Джерело: блог Ігоря Яковенка
У російських ЗМІ події у Вірменії досить довго взагалі не згадувалися, а наразі вони висвітлюються вкрай скупо, за залишковим принципом. Ставлення до них приблизно як до культури в російському бюджеті. Ось, наприклад, на сайті головного державного інформагенства РИА Новости куценька інформація про події у Вірменії йде останньою в новинному блоці. Відразу після набагато важливішої для росіян новини про те, що в Японії відкрилася виставка собак з презентацією цуценяти для Аліни Загітової. Причому кількість переглядів новини про собачу виставку в Японії в два рази більша, ніж у повідомлення про те, що відбувається у Вірменії. Ще більш цікавим є ставлення читачів, що виражається співвідношенням «лайків» та «дизлайків». У випадку з текстом про собачу виставку кількість «лайків» у 6 разів перевищує тих, кому ця новина не сподобалася. Ставлення до новини про події у Вірменії прямо протилежне: тих, кому це не подобається, у 5 з гаком разів більше ніж тих, хто поставив «лайк». Прихильників путінського режиму і його інформаційну обслугу можна зрозуміти, оскільки те, що діється нині у Вірменії, в багатьох росіян викликає питання: «чому вірмени можуть, а ми ні?». А у Вірменії влада дійсно змінилася в результаті вуличного протесту.
Лідер вірменської опозиції Нікол Пашинян може стати прем’єр-міністром за підсумками виборів 8 травня 2018 року. Якщо вірити арифметиці та заявам Ваграма Багдасаряна, лідера Республіканської партії Вірменії, що має більшість у Національних зборах і Гагика Царукяна, лідера фракції «Царукян». Останній заявив, що підтримає «кандидата від народу». Багдасарян же запевнив, що правляча партія не висуватиме свого кандидата, але підтримає того, кого висуне третина депутатів парламенту. Якщо обидва стримають своє слово, то в справу вступає арифметика і Пашинян стане главою уряду. Оскільки 31 голос фракції «Царукян» і 9 голосів фракції Пашиняна в сумі дають 40 голосів, що навіть трохи перевищує третину, необхідну для висунення.
Чому те, що відбувається у Вірменії, важливе для Росії і чому російський офіціоз так неохоче про це говорить. У тих скупих сюжетах, які все-таки крізь зуби, знехотя пропускає російський телевізор, головний акцент робиться на тому, що за зміни влади у Вірменії проросійський курс залишиться непорушним. І що все, що діється у Вірменії — це ніякий не Майдан.
Вірменія, дійсно, не Україна. Ця країна, на порядок менша від України і за населенням, і за територією, межує не з країнами ЄС і НАТО, як Україна, а з Туреччиною, Іраном і Азербайджаном. Союз з Туреччиною для вірмен неможливий через пам’ять про геноцид 1915 року, який Туреччина досі не визнала. Розвитку вірмено-азербайджанських відносин заважає, окрім іншого, Карабах. Вибір між Іраном і Росією Вірменія робить на користь меншого зла.
Союз з Росією для Вірменії вимушений, а отже – тимчасовий. Лідер опозиції і цілком імовірний майбутній глава уряду Нікол Пашинян говорить про це прямим текстом. «Вірменія вступила до Євроазіатського економічний союзу не добровільно, а вимушено», – з заяви Пашиняна в жовтні 2017 року. «Вірмено-російські відносини не є партнерськими, це взаємини мовця і слухача», – це з інтерв’ю Пашиняна у вересні 2015 року.
Путінська Росія принципово не здатна на побудову партнерських стосунків з якою-небудь країною. Будь-які міждержавні відносини, які путінська Росія вибудовує, у підсумку деградують або до рівня конфронтації, або перетворюються на відносини імперії зі своєю колонією. У тій картині світу, котра живе в головах кремлівських мешканців, інших відносин між країнами немає і не може бути. Найбільш наочний приклад інакших міждержавних стосунків дає Європа. Саме тому Кремль так люто ненавидить Європейський Союз і так радо зустрічає будь-яку звістку про проблеми, що виникають всередині цього грандіозного проекту, так пожадливо вдивляється у будь-яку тріщину між європейськими країнами, сподіваючись на розвал Європи і постійно передрікаючи цей розвал.
