 1949 році влада Республіки Китай евакуювалася на острів Тайвань.
Існування двох Китаїв повторює ситуацію з двома німецькими державами (ФРН і НДР) до 1990 року, або з двома Кореями нині (Республікою Кореєю та КНДР). Різниця полягає у співвідношенні населення і території: «материкова» Китайська Народна Республіка – це 1,4 мільярда мешканців на площі 9,5 мільйонів квадратних кілометрів, а острівна Республіка Китай – 23 мільйони людей і 36 тисяч квадратних кілометрів відповідно.
Влада Тайваню, принаймні формально, так само претендує на територію материкового Китаю, як і КНР – на острів. Однак об’єктивно «возз’єднання» більш імовірне під егідою комуністичної КНР, а такий сценарій не влаштовує більшість тайванців.
Відносини між Києвом та Москвою принципово інші. Україна не вважає себе «альтернативною Росією» і не претендує на російські території.
Хто такі тайванці?
Історично острів Тайвань був населений народами австронезійської мовної сім’ї, спорідненими з корінним аборигенним населенням Австралії та Океанії. Наприкінці 17 ст. Тайвань захопила імперія Цин, і з того часу острів став об’єктом китайської колонізації. Нині понад 96% населення Тайваню – етнічні китайці, з яких приблизно 10% – нащадки біженців з материкового Китаю під час громадянської війни та після перемоги в ній комуністів.
В етнічному і мовному сенсі тайванські китайці дещо відрізняються від материкових. Це пов’язано із загальним культурним і діалектним різномаїттям китайського народу, що є найчисельнішим у світі. Певний відбиток наклав також понад 70-річний досвід проживання в де-факто різних державах, одна з яких є комуністичною, а інша обрала західний тип політичної та економічної системи.
Серед тайванців й досі тривають складні процеси пошуку національної ідентичності. Протягом 1949-1993 років островом беззмінно керувала партія Гоміндан, яка програла комуністам громадянську війну на материку, а на Тайвані була головним провідником ідеї єдиного Китаю. Пізніше під тиском опозиції, на Тайвані відбулася демократизація і тепер Гоміндан періодично поступається на виборах новій політичній силі – Демократичній прогресивній партії. Остання обережно просуває ідею відмови від «китайської спадщини» і проголошення нової незалежної держави Тайвань.
На відміну від тайванців з китайцями, відмінність між українцями та росіянами – це науковий і політичний факт. Українці мають власну мову, самобутню культуру та національну ідентичність. Саме намагання Кремля знищити інакшу від російської українську ідентичність є найбільш драматичною обставиною агресії, яка надає їй геноцидного характеру.
Міжнародне право
З 1971 року Республіка Китай – не є членом ООН. Того року Генеральна асамблея організації проголосувала за передачу китайського мандату від Тайбея Пекіну, включно з кріслом постійного члена у Раді Безпеки. Спроби Тайваню повернутися в ООН систематично блокуються з боку КНР.
Наразі лише 13 держав продовжують дипломатично визнавати Республіку Китай: Беліз, Гватемала, Гаїті, Маршаллові Острови, Науру, Палау, Парагвай, Сент-Вінсент і Гренадини, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Тувалу, Есватіні, а також Ватикан. Втім це не створює Тайбею перепон для ведення дипломатії через свої економічні та культурні представництва, які відіграють роль де-факто посольств.
Тайвань потужно інтегрований у світову економіку, наприклад є глобальним лідером з виробництва мікрочипів для електроніки. Економічна роль острова, а також традиції його відносин зі США з часу «Холодної війни», роблять міжнародне втручання у потенційний китайсько-тайванський конфлікт практично неминучим.
КНР ніколи не визнавала ані Китайську Республіку, ані ідею незалежного Тайваню. І це ще одна відмінність з російсько-українським конфліктом. Україна – член-засновник ООН з 1945 року, визнана всією міжнародною спільнотою, зокрема Російською Федерацією. До війни у 2014 році між Києвом та Москвою було укладено понад 400 двосторонніх угод, включно з визнанням кордонів, територіальної цілісності та гарантіями безпеки.
Привид війни
Теперішні вибори на Тайвані такі важливі, адже Пекін має на них свого фаворита. Гоміндан, який воював з компартією у громадянській війні, а потім кинув їй виклик з маленького острова, – більше не є проблемою для КНР.
Натомість актуальну небезпеку Пекін відчуває з боку курсу на проголошення незалежності Тайваню, який проводить Демократична прогресивна партія. Якщо Тайвань стане не лише де-факто, але і де-юре окремою країною – місія китайського возз’єднання опиняється під загрозою.
Чинна президентка Тайваню Цай Інвень представляє якраз цю незручну для КНР Демократичну прогресивну партію. Вона обіймала посаду дві каденції поспіль (з 2016 року) і за законодавством більше не має права балотуватися. Однак, фаворитом виборчих перегонів вважається інший представник цієї політсили – віцепрезидент Лай Цінде. Якщо він переможе, то для Пекіна це стане сигналом, що ідея незалежності почала переважати на острові, а тому зволікати із «возз’єднанням» більше не можна.
Для України ситуація, коли національні вибори стають тригером зовнішньополітичного збурення, знайома. Росія так само пильно слідкувала за електоральними процесами в нашій державі й мала своїх фаворитів на виборчих перегонах, яких заохочувала не лише словом. У цьому Україна з Тайванем радше подібні.
Крім того, два конфлікти пов’язані між собою геополітично. Несподівано для світу Україна дала дуже жорстку відсіч мріям Путіна про «бліцкриг за три дні». А Захід підтримав українців більше, ніж того сподівалися в Москві. Без сумніву, українська історія стала дуже повчальною для всіх, хто планує вирішувати міжнародні проблеми військовими засобами. Але ця історія, як і тайванська, ще не завершена.
Джерело: Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки
