Джерело: блог Ігоря Яковенка
Чи розділить Путін долю хана Ахмата після свого «великого стояння» під Україною. Муки Скабєєвої: «Навіщо ми не вторглися?». Чому Суркову тісно, нудно і сумно у найбільшій і найкумеднішій країні світу? Навіщо Росатому погруддя Берії. Справа Солов’я. Відмазка генерала Івашова. Тургенєв під забороною.
Перед тим як розпочати розмову по суті, я змушений згадати своє прокляте депутатське минуле і виступити «з передмовою», а точніше, в жанрі пояснювальної записки. Ось уже четвертий ранок я мордую вас, дорогі друзі, своїм невиразним шамканням на кшталт пізнього Брежнєва і похмурою заставкою, що приховує обличчя на кшталт Гюльчатай. І те, й інше амплуа мені не надто близьке: перше з політичних мотивів, друге – з гендерних. Оскільки ця історія, очевидно, триватиме ще певний час і багато хто з вас, дорогі друзі, ставлять справедливі питання про причини того неподобства, яке чинить автор на каналі, змушений роз’яснити.
Перше: ніхто мене не бив і не отруював. У мене банальний інсульт. Це неприємно і навіть гидко, але можна терпіти. Лікуюсь у того лікаря, який мені видався найкращим із рекомендованих. Отже, все під контролем.
Друге. Я дуже вдячний вам, дорогі друзі, за підтримку. За моральну — насамперед, але й матеріальна дуже доречна, оскільки добрий лікар коштує грошей, а цей – дуже добрий. Усім красно дякую!
Третє. Від багатьох із вас, дорогі друзі, надійшли пропозиції не мучити себе та аудиторію і взяти відпустку, присвятивши її відновленню. Або обмежитись текстовим викладом своїх думок. Згоден. Мені й самого верне від видавання в «ефір» продукту такої низької якості. Але, по-перше, відійти вбік, коли твоя країна з подачі цього сортирного виродка творить у світі та в себе вдома таке свавілля і паскудство – це фізично для мене неможливо. Я за ці два роки вже двічі виходив з ладу через ковід і операцію. Перетворюватися на професійного хворого не хочу і не буду.
До рішення обмежитися текстами я б пристав сам із задоволенням, оскільки чудово знаю, що пишу набагато краще, ніж говорю. Я журнальний журналіст, навіть не газетний, а відео – це точно «не моє». Але сьогодні мої тексти доступні одній-двом тисячам, а відео дивляться 60 десятків тисяч, а то й більше. Тому продовжуватиму працювати і відновлюватися. Ще раз дякую, дорогі друзі, за ваше тепло та підтримку, і дозвольте на цьому закінчити пояснювальну та перейти, нарешті, до незмірно важливіших справ.
Спочатку дві історичні рими.
Рима перша. Цього дня 23 роки тому, 17 лютого 1999 року, Рада Федерації ратифікувала Договір про дружбу, співпрацю та партнерство між Російською Федерацією і Україною, в якому закріплювався принцип стратегічного партнерства, визнання непорушності чинних кордонів, поваги до територіальної цілісності та взаємних зобов’язань не використовувати свою територію на шкоду безпеці один одного. Після окупації Криму та частини Донбасу договір було розірвано з ініціативи України. Росія ж, вустами Лаврова, заявляла, що не бачить причин для розірвання договору про Дружбу з країною, на яку напала, відторгла та окупувала дві великі території цієї країни, веде проти неї агресивну війну, в якій уже вбито близько півтора десятка тисяч українських громадян. Крім цього, російський державний телевізор щодня та цілодобово веде проти України інформаційну війну, проголошуючи Україну – фашистською хунтою, а її громадян – недобитими нацистами. Але договір та дружбу з «фашистською хунтою» розривати Росія все одно не хотіла.
