Джерело: блог Ігоря Яковенка
Чому Лукашенко не Ердоган. Нобелівські лауреати волають про милосердя до Євросоюзу. Чи треба пускати в Європу хлопця із саперною лопаткою. Чи є у Європи методи проти Лукашенка та Путіна.
Цього дня 19 років тому, 11 листопада 2002 року на сайті Лос-Аламоської національної лабораторії Міністерства енергетики США з’явилася стаття Григорія Перельмана, в якій, зокрема, було доведено гіпотезу Пуанкаре і таким чином розв’язано одну із семи задач тисячоліття за версією математичного інституту Клея. Пітерський вчений Григорій Якович Перельман отримав світове визнання як один із геніїв – наших сучасників.
Олександр Григорович Лукашенко, на відміну від Григорія Яковича Перельмана, жодних відкриттів не робив і взагалі його таланти лежать у сфері, вельми далекій від математики та інших наук. Але визнання йому життєво необхідне; до речі, в цьому ще одна його відмінність від Перельмана, якому слава стала тягарем.
Так ось, у пошуках визнання Олександр Лукашенко заманив до себе в Мінськ кілька тисяч курдів, іракців і сирійців, пообіцявши їм транзит до Німеччини й інших благословенних країн Західної Європи. Потім підігнав ці тисячі людей до польського кордону і запропонував їм буквально прорубувати до Європи вікна, двері та кватирки за допомогою саперних лопаток чи іншого інструменту. А щоб мігранти не розбіглися білоруськими лісами, завбачливий Лукашенко поставив загороджувальні загони зі своїх мордоворотів.
У першому наближенні тактика спрацювала – Лукашенко опинився у топі світових новин, його ім’я та портрети на перших шпальтах світової преси. Але Лукашенку не потрібна слава, йому потрібне визнання. Добре, хай навіть не одразу визнають, але хай хоча б поговорять. Хоч хтось. По суті, вся ця спецоперація Лукашенка з тисячами мігрантів із країн Близького Сходу – це крик одинокого диктатора, що стоїть посеред Європи, який став міжнародним терористом через дефіцит спілкування. Ось уже другий рік після президентських виборів світові лідери спілкуються із Тихановською, а Лукашенко для них порожнє місце. І Скабеєва з чоловіком можуть скільки завгодно хіхікати щодо котлет, які, як вони уявляють, постійно смажить Тихановська, але ситуація не змінюється: Тихановську визнають, Лукашенка – ні.
Можливо, тригером для чергового, найпотужнішого витка розкручування міграційного тероризму з боку Лукашенка стала конференція з проблем Білорусі, яка була призначена на 22 листопада австрійським МЗС і анонсована канцлером Австрії. Конференція цілком передбачувано мала перетворитися на персональну справу Лукашенка, чого білоруський диктатор допускати не захотів і став терористом. Хулігана-другорічника запросили на педраду з батьками, а він з’явився із гранатою.
Чому Ердогану можна, а Лукашенку не можна?
У російських ток-шоу постійно проводиться паралель між Лукашенком і Ердоганом. Цілком можливо, коли Путін з Лукашенком обговорювали цю терористичну операцію, вони розраховували на її успіх за аналогією з турецьким диктатором, який успішно шантажував і продовжує шантажувати Європу мігрантами з країн Близького Сходу, яких у нього мільйон, а не якісь тисячі, як у Лукашенка.
Між Олександром Григоровичем Лукашенком і Реджепом Таїповичем Ердоганом є як мінімум дві відмінності, які Путіну з Лукашенком, можливо, здаються несуттєвими, а для європейських політиків утворюють прірву між білоруським і турецьким диктаторами.
По-перше, Лукашенко вкрав вибори. Програв і вкрав, ставши узурпатором. Ердоган свої 52% на останніх виборах отримав чесно. Так, після спроби військового перевороту у 2016 році він ґрунтовно посилив режим, затиснув опозицію та пресу, але самі вибори були справді конкурентними, і він їх виграв. Путіну і мешканцям російського телевізора це здається дрібницею: подумаєш, украв вибори, з ким не буває! У Європі таких жартів не розуміють.
По-друге, Ердоган, на відміну Лукашенка, не завозить до себе мігрантів. Вони самі до нього біжать через досить протяжні сирійсько-турецькі та турецько-іракські кордони. Для професійних шахраїв Путіна та Лукашенка це, звісно, дрібниця. На відміну від європейців.
