Джерело: блог Ігоря Яковенка
«Не хочете говорити з Лавровим, будете мати справу із Шойгу», – ця улюблена погроза мешканців російського телевізора на адресу Заходу в останні дні набула зовсім нового і дещо несподіваного для її авторів сенсу. Після заяви голови Єврокомісії Урсули фон дер Ляєн про необхідність «розлучитися з ілюзією, що Росія за чинного керівництва зможе відновити статус геополітичного партнера ЄС» Лавров повідомив, що «ми повинні на якийсь час перестати з ними (з ЄС) спілкуватися».
Оскільки метою, і навіть, я б сказав, формою існування дипломатів є саме спілкування, то виникає цілком резонне питання, а чим саме збирається займатися Лавров і його численні підлеглі. По суті, МЗС РФ досить давно перестав бути дипломатичним відомством і став виконувати головним чином внутрішньополітичні завдання, намагаючись впровадити у свідомість підвідомчої популяції міф про виняткову роль путінської Росії у світі, Росії, яку більшість планети поважає, а решта бояться.
Але останнім часом поєднувати заняття внутрішньою політикою в Росії з дипломатичним статусом стало все більш проблематичним. Не випадково серед шести громадян, які потрапили під санкції Євросоюзу за звинуваченням у причетності до отруєння Навального «Новачком», виявилися два головних чиновника, що відповідають за внутрішню політику: заступник голови путінської адміністрації Сергій Кирієнко і керівник управління внутрішньої політики Андрій Ярін.
Оскільки з огляду на свою зростаючу токсичність Лавров став зовсім непридатним до виконання зовнішньополітичних завдань, він зосередився на спілкуванні з російськими прикремлівськими ЗМІ. Зокрема, дав велике двогодинне інтерв’ю Маргариті Симоньян (RT), Володимиру Сунгоркіну («Комсомолка») і Роману Бабаяну («Говорит Москва»), в якому, серед іншого, нажалівся на Європу. «Поки Євросоюз не в змозі впоратися з русофобською меншістю, яка, грубо спекулюючи на принципі консенсусу, на принципі солідарності, блокує більш-менш конструктивні підходи до розвитку відносин з Росією», – скаржився Лавров своїм побратимам по інформаційній війні.
Після того, як до лав інформаційних військ в повному складі влилися співробітники зовнішньополітичного відомства, конкуренція в цих рядах істотно загострилася. Це було дуже помітно, наприклад, під час програми «60 минут» від 14.10.2020, у якій віце-спікер Держдуми Петро Толстой і лідер ЛДПР Ж. розгорнули змагання за право називатися головним імперським маніяком дня і головним російським фашистом.
Ж. спочатку лідирував. Його хрипкі уривчасті крики за характером слововиверження нагадували виступ Гітлера 1934 року на з’їзді НСДАП, а за змістом відтворювали промову фюрера від 30.01.1940, що отримала в історіографії назву «До нового світового порядку». У мене немає жодних сумнівів у тому, що Ж. витратив чимало годин на вивчення ораторського мистецтва Гітлера і постійно намагається його наслідувати.
Говорили про війну в Карабасі. Втім, тема цим «експертам» абсолютно неважлива, вони завжди говорять про одне й те ж. Судіть самі. «Цей вузол (Карабах – І.Я.) потрібен не нам, а англо-саксам – Британія вперед штовхає турецьке гарматне м’ясо!» – заволав Ж., після чого, остаточно забувши про Карабах, почав несамовито кричати, продовжуючи косити під біснуватого фюрера:
– Куди поїхав Зеленський ?! – До Лондона!!
– Куди поїхав Герцен? – До Лондона!!
– Куди поїхав Ленін? – До Лондона!!
– Де був перший з’їзд РСДРП? (Тут хтось несміливо пискнув, що перший з’їзд був у Мінську, але Ж. зневажливо відмахнувся, мовляв, який Мінськ – там якихось 9 придурків зібралися!). У Лондоні був перший з’їзд !!
– Англійці паскудять! Лондон проти Москви! Все відбувається в Лондоні! США – тулуб, Лондон – голова! Коли ми покінчимо з Лондоном, все закінчиться !!
