Історія є важливим інструментом кремлівської пропаганди та інформаційної війни проти України. Небезпека російської історичної міфотворчості полягає в тому, що вона є головним джерелом легітимації політичного насильства Росії щодо інших країн, зокрема й України. Так, жонглюючи історичними фактами і будуючи нові смисли, Кремль для Заходу обґрунтовує свої територіальні домагання і військові дії відносно України, ставить під сумніви сам факт існування нашої країни; в Україні – працює над розколом суспільства; а для своїх громадян – легітимізує агресивну політику щодо сусідніх держав.
12 липня на сайті Кремля була опублікована стаття Володимира Путіна “Про історичну єдність росіян і українців” . Текст з’явився відразу двома мовами – українською і російською. Ця публікація стала логічним продовженням великого інтерв’ю президента РФ телеканалу “Россия-1”, в якому Путін багато говорив про Україну. Стаття Путіна становить особливий інтерес з точки зору побудови цілісного наративу російської пропаганди щодо України.
У своїй статті Путін ретранслює як старі імперські історичні міфи щодо України (“Росія – наступниця Стародавньої Русі”, “Переяславська рада 1654 року як акт “злуки” з Москвою” тощо), так і ті, які формуються на наших очах: про те, що Крим – це споконвічно російська земля або те, що “ЛНР” / “ДНР” є історичними утвореннями. StopFake.org вирішив проаналізувати стрижневі міфи російської пропаганди.
Московська держава – єдина наступниця Стародавньої Русі
Відповідно до путінської схеми історії, після того, як Стародавня Русь потрапила в ординську залежність, державність “перетікає” в Московське царство. “Історія розпорядилася так, що центром возз’єднання, який продовжив традицію давньоруської державності, стала Москва. Московські князі – нащадки князя Олександра Невського – скинули зовнішнє ярмо, почали збирати історичні російські землі”, – пише президент Росії.
Гарвардський історик Сергій Плохій у своєму дослідження “The Origins of the Slavic Nations” ( “Походження слов’янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі“) пояснює причини конструювання московськими інтелектуалами XV-XVI століть ідеї Московської держави як єдиного історичного наступника Русі – адже потрібно було легітимізувати територіальні завоювання Московії на Заході. Він пише: “Київські зв’язки світській еліті нав’язала церковна еліта, яка намагалася дистанціювати нову державу Московію і правлячі кола від татарського минулого. Так чи інакше, але для московських еліт навряд чи існував кращий спосіб порвати з нещодавнім татарським минулим, аніж підкреслити римське, візантійське і врешті-решт київське коріння московської династії”.
Ідея “збирання російських земель” також пов’язана, в першу чергу, зі спробами московських царів пов’язати “київську” Русь з “московською”. Вперше цим перейнявся цар Іван III з метою легітимації своїх територіальних претензій на заході. “Домагання Москви на “всю Русь” заявилися, щоправда, російськими дипломатами обережно і не відразу, але з такою наполегливістю і послідовністю, які були б неможливі без заздалегідь обдуманої системи,” – пише історик Павло Мілюков, – “У 1493 році Іван III відкрито приймає титул, відповідний його домаганням: “государ всієї Русі”. “Російська вотчина” включала в себе “Київ, Смоленськ та інші міста”: “Таким чином розширюючи свою програму понад усіляких меж безпосередньо здійсненного і надаючи собі можливість за першої-ліпшої нагоди розширити її ще більше, російські дипломати поставили російській політиці мету, якої вдалося досягти через два з половиною століття”.
У цьому контексті також важливою є концепція “Москва – третій Рим“, яка окрім іншого обґрунтовувала завойовницьку політику московських царів. Відповідно до цієї концепції, Москва є останнім оплотом християнства на землі, а московські царі – наступники римських і візантійських імператорів, захисники всіх православних. Відлуння цієї концепції можна зустріти і в статті Путіна: Москва має намір захищати росіян. Росіяни – це не національна категорія, а ідеологічна, – вона може змінювати своє наповнення в залежності від цілей Кремля; але головними атрибутами якої залишаються православна віра і російська мова.
Рекомендуємо до прочитання: Сергій Плохій. Походження слов’янських націй. Домодерні ідентичності в Україні та Росії .