У викладі путінських ЗМІ та офіціозу у всій цій міграційній кризі присутнє диво, на кшталт непорочного зачаття. Зрозуміло, що в усьому винен Захід взагалі й Європа зокрема. Незрозуміло лише, як ці тисячі мігрантів з Близького Сходу матеріалізувалися одночасно в Мінську в такій кількості. Зрозуміло, що прилетіли літаками, але хто і як їм видав візи, загітував, організував, перетворив Мінськ на туристичну Мекку для жителів Близького Сходу? Відповідь на це запитання відома, але мешканці путінського телевізора переконливо вдають із себе ідіотів, які щиро не розуміють до чого тут Лукашенко і Путін.
Нобелівські лауреати вимагають від ЄС дотримуватися Женевської конвенції
Чотири лауреати Нобелівської премії написали звернення до ЄС, у якому вимагають дотримання Женевської конвенції та надання мігрантам права на притулок. Нобелівські лауреати Ельфрід Єлінек, Герта Мюллер, Світлана Алексієвич і Ольга Токарчук закликають до «широкої дипломатичної ініціативи»: вони просять політиків вирішити кризу на зовнішньому кордоні ЄС з Білоруссю. «Давайте не відривати очей від трагедії!» – йдеться у відкритому листі нобелівських лауреатів у галузі літератури, адресованому президенту Європейської ради Шарлю Мішелю, президенту Європейського парламенту Давиду Сассолі та членам Європейського парламенту.
«Те, що ми допускаємо на цих кордонах, не відповідає нашим основним європейським цінностям», – пишуть лауреати. У їхньому зверненні є дві ідеї.
Перша: дотримуватись резолюції Женевської конвенції про біженців, зокрема, надати доступ до процедури надання притулку всім, хто про це просить.
Друга: за законами людяності дозволити доступ до мігрантів «організаціям з надання медичної та юридичної допомоги у прикордонній зоні», бо там покинули людей, яким справді потрібна допомога. І допустити акредитованих журналістів, дати їм змогу розповісти, що там відбувається. «Дії повинні слідувати за знаннями».
Щодо другої ідеї, вона не просто гуманна, а й начебто розумна. Але є одна проблема. Мігранти не перебувають на території Євросоюзу. Вони перебувають на території, яка повністю контролюється диктатором-терористом Лукашенком. А оскільки звернення до Лукашенка нобелівські лауреати цілком справедливо вважають для себе неможливим, то вся їхня ініціатива відгонить – ні, не лицемірством, це четвірці письменників-гуманістів не можна закидати, швидше певним формалізмом. У центрі Європи справді відбувається гуманітарна трагедія. Мовчати не можна, треба кричати. Крикнули…
Якщо ж говорити про першу пропозицію – про дотримання Женевської конвенції та надання притулку всім біженцям, які його вимагають, то, по-перше, якщо піти цим шляхом, то Лукашенко з Путіним вам завтра пришлють уже не тисячі, а мільйони біженців, і не тільки з Сирії та Іраку, а й із Афганістану, а далі й країн Центральної Азії можуть підтягнутися охочі пожити на халяву в Європі.
Крім того, варто придивитися до героя всіх відео – хлопця, який рубає саперною лопаткою польський кордон. Ви точно хочете дати йому притулок?
Путін та Лукашенко використовують ціннісний розрив між Європою і тим, що вони називають Союзною державою Росія-Білорусь. Створюють щось на кшталт «дилеми вагонетки», пропонуючи Європі вибір між правами на гідне життя мігрантів та правами громадян Євросоюзу. Бо якщо дозволити парочці диктаторів закидати Євросоюз міграційними бомбами, то якість життя в Європі помітно погіршиться.
Чи є у Європи методи проти Лукашенка та Путіна
На перший погляд, таких методів немає. Меркель і ЄС звертаються за допомогою до Путіна, який пропонує їм вступити у діалог із Лукашенком.
Депутат Бундестагу від СДПН Нільс Шмідт запропонував тимчасово розмістити біженців в Україні, на що Київ цілком резонно запропонував депутату Бундестагу взяти мігрантів до себе додому.
Правильні методи можливі після встановлення правильного діагнозу. Варшава поставила правильний діагноз Мінську – державний тероризм. Останні заяви Лукашенка про перекидання мігрантам зброї з Донбасу (!?) та посилання на російські бомбардувальники з ядерною зброєю означають одне – Лукашенко готовий заради порятунку своєї шкури розв’язати третю (і останню) світову війну. А отже, і дії мають бути адекватними. Повна економічна блокада не лише рейху, на який Лукашенко перетворив Білорусь, а й усіх, хто його підтримує. Захід має всі ресурси, щоб знищити режим божевільного мінського диктатора. Питання лише у наявності політичної волі.
Джерело: блог Ігоря Яковенка
