Джерело: блог Ігоря Яковенка
Серпень – кепський місяць. Принаймні для Росії. У серпні 1991 вилізло ГКЧП. У серпні 1998 стався дефолт. У серпні 2000 загибель атомного підводного човна «Курськ» – 118 моряків загинули. Серпень 2003 – потонув ще один атомний підводний човен К-159 – 9 загиблих. Серпень 2008 року – агресивна війна Росії проти Грузії. Серпень 2020 ще не закінчився, але, якщо зважити на те, як розгортаються події в Білорусі, стає очевидним, що нічого доброго для російського керівництва він не принесе.
Згадуючи через 29 років про серпневий путч, РИА Новости опублікувало на своєму сайті цілком програмну статтю Петра Акопова під заголовком: «Від серпня 1991-го до серпня 2020 го – у ГКЧП не було свого Лукашенка». Автор сповнений журби через поразку ГКЧП, яка, виявляється, сталася від того, що на стороні путчистів «не було людини масштабу Лукашенка». Стаття, опублікована на сайті головного державного агентства Росії, вельми відверто визначає цілі і завдання російської політики на пострадянському просторі. Ось вони, ці цілі:
«При цьому за всієї різниці ситуації на Україні і в Білорусії наші цілі щодо них нічим не відрізняються – возз’єднання трьох частин російського народу в одній державі». Для українців тут немає особливих одкровень, оскільки агресивна війна Росії проти України, яка триває вже сьомий рік поспіль, стала хорошою школою пізнавання і розуміння, хто є хто в сусідній країні. А ось білорусам, які протестують проти диктатури Лукашенка, було б корисно прочитати текст, опублікований на РІА Новости, для того, щоб визначитися в тому, якого майбутнього вони хочуть для своєї країни. Ось, наприклад, такий фрагмент:
«Це єдино можливий погляд російської людини. Якщо ми зрікаємось своєї історії, своїх предків, тоді, звичайно, потрібно змиритися з незалежністю західноруських земель. Але тоді потрібно бути готовими до того, що в середньостроковій історичній перспективі (50-100 років) на місці Російської Федерації будуть десять-двадцять самостійних держав. Причому незалежними стануть не тільки республіки Кавказу або Поволжя, в яких росіяни перебувають у меншості, а й величезні населені росіянами регіони: Далекий Схід, Сибір, Урал. Фантастика, хибна тривога? Але якщо самі великороси погодяться вважати малоросів і білорусів окремими народами, якщо зречуться російської цивілізації – то що ж утримає величезну країну-цивілізацію?». Кінець цитати.
Те, що у автора РІА Новости Акопова на язиці, у глави МЗС Лаврова на умі. Тому він в Білорусі на 100% підтримує Лукашенка, бреше про те, що «білоруське керівництво намагається вступити в діалог з громадянами». Міністр закордонних справ РФ Лавров не може не знати і не бачити характер того «діалогу», в який намагається вступити білоруське керівництво за допомогою кийків, світлошумових гранат і куль. Бачачи усі ці кадри садистських побиттів, тортур у СІЗО, вбивств протестувальників, міністр закордонних справ Лавров, проте, заявляє: «я не бачу нестачі готовності з боку влади Білорусі взаємодіяти з тими, хто незадоволений результатами виборів».
З російським телевізором відносно Лукашенка відбулася метаморфоза буквально за кілька днів. Якщо до виборів 9.08.2020 білоруського диктатора прийнято було сварити за арешт вагнерівцев і звинувачення на адресу Росії, то після виборів, коли почала набирати силу мирна білоруська революція, мешканці російського телевізора стіною стали на захист Лукашенка. Ні, критика на його адресу звучить постійно, але тепер це вже швидше «товариська критика», оскільки Лукашенко на тлі того, що може прийти йому на зміну, остаточно перетворився на «нашого сучого сина».
Зате щодо лідерів протесту у російського офіціозу немає жодних півтонів чи жодних коливань. Це – вороги, які підлягають знищенню. Поки що – моральному та політичному.