Друга історична рима є більш давньою. Подія, про яку йдеться, відбулася 542 роки тому, 1480 року, і сталася за кілька сотень кілометрів від кордону нинішньої України. Йдеться про «велике стояння на Угрі», в якому брали участь війська хана Великої Орди Ахмата, а з іншого боку – війська великого князя Московського Івана Третього. На відміну від першої рими, тут немає жодної ідеї наступності з конфліктом між Росією та Україною, оскільки нинішня Росія є історичною спадкоємицею і Московського князівства, і Великої орди, а Україна на той час територіально входила разом з Білоруссю, Литвою та частиною західних земель сьогоднішньої Росії до складу Великого князівства Литовського, король якого, Казимир Четвертий, був союзником хана Ахмата, але Ахмат від Казимира допомоги не дочекався, оскільки союзниками Івана Третього були кримські татари (!), які напали на Каземира та відволікали його від війни з Москвою. Тож тут рима не історичної спадкоємності, а суто ситуаційна. У цій римі Путін поводить себе як хан Великої Орди Ахмат, а князь Іван Третій, як би це не було гидко патріотам України, у своєму прагненні позбутися залежності від Орди поводить себе як нинішнє керівництво України, використовуючи зокрема й допомогу найрізноманітніших союзників. Поведінкова аналогія зі стоянням на Угрі – у тому, що зібравши досить значні сили для розгрому, Ахмат постояв-постояв і поповз назад до Орди. Так само вчинив і Путін 542 роки по тому. Хан Ахмат стояв на Угрі трохи більше місяця: з 8 жовтня до 11 листопада. Путін гуркотів своїми залізяками біля кордонів України приблизно стільки ж. Щоправда, процес відповзання Путіна з урахуванням певного військово-технічного прогресу Росії відносно Великої Ордою цілком може мати тимчасовий характер. У цьому сенсі танки та ВКС Путіна мають переваги перед кіннотою Ахмата.
Але далі в цій історичній римі є досить неприємна для Путіна заключна строфа. Хан Ахмат прожив після кінця стояння і свого відповзання в Орду менше двох місяців, оскільки 6 січня 1481 злощасний хан був убитий в результаті раптового нападу тюменського хана Ібака. Тут, зрозуміло, немає жодних прямих аналогій із долею Путіна. Оскільки у хана Ахмата не було в розпорядженні такого потужного ресурсу як телевізор, який би пояснив ординцям, що стояння на Угрі з подальшим відповзанням є геніальним стратегічним задумом геніального хана Ахмата, під керівництвом якого Велика Орда стане ще більшою, ще гладшою і ще прекраснішою та незабаром відновить Велику монгольську імперію від Японського моря до Східної Європи.
Але навіть наявність всесильного телевізора не позбавляє Путіна цілком очевидних трупних плям політичної поразки, які неможливо приховати під жодним телевізійним гримом. І найвірніші (а водночас і найдурніші) путінці вже видають якісь протестуючі звуки. У програмі «60 минут» від 16 лютого ведуча Ольга Скабеєва зненацька, серед загального хору «експертів», що коментували підсумки «невторгнення» і «зради» невдячного Заходу, який нічогісінько не дав за це «невторгнення» Путіну, видала відчайдушний зойк смертельно пораненої вовчиці:
«Ну, і навіщо ми тоді не вторглися?!»
Самотнє виття обдуреної у своїх священних імперських почуттях Скабєєвої повисло і розчинилося в повітрі студії, мешканці якої відчували ту ж саму образу почуттів, але висловлювати свої почуття вголос не наважилися, оскільки кривдником цього разу був персонаж, якого з легкої руки Симоньян заведено називати «Начальник», а надалі, з важкої руки православного на всю голову доларового мільярдера Малофєєва, називатимуть «Імператором», адже тільки в цьому випадку Російська імперія – вона ж Імперія честі – зможе здолати в історичній битві Ханаан, тобто Імперію грошей. Чого доларовий мільярдер Малофєєв допустити, певна річ, не може, і нікому в телевізорі не дозволить.
Своїм «стоянням» під Україною з наступним «відповзанням» Путін поставив в ідіотське становище численних теоретиків неминучого розширення Росії, боротьбу за роль лідера серед яких давно веде невгамовних Сурков. У своїй останній статті під назвою «Туманне майбутнє похабного світу», передрукованій на сайті «Эхо Москвы», Сурков проклинає більшовиків, які підписали у лютому «похабний» Брестський мир:
«Вражаюче, але західна межа нинішньої Росії майже буквально збігається з тією лінією обмеження, на яку в 1918 малодушно погодилися більшовики після пред’явлення німецького ультиматуму».
