Джерело: Ксенія Кириллова, для Дня
Російськомовна діаспора за кордоном досить велика в багатьох західних країнах і містить у собі дуже різні хвилі – починаючи від нащадків білоемігрантів і закінчуючи тими, хто приїжджає сьогодні. Однак для всіх цих хвиль характерний досить високий рівень підтримки Володимира Путіна. Особливо дивно бачити такі настрої серед людей, які виїхали ще за радянських часів не так із матеріальних міркувань, як у пошуках свободи. Однак навіть серед них досить високий відсоток тих, хто підтримує далеко не демократичного президента і аж ніяк не вільну сучасну Росію.
Такі настрої, у свою чергу, змушують багатьох західних експертів розглядати російськомовних громадян як потенційну «п’яту колону» – людей, які, навіть якщо вони не є свідомими агентами Кремля, легко можуть бути використані «наосліп» для просування російської політики й операцій впливу за кордоном. І доводиться визнати, що сам Кремль усіляко намагається перетворити діаспору саме в такий форпост свого зовнішньополітичного впливу.
Головним інструментом тут є, безумовно, російська пропаганда, у випадку з діаспорою посилена цілеспрямованою роботою консульств і пов’язаних з ними організацій зі взаємодії з колишніми співвітчизниками. Можна виділити кілька механізмів впливу такої пропаганди на свідомість росіян.
1 По-перше, це експлуатація почуття провини. Справа в тому, що ставлення до емігрантів як до зрадників батьківщини прищеплюється в Росії в останнє десятиліття практично з таким же самим завзяттям, як це було за радянських часів. Установка «поїхав – значить, зрадив» глибоко осідає в підсвідомості росіян, навіть якщо вони не поділяють її на свідомому рівні. У підсумку в багатьох людей, які хотіли б виїхати за кордон, здоровий глузд і особисті мотиви беруть гору, й вони все ж зважуються покинути країну, однак почуття провини, залишившись у підсвідомості, продовжує створювати ситуацію психологічного дискомфорту.
Ця маніпуляція особливо ефективна, оскільки в російській історії держава завжди прагне підмінити собою країну. У Росії, де немає недоторканної приватної власності та незалежних судів і людина відчуває свою повну беззахисність перед свавіллям, лояльність по відношенню до держави часто залишається єдиним способом відчути себе захищеним. Багатьох росіян, за винятком тих, хто свідомо став на шлях дисидентства, травмує усвідомлення свого конфлікту з державою. Для таких людей виїзд за кордон був викликаний лише бажанням долучитися до благ цивілізованого світу і заробити більше грошей, але вони були абсолютно не готові нести на собі ярлик «зрадників».
Ніби спеціально для вирішення цієї штучно створеної дилеми Кремль створює численні об’єднання, форуми та конгреси російськомовних співвітчизників, які відкрито декларують мету відновлення зв’язку з «великою батьківщиною». При цьому навіть якщо такі організації формально позиціонують себе як культурні, на практиці об’єднання в них відбувається на основі політичних, а не культурних чинників, і сам факт участі у заходах, які вони проводять, передбачає згоду з російською зовнішньою політикою.
На жаль, чимало представників діаспори з радістю сприймають створення таких об’єднань. Участь у житті цих організацій для них стає зримим і практично офіційним відновленням зв’язку з колишньою батьківщиною і основою для впевненості, що тепер уже ніхто не зможе назвати їх зрадниками. Особливо важливо для такого типу емігрантів бачити зв’язок близьких їм за духом організацій із російськими консульствами, тобто, фактично, з самою державою. Таким чином, їхня внутрішня дилема вирішується. У них залишається можливість користуватися всіма благами «вільного світу» і при цьому відчувати, що Росія їх «пробачила». При цьому такі люди навіть не замислюються над тим, що сама по собі ця дилема викликана штучно, і якби не зусилля такої любої їхньому серцю держави, її б у принципі не виникло.
