Джерело: блог Ігоря Яковенка
Навіщо Путін б’є по Києву. Дезертири та зрадники в європейській політичній бюрократії. Смак натовських «горіхів», які лускає Путін. Телебачення атакує Кремль із тилу. Якщо війна триватиме довго, то вона обов’язково прийде до Москви.
Вчора, 5 червня, війна знову повернулася до Києва, по якому знову було завдано ракетних ударів.
У неділю офіційний представник міністерства оборони Росії Ігор Конашенков заявив, що метою удару по Києву була українська бронетехніка, яка, за його словами, була розміщена «в корпусах вагоноремонтного підприємства» на околиці Києва.
«ПКС Росії високоточними ракетами повітряного базування великої дальності на околиці Києва знищено поставлені східноєвропейськими країнами танки Т-72 та іншу бронетехніку», – збрехав Конашенков
В.о. голови акціонерного товариства «Українська залізниця» Олександр Камишін спростував брехню Конашенкова:
«Офіційно заявляю, що на території ДВРЗ немає військової техніки. Цей завод ремонтував напіввагони та зерновози, що використовуються для вивезення експортної продукції».
Камишін запросив журналістів відвідати завод, щоб переконатися у правдивості його слів та у брехні Конашенкова.
«Ми підтвердимо, що Росія вкотре збрехала. І що їхня справжня мета — економіка та мирне населення. Вони хочуть перекрити нам можливість експортувати українську продукцію», – пояснив Камишін.
Знищити зерновози, щоб організувати світовий голод. Ця тактика співмірна Кремлю, цілком вписується в уявлення про добро і зло Путіна та його оточення. Але удари по Києву мають не лише практичне, а й символічне значення. «Киев бомбили, нам объявили, что началася война», — ці вірші українського поета Бориса Ковинєва, написані в перші дні після нападу Гітлера на СРСР, тепер стали тією історичною римою, яка, по-перше, пов’язує події Другої світової з нинішніми, а по-друге, прямо вказує на те, хто є хто у цій війні. Коли російські фашисти бомблять Київ, це ніяка не спецоперація, а справжнісінька війна.
Щоправда, це дуже специфічна й у певному сенсі химерна війна.
Химерність, по-перше, в її асиметричності, що кидається в очі. Російська армія вторглася на територію України, вбиває, грабує та ґвалтує мирних жителів, окупувала частину її території та завдає ракетних ударів по всіх містах України, включно з Києвом. А союзники України вимагають, щоб українські військові в жодному разі не завдавали ударів по території Росії. Чи багато в історії прикладів воєн, коли одна сторона воює на повне знищення іншої сторони, а друга лише відмахується, фактично не відповідаючи ударами по стратегічним об’єктам на території ворога?
У широко розрекламованому недільному інтерв’ю телеканалу «Россия 1» Путін заявив, що, по-перше, йому байдуже до всієї військової допомоги НАТО Україні, оскільки він, Путін, лускає натовські ракети, як горіхи, але якщо Україні буде поставлено далекобійні ракети, Росія почне завдавати ударів по тих об’єктах, по яким вона поки що їх не завдає. Одночасно з цією заявою було завдано ударів по Києву.
У російському політичному та медійному просторі категорично заборонено критикувати Кремль із антивоєнних позицій, натомість критика за недостатнє людоїдство вітається і є модним трендом.
В останньому «Недільному вечорі Соловйова» Родіон Мірошник, посол «ЛНР» у Росії (є й така безглузда посада – це як призначити путінського перукаря послом у Кремлі від перукарні), буквально кипів від обурення щодо того, що в Україні досі якось живуть люди, що українці користуються мобільним зв’язком, що в Україні працює інтернет і діють українські телеканали.
«Україна продовжує бути цифровою державою!!», — обурювався Мірошник. І гнівно запитував: «Чому це не є нашою законною метою?!».
А співробітник «Комсомолки» полковник Баранець одразу ж написав історію про якогось діда, з яким він буцімто зустрівся в Донецьку, і ось цей дід заявив Баранцю: «якщо війна прийшла до мого дому, я хочу, щоб вона прийшла до Києва».