Після цього творець несправдженої «Новоросії» буквально благає Путіна почати нарешті війну, щоб врятувати від страждань змучену в тісній, крихітній, фактично однокімнатній Росії:
«А як же інакше, якщо тісно і нудно, і незручно … і немислимо залишатися Росії в межах похабного світу. Ми за мир. Зрозуміло. Але не за похабний. За правильний».
Може існувати кілька причин, з яких людині тісно, а також нудно, незручно і немислимо залишатися в країні, територія якої ледь не вдвічі перевищує територію Китаю, населення якого в 10 разів більше від російського, і територію США, в яких народу втричі більше, ніж в Росії. У найбільшій країні світу людина може відчувати всі ці почуття тісноти і немислимості від відсутності свободи і справедливості, від огиди до похабства, але не щодо столітньої давнини Брестського миру, а до сучасної путінської зовнішньої та внутрішньої політики, яку Сурков допомагав конструювати, а зараз намагається повернутися у владу, щоб ця політика стала ще більш похабною. Страждає душа Суркова не від «тісноти» російської території, а від власної духовної та ідейної тісноти, що зводить велич країни до квадратних кілометрів. Пам’ятаєте того персонажа, якого зобразив Аркадій Райкін у мініатюрі «Чарівна сила мистецтва»? Той усе бігав квартирою і голосив: «Мені метри потрібні, ти розумієш? Метри! Метри!». Різниця в тому, що персонаж Райкіна прикидався убогим бидлом, а Сурков ним є насправді. А метри чи кілометри – в даному випадку не має значення…
На тлі зовнішньополітичного провалу Путіна, очевидного навіть для таких шалених путіністів як Скабєєва, дуже важливо завдати нищівного удару всередині Росії по умовному «Воронежу». І таких внутрішніх цілей було обрано кілька. Найбільшою і найзвичнішою ціллю було обрано Навального, найганебніше судилище над яким стартувало в колонії рівнісінько в той день, коли за прогнозами Заходу повинен був вторгнутися, а він узяв і не вторгся, а, навпаки, відповз своїми танками та ракетами вглиб Росії. Прямо як хан Ахмат зі своєю кіннотою вглиб Великої Орди. Але крім Навального, який уже у в’язниці, раптом з’явилася крамола там, де їй категорично не належить – в армії, серед вищих офіцерів, нехай і відставних. Початок розгрому «військової опозиції» я вже описував раніше. Це було публічне покаяння «бунтівного» полковника Ходарьонка, який у програмі «60 минут» довго розповідав про те, який моноліт становить із себе найвище російське офіцерство, готове виконати будь-який наказ Верховного Головнокомандувача і миттєво знищити будь-якого супротивника, а якусь там Україну й поготів. Те, що зовсім нещодавно той самий Ходарьонок писав і говорив протилежне, нікого не збентежило.
Тепер черга дійшла до головного «поштового голуба» військової опозиції, генерал-полковника Леоніда Івашова, який від імені Загальноросійських офіцерських зборів зажадав від Путіна піти у відставку. На розгром бунтівного генерала послали уральського генерал-лейтенанта Тараса Ісакова, який дав відсіч старшому за званням Івашову, котрий підірвав пріоритет свого старшинства нападками на святиню – Верховного головнокомандувача:
«Я, якщо чесно, підтримую президента Росії. Я б на місці Івашова таких заяв не робив би. Ми в таких ситуаціях маємо завжди об’єднуватися навколо нашого верховного головнокомандувача та підтримувати його, бо він є гарантом Конституції. Як генерал-лейтенант я не підтримую цієї заяви і вважаю, що це популізм, який веде до розшарування суспільства. Ми всі носимо погони і повинні насамперед захищати свою батьківщину. У нас гідний президент». Кінець цитати уральського генерала Ісакова.
Водночас сам генерал-полковник Леонід Івашов, який вимагав від Володимира Путіна піти у відставку, суттєво відкоригував зміст своєї вимоги публікацією ще одного матеріалу, де Івашов повідомляє, що Росії «потрібні волхви, витязі та Сталін». Ось фрагмент цього матеріалу:
«Ми [Партия дела] – єдина партія, яка може у союзі з інтелектом та святими погонами зупинити процес знищення російської державності. Нам потрібні волхви, витязі, Кулібіни, і нам не вистачає Йосипа Сталіна. Його треба чекати».