Переяславські угоди 1654 роки як акт “злуки” з Москвою
Лейтмотивом статті Путіна є ідея спільності трьох народів Русі (українців, білорусів і росіян), яка базується на двох стовпах – спільній вірі та спільній “вітчизні”. Хоча ці ідеї сягають корінням, як писалося вище, XV-XVI століття, комплексний наратив був оформлений завдяки імперським історикам XIX століття. Михайло Погодін стверджував, що російська/руська історія весь час тяжіла до повернення всіх частин Російської землі, які були відібрані західними сусідами. Але Микола Устрялов, напевно, був першим імперським істориком, який цілісно вписав парадигму “возз’єднання” в історію Російської імперії. Він вважав, що всі слов’янські народи складають єдину російську націю, і що вони, будучи роз’єднаними в силу обставин, прагнуть до єднання.
В ідеї “возз’єднання”, усталеній в імперській історіографії, вперше засумнівався Михайло Грушевський. У 1904 році він публікує свою статтю “Звичайна схема “російської” історії та справа раціонального укладу історії східного слов’янства” . Грушевський заявив, що схема “Русь – Велике князівство Володимирське – Князівство Московське – Російська імперія” має низку фатальних хиб, і від початку є помилковою. Він вважав, що Київська держава – це творіння однієї народності (українсько-російської), а Володимиро-Суздальське і Московські князівства – іншої (великоруської). Таким чином, якщо не було роз’єднання, то не може бути і возз’єднання.
В СРСР, починаючи з 1930-х років, коли перемогла сталінська російсько-центрична модель вирішення національного питання, повернулися до імперського тлумачення Переяславської угоди – це був акт “злуки Росії і України”.
Гарвардський історик Сергій Плохій у своїй книзі “Походження слов’янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі “, аналізуючи самоідентифікацію і мотивацію учасників Переяславської ради 1654 року, пробує відповісти на питання – а чи було взагалі “возз’єднання”?
Козаки, не зумівши домовитися з Османською імперією та кримським ханом про військову допомогу, були змушені вести переговори з московським царем, з метою залучення Московії у війну з Річчю Посполитою. Як стверджує автор, козацька сторона під час переговорів апелювала до православної віри московського царя як до об’єднуючого фактору, а українські еліти навіть визнавали спорідненість Романових з Рюриковичами. Однак ні про яку народну спільність і загальну вітчизну не йшлося.
Джерела показують, як запевняє Плохій, що в Москві також не мислили категоріями народної спільності між московитами й руссю. Відносини з козаками розглядалися виключно в площині династичної термінології – козацькі землі були всього лишень ще однією частиною вотчини царя.
Про світоглядний розрив між Москвою і Руссю свідчить відмова Василя Бутурліна, представника царя, від взаємної присяги на козацькій раді. Будучи вихованими в традиції Речі Посполитої, де король приносить присягу перед своїми підданими, козаки вимагали того ж і від московської сторони. Після відмови Бутурліна козацька старшина довго вирішувала, чи варто вірити не скріпленим присягою обіцянкам Москви.
Рекомендуємо: Віктор Горобець. «Волимо царя східного …»: Український Гетьманат та російська Династія до и після Переяслава
Україна як польсько-австрійський проект “анти-Московської Русі”
У своїй статті Володимир Путін згадує проект “польсько-австрійських ідеологів створення “антимосковської Русі”. Згідно з цим постулатом, будь-які дії на шляху до утвердження національної самосвідомості та незалежності України апріорі є діями проти Росії. Звинувачення у створенні «анти-Московської Русі» в історичному контексті найчастіше звучать на адресу Австро-Угорщини, або в сучасному контексті – на адресу колективного Заходу, який нібито підтримує русофобію в Україні.
Російська пропаганда приписує Австро-Угорщині створення українського проекту, заохочення “мазепинства” для “зіштовхування російського з російським”. Ідея про те, що українці відрізняються від росіян нібито була підхоплена більшовиками і остаточно втілена в життя шляхом створення УСРР.
