Джерело: блог Ігоря Яковенка
Путін вчергове осоромив своїх недругів, цього разу тих, хто вважав, що він не зможе написати обіцяну статтю про Другу світову. А він написав. Пацан сказав – пацан зробив. Стаття вийшла 18.06.2020 в журналі The National Interest. Як автор вказаний невідомий Vladimir Putin і розміщена фотографія людини, схожої на президента РФ. Тому будемо вважати, що це, насправді, стаття Путіна.
Жанр цього твору можна визначити як щось середнє між дуже популярним видом фантастики, в якому створюється альтернативна історична реальність, і фальсифікацією історії, тобто псевдоісторією, яка претендує на науковість і при цьому спростовує визнані історичні факти. У першому випадку Володимир Путін вступає у конкуренцію з письменниками Роберт Аспріном і Робертом Шеклі, у другому – прагне затьмарити славу академіка Фоменка.
На самому початку своєї праці Путін пише, що він «вважав за свій обов’язок виступити зі статтею щодо Другої світової та Великої Вітчизняної війни». Можна вважати цю фразу паролем, який відкриває сенс усього твору. Путін переконаний, що це дві різні війни.
У тій альтернативної історії Великої Вітчизняної війни, написаної Путіним, Радянський Союз не був де факто учасником Другої світової війни на боці Третього рейху, коли напав, за попередньою змовою з Німеччиною, на Польщу. В альтернативній історії Путіна не було спільного параду в Бресті 22.09.1939, коли Вермахт і РККА своїми братніми обіймами відзначили спільне знищення Польщі та станцювали на кістках цієї держави. Природно, в альтернативній історії Путіна не існує Катинського розстрілу і маси інших військових злочинів Радянського Союзу.
А ось як в альтернативній історії Путіна виглядає окупація країн Балтії: «Восени 1939 року, вирішуючи свої військово-стратегічні, оборонні завдання, Радянський Союз почав процес інкорпорації Латвії, Литви та Естонії. Їх вступ до СРСР було реалізовано на договірній основі, за згодою обраної влади. Це відповідало нормам міжнародного і державного права того часу». Кінець цитати.
У путінській фальсифікації історії нічого не сказано про масоване введення радянських військ у країни Балтії в червні 1940 року, про те, як литовський президент Антанас Сметона, який намагався організувати опір радянським окупантам, був змушений тікати з країни, а його колеги, латвійський президент Карлос Улманіс і глава Естонії Костянтин Пятс, які вирішили домовитися з совєтами, були репресовані. Ні слова в путінській «історії» про «вибори» 14 липня, на яких литовцям, латишам і естонцям було запропоновано голосувати тільки за одні прорадянські блоки. Ну, і природно, ні слова про масові репресії, якими супроводжувалася радянізація країн Балтії, так само як і інших окупованих Радянським Союзом європейських країн.
Очевидні паралелі між сталінською окупацією країн Балтії та путінською окупацією Криму і Донбасу. І в тому, і в іншому випадку усе «відповідно до норм міжнародного права». Ну, а те, що «згода обраної влади» була досягнута під дулами автоматів і шляхом заміни цієї влади на своїх холуїв, то по-перше, # настамнєбило, а по-друге, «всі так роблять».
Перерахування усіх міфів путінської псевдо-історії потребує дещо іншого формату і може втомити читача. Важливіше зафіксувати цілі чергової путінської брехні. Їх декілька.
Перша – провести паралель між тією війною і сучасними війнами, які веде путінський режим, в Україні і в Сирії. Спробувати якось перенести ту славу очищення світу від фашизму, яку, безсумнівно, разом з іншими членами антигітлерівської коаліції несли на собі радянські війська, – на нинішні війська російського агресора. Друга мета – підвести «теоретичну» базу під свою давню і частково протухлу ідею – зібрати окремо глав п’ятірки ядерних держав, влаштувавши щось на кшталт «Ялти: 2», на якій взятися за переділ глобуса.
Жодних шансів на досягнення цих цілей у Путіна немає. Єдиний майже гарантований результат путінської «історичної» творчості – включення до екзаменаційних білетів з історії пари-трійки питань щодо згаданого твору. Студентів, звичайно, шкода. Але як спосіб підсилити огиду до режиму може спрацювати …
Напрошуються мимовільні аналогії з брежнєвською трилогією: «Мала земля», «Відродження», «Цілина». Порівняння, скажімо прямо, не на користь Путіна. По-перше, розмах. У Брежнєва загальний початковий тираж – 45 мільйонів примірників. Тираж The National Interest – всього кілька тисяч, а російською мовою, як з гордістю повідомляє «Российская газета», опус Путіна розійшовся накладом 105 тисяч примірників. Загалом, сльози, в порівнянні з брежнєвськими десятками мільйонів. Ну і «літературні негри» у Брежнєва були явно крутіші. Трилогію за генсека писали Анатолій Аграновський, Аркадій Сахнін і Олександр Мурзін – на той час провідні майстри пропагандистського жанру. Невідомий «історичний негр» Путіна їм вочевидь і в підметки не годиться …
Після виходу брежнєвської трилогії над генсеком сміялася вся країна. Оскільки Путін спочатку опублікував свій твір англійською, над ним буде сміятися увесь світ.
Джерело: блог Ігоря Яковенка
