Джерело: блог Ігоря Яковенка
У своїй промові на врочистій церемонії, присвяченій Дню Перемоги, Путін привітав лідерів десяти держав – колишніх радянських республік та глав Абхазії й Південної Осетії, які в часи СРСР не були союзними республіками, а наразі весь світ вважає їх частиною Грузії, а путінська Росія – самостійними державами. Своє особливе ставлення до України та Грузії Путін підкреслив тим, що привітав не глав названих держав, а народи цих країн. Путінський прес-секретар Пєсков пояснив, що Путін не привітав Порошенка, оскільки йому не подобається те, що відбувається на Донбасі. Щодо Грузії пояснень не було, ймовірно, Путіну в цій країні теж щось не до вподоби.
На відміну від Путіна, президент Білорусі Олександр Лукашенко сам, без помічників, пояснив, що саме йому не подобається в поводженні керівництва Росії. У своєму виступі 9 Травня він заявив, що «тепер доводиться боротися із приватизацією перемоги», і додав, що «весь радянський народ зробив внесок у перемогу, й ділити її недоречно».
Перемогобісся, що стало однією зі стрижневих ідей у риториці Путіна і його інформаційної обслуги й наростає з року в рік, поступово стало дратувати дедалі більшу кількість людей у світі. Приватизація перемоги, про яку справедливо сказав Олександр Лукашенко, зроблена Путіним тричі. По-перше, путінські ЗМІ, вже не соромлячись, заявляють, що СРСР виграв війну практично сам, а воював він «проти всієї Європи». Це неправда номер один. Друга неправда – у фактичному приписуванні Росії того, що було зроблено країною, яка називалася СРСР. Є й третій аспект приватизації перемоги над нацизмом. Путин узурпує спадщину цієї перемоги, він і його ЗМІ привласнюють собі право від імені цієї перемоги, від імені всіх загиблих судити нинішні держави, оголошуючи їх «спадкоємцями нацизму». Насамперед це стосується України та країн Балтії.
З десятків мільйонів жертв Другої світової Путін створив собі піраміду, стоячи на вершині якої, він намагається приватизувати пам’ять про жертви війни. У свідомості росіян всі ці маніпуляції спричиняють жахливі руйнування. Приспів пісні: «А в чистом поле система «Град», за нами Путин и Сталинград», яка спочатку багатьма сприймався на межі пародії та художньої провокації, сьогодні цілком може розглядатися як виразник масових настроїв. Для того щоб «пристебнути» Путіна до перемоги, російський офіціоз вдався до двохходівки. По-перше, за допомогою кіно й ток-шоу перемога була персоніфікована, тобто головним переможцем був оголошений Сталін. На це працювали кілька років усі шоу Соловйова та його колег. Другим кроком Путін постає як реінкарнація Сталіна, тільки без втрат, пов’язаних із репресіями.
Так за допомогою багаторічної масової софістики велика перемога над нацизмом «переповзає» спочатку з коаліції країн-переможниць на одну країну – СРСР, потім на її частину – Росію, потім на одну людину – Сталіна, ну, а вже потім на його авторитарного спадкоємця – Путіна.
Для організаційного оформлення цього «фокуса» путінські ілюзіоністи в останні роки призначають інавгурацію Путіна на день, що безпосередньо передує 9 травня. Так було в 2012 році, так стало й у нинішньому, 2018-му. Інавгурація, що плавно, через день, перетікає в День перемоги, стає одним святом із єдиним головним героєм.
У всій цій історії є невелика проблема. За 18 років перебування при владі «герой» не здійснив ані скільки-небудь помітних подвигів, ані великих лиходійств, які завжди можна подати як подвиги. Спроби подати як подвиги анексію Криму, війну на Донбасі й участь у геноциді сирійського народу видаються непереконливими. Зробити з Порошенка Гітлера теж не вдається – фактура не та. На велике розчарування телевізійних яструбів, Путін вочевидь не збирається починати справжню велику війну, у якій загине хоча б мільйон росіян, що дало б шанс на створення справжнього культу. Доводиться ліпити з того, що є.
Після інавгурації путінський культ ліпили із чергового травневого указу, в якому Путін наказав російській економіці ввійти до п’ятірки найбільших економік світу, бідності велів скоротитися вдвічі, а тривалості життя росіян, навпаки, зрости до 78 років.
З дисципліною в російської економіки явні проблеми. В 1999 році Путін, ідучи на вибори, наказав їй наздогнати Португалію за рівнем ВВП на душу населення. Здавалося б, Португалія – не Німеччина й не Швеція, а найбідніша країна «старої» Європи, чого б її нашій економіці не наздогнати? Не наздогнала. Щодо входження до п’ятірки найбільших економік світу Путін наказував кілька разів. Не слухається російська економіка. Щоправда, тепер у Путіна абсолютно новий і дуже перспективний прем’єр – Дмитро Медведєв. І абсолютно унікальний віце-прем’єр – Мутко. Людина, що привела російський спорт до стану тотальної ізоляції й найбільшої ганьби в історії, тепер стала головною в Росії з регіонів і будівництва.
Але, тим не менш, Путін цього разу здійснить усі ці економічні подвиги. Як він це зробить – докладно пояснили Соловйов і його «експерти» у програмі «Вечер» від 7.05.2018. Одне із найкращих пояснень технології цього подвигу дав «економіст» із Вищої школи економіки Олег Матвєйчев. Він пояснив, що в Росії так звана «чорна економіка» становить 40% ВВП. У жодній із провідних економік світу нічого схожого немає. І от якщо врахувати «чорну економіку», то Росія вже входить до п’ятірки провідних країн світу. Гадаю, «економіст» Матвєйчев найбільш русофобським чином занизив досягнення Росії у сфері «чорної економіки». Впевнений, що коли правильно порахувати всі суми відкотів, розпилів, поборів та інших хабарів, то Росія має шанс вийти й на перше місце.
Але, можливо, найкраще пояснення того, як Росія виконає травневий указ Путіна, дав режисер Сергій Кургінян. «Русь народилася дивом, існувала тисячоліття дивом і сьогодні може врятуватися дивом!» – повідомив Кургінян досить незвичним для себе спокійним голосом, після чого включив звичайну істерику, аж піна з рота пішла. «Якщо триватиме те, що зараз є, не буде нічого!! – волав Кургінян. – Нам потрібне чудо, альтернативою буде – нічого!»
Чудо Росії, дійсно, необхідне. Тільки не у сфері економіки. Найбільш потрібне чудо може статися, якщо у Росії в доступний для огляду період зміниться влада, а Путін і його поплічники постануть перед судом. Як свідчить історія, для реалізації подібного «чуда» потрібні неабиякі зусилля як усередині країни, так і за її межами…
Джерело: блог Ігоря Яковенка