Незважаючи на те, що в XIX столітті українські землі виявилися розділеними між двома імперіями, їхнє становище істотно відрізнялося. Після заборони української мови і друку в Російській імперії (Валуєвський циркуляр 1863 року і Емський указ 1876 рік), центром українства стає Львів. Сюди привозять на друк книги з Наддніпрянської України, тут формуються гуртки з вивчення української історії та фольклористики. Русинська (українська) мова була однією з 10 офіційних мов Австро-Угорщини. На території Галичини на противагу українському національному рухові також діяли москвофіли – проросійський рух, який підтримувала Москва.
Російська пропаганда також поширює дезінформацію про те, що прапор України є прапором Нижньої Австрії, що також нібито побічно свідчить про існування “австрійського проекту”. Насправді ж прапор України походить від геральдичних кольорів Галичини – Королівства Руського в XIV-XV століттях.
Рекомендуємо: Ярослав Грицак. Нарис історії України. Формування модерної нації XIX-XX століття
“Крим – споконвічно російська земля”
Кримському питанню Володимир Путін у своїй статті також приділив увагу. Крим згадується в декількох контекстах: як він потрапив до складу Російської імперії; які народи населяють півострів і як їхні культурні та релігійні права дотримувалися в імперії; про те, як Кримську область нібито “з грубими порушеннями” було передано УРСР; а також як “кримчани і севастопольці” відкинули проект “анти-Росія” та “зробили свій історичний вибір” – повернулися в Росію.
Міф про Крим вплітає в себе кілька міфологем – про те, що Крим – місце доблесті і слави російських солдатів, колиска російської духовності, а Севастополь – російське місто-герой, батьківщина чорноморського військового флоту. Найбільш повно міф “Крим – споконвічно російська земля” був переданий під час виступу Володимира Путіна в Кремлі перед депутатами Державної Думи і членами Ради Федерації в березні 2014 року.
“Щоб зрозуміти, чому був зроблений саме такий вибір, досить знати історію Криму, знати, що означала і означає Росія для Криму і Крим для Росії. У Криму буквально все пронизано нашою спільною історією і гордістю … Усі ці роки і громадяни, і багато громадських діячів неодноразово піднімали цю тему, говорили, що Крим – це споконвічно російська земля, а Севастополь – російське місто”, – фрагмент “Кримської промови” Володимира Путіна.
Всупереч заявам Путіна, постійне слов’янське населення на півострові з’явилося не раніше XIII століття, і аж до 1860-х років становило меншість на півострові. Після невдач на Кримській війні Російська імперія змінила національну політику щодо жителів Криму. Протягом наступних десятиліть російська імперська влада проводила репресивну політику щодо кримських татар, тим самим підштовхуючи їх перебиратися в Османську імперію. Тільки на початку ХХ століття частка росіян в Криму перевищила частку кримських татар. Національний склад мешканців півострова кардинально змінився тільки після репресивної політики радянської влади – масової депортації кримськотатарського народу в 1944 році.
Якщо для власного населення кремлівська пропаганда просуває “сакральну” версію “історичного права Росії на Крим” , то для Заходу – правову. “У 1954 році до складу УРСР була передана Кримська область РРФСР – із грубим порушенням чинних на той момент правових норм,” – пише Путін у своїй статті.
Процес приєднання Криму до УРСР тривав протягом більш ніж півроку і пройшов всі передбачені тодішнім законодавством етапи. Істеблішмент сучасної Росії ставить під сумнів правомірність Указу Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого. Дійсно, на засіданні Президії Верховної Ради СРСР питання про включення Криму до складу України було затверджено одноголосно, однак Президія не мала повноважень для такого акту. Це була прерогатива Верховної Ради. Саме тому 26 квітня Верховна Рада СРСР приймає Закон “Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР” і Закон “Про затвердження Указів Президії Верховної Ради СРСР”. Цими законами були закріплені зміни до Конституції – Крим викреслюється зі списку адміністративно-територіальних одиниць РРФСР і вноситься в список адміністративно-територіальних одиниць УРСР.
Нагадаємо, більшість кримчан (54,2%) на референдумі 1 грудня 1991 року проголосували за підтримку незалежності України.