У програму «60 минут» від 19.08.2020 Маргарита Симоньян прийшла, судячи з усього, з єдиною метою – виплеснути все, що у неї накопичилося проти Світлани Тихановської, яку 9.08.2020 білоруси обрали своїм президентом. «Абсолютно незрозуміло, чому Захід обов’язково повинен вибрати якомога більшої фрика!» – обурилася Симоньян. – «Якщо Грузія, то вже Саакашвілі, якщо Україна, то вже Ющенко, якщо Білорусія, то вже Тихановська … Її перевірили на IQ, її IQ – 82, це трохи вище ніж у орангутана, а там ще й психологічні проблеми …».
Я не знаю, який IQ у Лукашенка і Симоньян, але при порівнянні будь-кого з цих персонажів із орангутаном, я б на місці цього вельми гідного примата смертельно образився.
А Маргарита Симоньян все ніяк не вгамовувалася. Поки говорили інші учасники шоу, вона всім своїм виглядом висловлювала нетерпіння, мало не підстрибувала на місці, вимагаючи, щоб їй знову надали слово. Ледве дочекавшись своєї черги, Симоньян знову повернулася до персональної справи Тихановської. «У неї в очах немає інтелекту, взагалі нічого немає!» – жалібно простогнала Симоньян, сповнена праведним гнівом через те, що якусь Тихановську обрали президентом, а її, таку розумницю, в соціальних мережах люто ненавидять і криють по-всякому.
Ненависть і відверта заздрість до Тихановської перетворилися у Симоньян на ідею фікс, ця злість не відпускала її увесь час, поки йшло шоу і ні про що інше вона не могла говорити. «Тепер що, кожна домогосподарка, у кого посадили чоловіка, повинна йти в президенти?» – вся поза Симоньян висловлювала образу і обурення. – «Подивіться на цю Тихановську, – зрозуміло, що чоловіка посадили, але що, на всю Білорусію не знайшлося нікого іншого?». Коли хтось із присутніх у студії справедливо зауважив, що всіх інших кандидатів у президенти посадили або не зареєстрували, Симоньян, пропустивши це зауваження повз вуха, продовжувала виливати злість: «Ну це ж треш! Як люди можуть вестися ?! В людині немає якоїсь привабливості! Вогню в очах! Ось цей тьмяний погляд! Людина не розуміє, що читає. А люди виходять. Але вони не розуміють, що з ними буде. Коли виходять одні з одними прапорами, а інші – з іншими – це передвістя громадянської війни!». Очевидно, для таких як Симоньян ідеалом суспільного устрою є відомий принцип Третього рейху: «один народ, один рейх, один фюрер».
Розібравшись із Тихановською, мешканці шоу «60 минут» вирішили наостанок облити брудом Світлану Алексієвич, Нобелівського лауреата з літератури, обрану в президію Координаційної ради опозиції. Ведучий Євген Попов, хитренько посміхаючись, запропонував подивитися на великому екрані текст, який Світлана Олександрівна написала в 1977 році. У ньому майбутній Нобелівський лауреат вихваляла Дзержинського, і це, на думку ведучих «60 минут», мало стати тим «сильним фактом», який неодмінно відверне від Алексієвич симпатії прогресивної громадськості.
Те, що 43 роки тому, у віці 29 років, в іншій країні, коли ще не було не тільки Інтернету, а й мало-мальськи вільних ЗМІ, Алексієвич як і абсолютна більшість громадян СРСР вірила багатьом радянським міфам, зокрема й міфу про «залізного Фелікса», «лицаря революції» і «рятівника безпритульних», абсолютно не означає, що в більш зрілому віці, володіючи неспівставно більшим об’ємом інформації, людина не може поміняти свої погляди і цінності. Різниця між Алексієвич і всілякими скабєєевими-поповами та соловйовими-кисельовими в тому, що останні змінюють погляди і цінності у точній відповідності зі зміною політичної та ринкової кон’юнктури. Саме тому Алексієвич і Тихановській люди довіряють, а мешканцям російського телевізора – вже ні.
Джерело: блог Ігоря Яковенка