Після чого комсомольський полковник Баранець запропонував керівництву країни та особисто верховному головнокомандувачу почути благання міфічного діда з Донецька та задовольнити безневинне прохання донецького дідуся, знищивши Київ.
Друга дивина, чи скоріше, особливість цієї війни – те, що багато європейських лідерів вважають, що там, в Україні, звичайно, відбувається щось негарне, але якщо міцно заплющити очі, а потім різко розплющити очі, то цю «негарність» можна розбачити. Тобто війна в центрі Європи йде, причому йде на знищення найбільшої європейської держави, але ми – ні, звісно ж, ми не воюємо. Насправді Європа у цій війні вже по самісінькі вуха. Українські біженці, постачання зброї і, відповідно, мілітаризація європейської економіки, блокада Кремлем постачання продовольства – усе це війна, яка різко змінює всю ситуацію в Європі, і не лише економічну.
І найголовніше. Путін прямо говорить, що Росія воює не з Україною, а із Заходом, з Америкою та Європою. А лідери провідних європейських країн наполегливо не вірять, думають, що він так жартує. Довгі роки миру та бюрократичних процедур, десятиліття деградації європейського політичного лідерства, коли основні суперечки точилися навколо прийнятної форми огірків, призвели до того, що багато європейських лідерів не готові адекватно зустріти виклик фашистської агресії. Звідси і так званий «мирний план», запропонований Італією, і постійні реверанси президента Емманюеля Макрона та канцлера Олафа Шольца у бік Кремля, усі ці спроби «вмовити» війну та «зберегти обличчя» Путіна.
Окремо варто виділити роль лідерів Угорщини – прем’єра Віктора Орбана і очільника угорського парламенту Кевера – які перетворили свою країну на головного європейського союзника російського фашизму, не помічаючи, що йдуть шляхом угорських фашистів, вірних союзників Гітлера.
Спікер парламенту Угорщини Ласло Кевер повідомив про «психічні проблеми» президента України Володимира Зеленського через те, що той рішуче та наполегливо просить європейських партнерів про підтримку.
Кевер заявив, що не пригадує, щоб колись лідер країни, яка потребує допомоги, так «піднімав голос проти когось», як це робить Володимир Зеленський. «Зазвичай той, хто потребує допомоги, просить про це ввічливо — звісно, наполегливо, але просить, а не вимагає чи погрожує. Погрожують ворогам, а не тим, кого бажають мати за друзів. Тут якась особиста психічна проблема», — обурюється Ласло Кевер.
Тобто, в уявленнях спікера угорського парламенту лідер країни, яка самотужки б’ється з фашистським агресором, фактично захищаючи від нього Європу, повинен тихо стояти в кутку і жалібним голоском просити тих, кого він захищає, про допомогу. Можливо, сам Ласло Кевер так і робив би, але саме тому не він, а Зеленський є лідером країни-героя.
Угорське керівництво обслуговує інтереси російського Кремля послідовно та комплексно. Саме через Угорщину Євросоюз так довго намагався узгодити шостий пакет санкцій і врешті-решт зробив виняток для трубопровідної нафти. Прем’єр Угорщини Віктор Орбан заявляв, що це поставить під загрозу енергетичну безпеку й називав новий пакет санкцій проти РФ «історичною помилкою». Саме через позицію Віктора Орбана до списку санкцій не потрапив патріарх Кирило.
Орбану та Кеверу слід було б нагадати долю ватажка угорських фашистів Ференца Салаші, якого повісили на воротах будапештської в’язниці, а також про чернігівський процес, на якому судили угорських військових злочинців за їхні злочини на території України.
Повертаючись до питання про «дивовижі» цієї війни, про її асиметричність і «неперетравленість» європейськими політиками, варто припустити, що всі ці дивовижі не можуть тривати довго. І якщо війна триватиме довго, а така ймовірність існує, то вона обов’язково прийде не лише до Києва, а й до Москви. І це буде справедливо. Слава Україні!
Джерело: блог Ігоря Яковенка