Рекомендуємо: Сергій Громенко. 250 років фальші: російські міфи історії Криму
Л/ДНР як історичні утворення: Донецько-Криворізька радянська республіка
Путін заявляє: жителі Донецька і Луганська, як і кримчани, нібито скористалися своїм “правом на повстання” – не зумівши змиритися з проектом “анти-Росія”, вони нібито були змушені взятися за зброю. “Проект «анти-Росія» відкинули мільйони жителів України. Кримчани і севастопольці зробили свій історичний вибір. А люди на Південному Сході мирно намагалися відстояти свою позицію. Але їх усіх, включно з дітьми, записали в сепаратисти і терористи. Стали погрожувати етнічними чистками і застосуванням військової сили, – пише Володимир Путін, – тому жителі Донецька, Луганська взялися за зброю, щоб захистити свої домівки, мову, своє життя. Хіба їм залишили інший вибір – після погромів, що прокотилися містами України, після жаху і трагедії 2 травня 2014 року в Одесі, де українські неонацисти живцем спалили людей, влаштували нову Хатинь? Таку ж розправу послідовники бандерівців готові були вчинити в Криму, Севастополі, Донецьку і Луганську. Вони і зараз не відмовляються від подібних планів. Чекають свого часу. Але не дочекаються”.
Задля обґрунтування подій 2014 року Путін, окрім “права на повстання”, також згадує про ранні “державні формування” на території Донбасу – про те, що на зорі комунізму існувала Донецько-Криворізька радянська республіка. Це утворення нібито через “соціальний експеримент” і непослідовну політику більшовиків не увійшло до складу радянської Росії. А могло б. Путін пише, що Ленін категорично відмовив Донецько-Криворізькій радянській республіці у входженні до складу Росії і наполіг на створенні “одного уряду для всієї України”. Таким чином, через непослідовну політику Леніна Донецький басейн нібито помилково потрапив до складу УРСР.
Насправді Володимир Ленін вважав, що потрібно підтримувати національні рухи на всій території колишньої Російської імперії. Більшовики ці рухи успішно використовували в боротьбі з прихильниками відновлення імперії. Ленін вважав, що кордони новостворених радянських республіки повинні формуватися на основі національного складу населення, а не за економічним принципом. На більшій частині Донбасу проживали українці. У 1920 році весь Донбас, в тому числі райони, заселені етнічними росіянами, був включений до складу УРСР. Однак уже в 1925 році Шахтинський округ, переважно з російським населенням, а також Таганрозький округ, де основне населення становили українці, були передані до складу радянської Росії. Кордон, встановлена в 1925 році, донині існує між Україною і Російською Федерацією. https://www.youtube.com/embed/p4i3-Er7hTE?feature=oembed Історію Донецько-криворізької республіки також активно експлуатують в так званих “ЛНР” і “ДНР”. Лідери сепаратистів послідовно називають Донецько-Криворізьку радянську республіку своєю “державою-попередницею” , історія більшовицького утворення вивчається в школах, а річниця створення відзначається на “державному” рівні.
Історик Станіслав Федорчук в коментарі для Радіо Донбасс.Реалии зазначає, що Донецько-криворізька республіка – це маріонеткове утворення більшовиків, яке проіснувало всього лише місяць. “Коли Центральна рада оголосила про створення незалежної української держави, частина більшовиків, які були сконцентровані в Харкові, вирішила захопити владу і оголосити на території України більшовицьку республіку. Це була чиста самодіяльність деяких осіб з партії більшовиків, в тому числі відомого терориста Артема (Сергєєва), який був одним із хрещених батьків цього проекту” – розповідає історик.
“Справа в тому, що за будь-яку ціну потрібно було не віддавати Донбас іншим, відповідно до Брестського мирного договору. Тому Донецько-криворізьку республіку створили на папері на чолі з Федором Сергєєвим. У Бахмуті протягом двох місяців розташовувався “уряд” цієї “республіки”. Але почався наступ німецьких військ, уряд сів до вагонів і виїхав. Ось і вся республіка”, – говорить фахівець з історії Донбасу XIX-XX століть Сергій Татаринов у коментарі для Радіо Донбасс.Реалии. Історик пояснює, що Донецько-криворізька республіка була тільки однією з багатьох подібних радянських республік, мета яких – захопити територію, щоб її не зайняли інші.
Рекомендуємо: Станіслав Кульчицький, Лариса Якубова. Триста років самотності: український Донбас у пошуках смислів і Батьківщини
Автор: Оксана Полулях