Здається, що весь миротворчий та протестний потенціал попередньої заяви Івашова був обнулений досвідченим апаратником Арбатського військового округу, кадровим паркетним генералом Івашовим цілком свідомо. Замість того, щоб займатися публічним надяганням відра для сміття собі на голову, як це зробив полковник Ходорьонок, паркетний генерал-бюрократ Івашов мудро відступив на заздалегідь підготовлені позиції шаленого сталініста і мракобіса; саме ці позиції сьогодні в Росії не тільки не засуджуються, але з них і Путіна критикувати можна. Ну, а те, що Івашов трохи перебрав із критикою і допатякався до вимоги путінської відставки, то дідусь старенький, йому можна пробачити…
Про те, що сталінізм у своїх крайніх репресивних проявах зараз модний, свідчить той факт, що Росатом замовив 15 бюстів сталінського ката Берії, на рахунку якого організація Катинського розстрілу, депортації (а фактично геноцид) народів Росії, зокрема й кримських татар, інгушів, кабардинців, чеченців – Рамзан Кадиров, ау! щось не чути погроз та закликів до Росатома негайно вибачитися перед ним особисто за увічнення пам’яті ката чеченського народу… Зрозуміло, що Росатом згадав про курування Берією атомного проєкту СРСР. Незрозуміло лише, чому Берія? А не, наприклад, академіки Курчатов чи Харитон, той самий Сахаров, які створювали бомбу, а не курували її створення?
Ще одним ударом по внутрішньому «воронежу» стало посилення цензури до стадії маразму. Крім пильного розгляду татуювань на тілі реперів, яким заклопотані російські правоохоронці, потроїло пильність головне цензурне відомство. Роскомпозор (Роскомнагляд – ред.) подав до суду на ростовський журнал «Prosodia» про поезію за «матюкливу» цитату з листа Тургенєва. Класик посмів використати синонім слова «ублюдок». У перекладі на мову Тургенєва – «виблядок». Цитувати Тургенєва – ганьба. Адже це не дипломатичне «нам насрати», або цитування президентом Росії матюкливих частівок…
Черговою ланкою цього ж переліку ударів по «внутрішньому воронежу» можна вважати і раптовий обшук у професора Солов’я, якого нібито заарештували і відвезли до СКР як обвинуваченого за статтею 282 КК РФ. Цю брехню поширювала контора Маргарити Симоньян RT. Брехня швидко була спростована адвокатом Солов’я Добриніним, який увечері 16.02. повідомив «Эху», що «Ніякого затримання не було. Вони спокійно приїхали до слідчого комітету, де його допитали як свідка. Валерій Соловей залишив СК, допит завершено».
Обшук і допит – навіть як свідка – справа все одно неприємна, але не настільки, як фактично довічне ув’язнення для Навального, тому «наїзд» на Солов’я можна розцінювати як ще один спосіб налякати будь-яку опозицію, навіть таку, м’яко кажучи, дивну, як професор Соловей, який своїми постійними «прогнозами» про смерть Путіна найближчої п’ятниці фактично пропонує не лише росіянам, а й усьому світові розслабитися, запастися поп-корном і чекати на дивані появи лікарів Чейна та Стокса. Але в тому стані, в якому перебуває Путін і його обслуга після поразки, неможливо виключати навіть таку неймовірну подію, як перетворення об’єктивно корисного Кремлю «опозиціонера» Солов’я зі свідка на обвинуваченого. Проблемою для професора цілком може стати та популярність, якої він так старанно добивався своїми «прогнозами» та розповідями про шаманські жертви орла і ведмедя, завдяки яким Путін неодмінно нападе на Україну ось просто зараз. Коли йде тотальна зачистка, цілком можуть під гарячу руку зачистити і об’єктивно корисних, такі випадки вже траплялися й не раз. А така зачистка вже йде повним ходом, оскільки Путін не відмовився від зовнішньої агресії, вона в нього міцно засіла в голові.
Одним словом, світові, а особливо Україні, не варто заспокоюватись і вважати, що Путін відповз углиб Росії надовго. Зведе нанівець остаточно не лише опозицію, а й інакомислення, і навіть найменші ознаки думки всередині країни, зітре з лиця Землі умовний «воронеж», проголосить себе Імператором Імперії честі – і вперед, на війну з проклятим Ханааном, Імперією Грошей, на роль якої цілком може підійти Україна.
Джерело: блог Ігоря Яковенка