У цей момент Скабєєва вирішила уточнити, яким саме способом Ж. збирається «покінчити з Лондоном». Лідер ЛДПР при цьому питанні на секунду перервав свій лемент, але, мабуть, вирішивши не розкривати стратегічного плану остаточного вирішення «лондонського питання», продовжив кричати в тому ж напрямку:
– За газ продають народи!
– Усі програють, окрім Москви, Лондона і Вашингтона! А потім і Лондон із Вашингтоном згинуть!
– Залишиться Москва – третій Рим! Вам (звертаючись до азербайджанського експерта, що стоїть навпроти) треба повзти рачки до московського Кремля! Будете, як черв’яки повзти до Кремля !!
– А туркам – кінець! Ердогану буде кінець! Буде в Туреччині переворот і Ердогана повалять !!
Тут, нарешті, Ж. згадав, про що програма і випустив прощальний зойк:
– Хто Карабах підпалив? Лондон !!
До свого кумира Ж., звичайно ж, не дотягував і був більше схожий на карикатуру на фюрера, але його заявка на лідерство в номінації «головний російський фашист» була вельми вагомою. Однак Петро Толстой зміг скласти йому гідну конкуренцію. Віце-спікер запропонував свій варіант вирішення карабахського конфлікту шляхом введення російських «миротворчих сил». На заперечення ведучих, що для цього потрібна згода воюючих сторін, праправнук великого письменника відповів короткою реплікою:
– Введемо без згоди сторін!
І тут же пояснив, відповідаючи на здивовані запитання ведучих і «експертів»:
– А дуже просто: ви прокидаєтеся завтра, а на вулицях російські війська. Алієва з Пашиняном викликати в Москву, замкнути в підвалі і не випускати, допоки не домовляться. Кінець цитати.
Природа, звісно ж, ґрунтовно відпочила на праправнукові Льва Миколайовича, тому з точки зору артистизму він всуху програє балакучому лідеру ЛДПР. Але логіка внутрішньовидової конкуренції в умовах подальшої фашизації імперського режиму вимагає від Петра Толстого і його партії, «Єдиної Росії», все частіше грати на полі ЛДПР, освоюючи риторику Ж. Слід зазначити що на амплуа головного російського фашиста махровий антисеміт Толстой підходить анітрохи не менше, аніж «син юриста» Ж., який у своїх спробах наслідувати Гітлеру залишається все ж не більше ніж пародією на очільника нацистського рейху.
Повертаючись до улюбленої тези російського телевізора щодо того, що якщо Захід не хоче говорити з Лавровим, він буде змушений мати справу з Шойгу, доведеться ще раз повернутися до подій в Карабасі. Спроба Лаврова схилити воюючі сторони до компромісу, як відомо, успіхом не увінчалася. Більш того, азербайджанська армія почала наносити удари по території Вірменії, що в умовах членства Росії і Вірменії у військово-політичному союзі ОДКБ мало означати негайний вступ Росії у війну на боці Вірменії. Те, що цього не сталося, і, швидше за все, не відбудеться, може свідчити про дві обставини.
По-перше, Путін дуже хоче, щоб ця карабахська криза стала причиною політичного похорону Нікола Пашиняна, якого російський телевізор інакше як «соросятком» не називає. А по-друге, Путін усім своїм нутром дрібного блатного шибздика розуміє, що участь у війні, в якій за Азербайджаном неминуче стане (вже стоїть) турецька армія цілком може послужити тригерною подією для краху його режиму, а отже і всього його життя. А це, в свою чергу, означає, що і Шойгу зі своїм воїнством потрібен Путіну виключно як опудало. А ось хто йому дійсно життєво необхідний, так це телевізор, Росгвардія, ФСБ і СКР. Тобто сили фізичного і духовного придушення російського населення. Для залякування Заходу досить ядерної заточки і засобів її доставки. А решта атрибутів «недоімперії» на кшталт дипломатії та армії існують переважно задля антуражу і понтів, які і є суттю путінської політики.
Джерело: блог Ігоря Яковенка