Пострадянський світ відгороджується від путінської Росії. Винятків тут немає. Просто відбувається це у різній формі і в різний час. Країни Балтії відгородилися першими та вступили в ЄС і НАТО. Казахстан перейшов на латиницю, відгородившись культурно та інформаційно. Україна вирвалася з липких лап Кремля, тимчасово втративши частину території, і веде проти Росії національно-визвольну війну.
Вірменія цього собі дозволити не може. Поки що. Та події весни-2018 показали, що путінському режиму не вдалося створити у Вірменії режим, аналогічний російському. Серж Сарґсян в критичній ситуації виявився гідною людиною і між кривавої диктатурою та добровільною відставкою вибрав останню, заявивши: «Нікол Пашікян мав рацію. Я помилився». Республіканська партія Вірменії, яку намагалися зліпити з «Єдиної Росії», не стала йти проти народу. Можливо, основна і вирішальне відмінність – у поведінці силовиків.
У Вірменії майже у кожного силовика серед протестувальників були або родичі, або знайомі, які гукали його на ім’я і закликали перейти на бік народу. Для порівняння нагадаю про те, як придушувався протест 21 грудня 2008 року в російському Владивостоці. Тоді городяни влаштували акцію протесту проти підвищення мит на іномарки. Мешканців підтримав мер міста, голова місцевої міліції заявив, що не буде застосовувати силу. Протест наростав, громадяни планували перекрити Транссіб. І тут з’явилися «прибульці», почавши місити всіх підряд, б’ючи до крові журналістів і учасників акції. Це були бійці підмосковного загону «Зубр», спеціально надісланого з Москви для жорсткого придушення протесту. Зрозуміло, що жодних рідних і знайомих ні в кого з підмосковних «зубрів» у Владивостоці немає, отже і соромитися немає кого. Ну, а на придушення московських мітингів протесту присилають бійців з Уралу, Поволжя і Північного Кавказу, інструктуючи не шкодувати зажирілу столицю…
«Оксамитова» революція у Вірменії в разі успіху неминуче спричинить зміну відносин з Росією. Умовою для цього будуть антибюрократичні та антикорупційні реформи, створення сучасної ефективної держави. Країна, в якій відбулися такі реформи і побудовано таку державу, не зможе обрати путінську Росію як головного партнера. А стосовно розмірів і «несприятливого» оточення – у світі є одна невелика країна, яка успішно розвивається в умовах протистояння з багаторазово переважаючим ворожим оточенням. Це Ізраїль. У вірменського народу є чимало спільного з єврейським народом і в історії їх долі нерідко перепліталися. Тому шанси на успіх «оксамитової» вірменської революції є…
Російська опозиція має багато переконливих пояснень «чому вірмени можуть, а ми ні». Тут і той очевидний факт, що Путін на місці Саргсяна залив би країну кров’ю. І наведене вище пояснення, чому вірменські силовики не готові придушувати протест з такою люттю, з якою це роблять їхні російські колеги. Є ще імперський синдром у головах росіян та низка інших резонів, через які російська опозиція не зможе повторити те, чого домоглася опозиція у Вірменії.
Але замість того, аби перераховувати ці резони і тим самим пояснювати-виправдовувати неуспішність російського протесту, наведу деякі думки з «Метафізики моралі» — твору, написаного Кантом у далекому 1797 році. Спробую відтворити суть кантівської думки без дослівного цитування, що займе забагато місця. Філософ розмірковує про співвідношення відповідальності, провини і виправдання на прикладі людини, яка бреше. Брехуна можна зрозуміти, а отже, частково виправдати, оскільки у нього були такі обставини. Матеріальні труднощі, погане виховання та ще й навколо всі брешуть. У підсумку, пояснюючи-розуміючи-виправдовуючи брехуна ми поділяємо відповідальність між ним і «причинами» його брехні, тобто сам брехун вже нібито і не дуже винний. Ідея Канта у тому, що все це, звісно, так, але в той момент, коли людина бреше, вона відповідальна на 100%. Особисто і цілковито. Якщо вона вважає себе особистістю і має свободу волі. До російської опозиції це має прямий стосунок. Узявши на себе тягар відповідальності за зміну режиму, російська опозиція постійно цей тягар упускає. І цей очевидний факт неможливо приховати жодними посиланнями на те, що «Росія не Україна», а ось тепер ще й «не Вірменія».
Джерело: блог Ігоря Яковенка
