Джерело: блог Ігоря Яковенка
Що означає вимога КПРФ визнати «ЛДНР». Повернення Порошенка в Україну та річниця повернення Навального до Росії. Рябков на Валдаї про «чергову обманку» Заходу. Давня суперечка про те, хто сильніший – демократія чи диктатура тепер про долю України.
Рік тому лідер російської опозиції Олексій Навальний повернувся до Росії й відразу опинився за ґратами у формально кримінальній, а насправді на 100% політичній справі. З того часу сидить, і сидітиме, поки що при владі буде Путін. Так улаштована сучасна Росія.
Через рік лідер української опозиції Петро Порошенко повернувся до України й відразу був запрошений до суду в формально кримінальній, а насправді на 100% політичній справі. Суддя залишив Порошенка на волі, й імовірність того, що він опиниться за ґратами, близька до нуля. Так улаштована сучасна Україна.
Україна – зовсім не Росія. Український президент не зможе стати диктатором, навіть якщо дуже захоче. Навіть якщо в його руках опиниться парламентська більшість.
Історична суперечка про те, що ефективніше – демократія чи диктатура триває багато століть. Наприкінці 80-х років багатьом здавалося, що суперечка завершилась і ліберальна демократія перемогла остаточно. «Кінець історії», «остання людина» і ось це все від Френсіса Фукуями досить швидко виявилося помилкою, чи, принаймні, передчасним висновком. У диктаторських, автократичних та інших недемократичних державах живе сьогодні 70, а то й 80 відсотків людства, причому ціла низка недемократичних держав, таких як Сінгапур чи Китай, демонструють свою ефективність і здатність до бурхливого розвитку.
Україна сьогодні виявилася територією запеклого протистояння між найагресивнішою диктатурою на планеті, путінською Росією та всією спільнотою країн ліберальної демократії.
Шансів виграти в цьому протистоянні без прямого військового вторгнення у Путіна немає жодних, а військове вторгнення вочевидь призведе до дуже великого кровопролиття в центрі Європи, до неприйнятних втрат російської армії та нищівних для російської економіки санкцій. Російський телевізор продовжує годувати свою паству казками про блискавичну перемогу російських військ, мабуть, перебуваючи в полоні солодких спогадів про свої «перемоги» 2014-2015 років. Навіть такий зазвичай розсудливий експерт як генерал-лейтенант Бужинський в ефірі «60 хвилин» поніс шапкозакидальну ахінею про розгром української армії за 3-4 дні та про неможливість опору з боку українців.
Є сильна підозра, що генерал Бужинський вдає дурника, оскільки він не може не знати про масштаб військової та військово-технічної допомоги Україні, яку їй надають країни НАТО. Туреччина вже поставила Україні безпілотні авіаційні комплекси Bayraktar ТВ2. США планують озброїти українців переносними зенітно-ракетними комплексами Stinger. Британія відправляє в Україну велику партію одноразових протитанкових гранатометів NLAW. Військово-технічну допомогу Україні вже надають Франція, Польща, Литва, Канада, Естонія, Чехія, Болгарія та Румунія.
Безумовно, навіть з урахуванням допомоги країн НАТО російська армія все одно сильніша насамперед за рахунок ВКС, але це буде не легка перемога за кілька днів. Російське вторгнення стикнеться із запеклим опором не лише української армії, а й народу, і жодних шансів здобути остаточну перемогу у Путіна в цій війні не буде. Радянському Союзу за всієї його військової та репресивної могутності знадобилося не менше одинадцяти повоєнних років (1945-1956), щоб придушити український опір. Жодних шансів повторити цей «подвиг» у Путіна немає, оскільки його режим впаде, швидше за все, у перший же рік після вторгнення, не витримавши санкцій, повної міжнародної ізоляції та громадянських протестів, у тому числі «глибинного народу», незадоволеного потоком «вантажів 200» та різким обваленням рівня життя.
З невійськових відповідей Путіна на відмову США та НАТО підписувати акт про капітуляцію найчастіше називали визнання «ДНР» та «ЛНР». Але останніми днями надійшла інформація, що робить цю версію вкрай малоймовірною. Справа в тому, що в Державній думі з’явився папір, який закликав Путіна визнати терористичні анклави Донецька. Але серед авторів цього паперу не виявилося жодного єдинороса — самі лише представники КПРФ. Що, швидше за все, означає, що ця ініціатива з адміністрацією президента не погоджена, а отже, може не вийти за межі будівлі на Охотному ряду.
Паузу, що утворилася, Росія і Захід заповнюють по-різному. Очільники зовнішньополітичних відомств США і ФРН Ентоні Блінкен і Анналена Бербок зайнялися човниковою дипломатією, зустрічаючись почергово з Кулебою та Лавровим.
Головний антигерой минулого тижня Рябков-«збирай манатки», виступаючи на Валдайському форумі, на думку експертів, нібито заспокоїв нерви міжнародної громадськості, дещо збурені російськими погрозами ядерної війни. Колишній заступник мміністра фінансів, а нині опозиційний аналітик Сергій Алексашенко навіть побачив у Рябкові «голубині мотиви». Рябков, дійсно, спочатку запевнив, що Росія не нападатиме на Україну, а потім видав яструбиний клекіт про те, що Росія не потерпить «чергової обманки» Заходу в вигляді мораторію на вступ України до НАТО. Щоб врятувати планету від апокаліпсису, США на вимогу Рябкова мають видати Росії «остаточний папір», написаний кров’ю президента Байдена, що Україну ніколи, тобто доки й світу, не буде прийнята в НАТО.
Байден цілком справедливо зауважив, що Путін сам не знає, що він робитиме, отримавши відмову на свої пропозиції. У цій ситуації будь-які переговори з путінськими дипломатами стають безглуздими.
Канцлер Німеччини Олаф Шольц вирішив перейти на близьку Путіну мову «Брата-2» і закликав Росію «визнати, що сила в правді».
В історичній битві демократій і диктатур і в одних, і в інших є свої переваги. На боці диктатур швидкість прийняття рішень, можливість мобілізувати всі ресурси, не відволікаючись на внутрішні розбори з опозицією.
Головна перевага ліберальних демократій – привабливість свободи та довіри, що є головними атрибутами та умовами існування цієї форми держав. Не випадково в НАТО стоїть черга з охочих вступити до Альянсу. Черги з охочих вступити до ОДКБ щось не видно. І якщо союзником України є весь вільний світ, тобто три десятки країн, то у Путіна союзник один – Лукашенко. Та й той неодмінно зрадить за першої зручної нагоди…
Джерело: блог Ігоря Яковенка