2 Поряд з великою кількістю створених Кремлем організацій можна відзначити слабкий розвиток горизонтальних зв’язків між емігрантами і небажання створювати неформальні об’єднання, незалежні від Москви. Якщо ж такі об’єднання виникають, то Москва, у свою чергу, намагається взяти їх під контроль і щедро пропонує фінансову допомогу будь-яким місцевим ініціативам. Навіть якщо незалежні організації та ЗМІ зберігаються, «офіційна» форма об’єднання емігрантів суттєво перевершує їх. Наслідком цих процесів стає підміна самоідентифікації, коли відчуття себе частиною російської культури стає у емігрантів невіддільним від політичної складової.
3 Окремо слід сказати про специфіку створення образу ворога в сучасній російській пропаганді. Експлуатація ненависті та страх у існувала й за радянських часів, але комуністична пропаганда відрізнялася від сучасної як мінімум у двох важливих аспектах:
– у пізньорадянський період пропаганда не була такою цинічною і чітко розділяла ненависть до «капіталістів» та співчуття «пригнобленим трудящим». Так, ця пропаганда була брехливою і утопічною, але вона не мала того рівня жорстокості, який притаманний їй сьогодні;
– радянська пропаганда базувалася на легкоспростовуваних тезах, усвідомлення брехливості яких викликало в людини відчутний дисонанс. Наприклад, високий рівень життя західних країн невблаганно контрастував із постулатами про «загниваючий капіталізм», і подолати цю суперечність було неможливо.
Нинішня пропаганда діє набагато вигадливіше. Вона не заперечує високий рівень життя в західних країнах, наголошуючи при цьому, що ці країни абсолютно ворожі Росії. Цю нав’язувану телеглядачам ідеологію ненависті можна визначити як «ідейний цинізм». З одного боку, люди, які зазнають впливу такої пропаганди, свято вірять у необхідність війни з Заходом на виживання, з іншого боку, вони ставляться до своїх штучно створених «ворогів» максимально цинічно. Пропаганда переконує, що брехня, вбивства, захоплення чужих територій, війна, наклеп і навіть знищення всього світу виправдані, оскільки «нам це вигідно». Замість теорії «класової боротьби» російські пропагандисти оперують сьогодні туманними міркуваннями про геополітику, суть якої в їхньому викладі зводиться до постулату «мета виправдовує засоби».
У підсумку в таких людей не виникає жодного дисонансу між життям на Заході та щирою ненавистю до країни проживання. Використання західних благ вони вважають формою «боротьби» і продовжують жити в США або Великій Британії, оскільки «їм це вигідно», реалізуючи при цьому свої патріотичні пориви в участі у кремлівських проектах. Іноді цей «патріотизм» доходить до прямої діяльності проти нової батьківщини, що цілком укладається в сучасну російську ідеологію.
Формуванню такого ставлення до країни проживання сприяє і банальна заздрість. Як атрибут неблагополучного суспільства, вона дійсно притаманна багатьом росіянам, і, що найгірше, вона не зникає із набуттям матеріального благополуччя. На сьогодні широко відома фраза, яка вже стала анекдотичною: «Як могла така чиста, багата, доглянута країна, як Америка, дістатися американцям?» На жаль, саме так мислять чимало американських «путіністів». Навіть наявність власного будинку та ведення зовні цілком американського способу життя не може часом витіснити це почуття обділеності. Російський емігрант однаково відчуває, що його власне дитинство або дитинство його батьків пройшло в іншому, набагато гіршому середовищі.
4 Сьогодні часто можна зустріти твердження, що підтримка кремлівської політики в поєднанні з негативним ставленням до країни проживання властива лише «невдахам», тобто людям, які з тих чи інших причин не здатні реалізувати себе в еміграції. В такому випадку культ сили, представлений сьогоднішньою Росією, стає привабливим для таких людей, а відчуття причетності до цієї сили допомагає долати комплекси.
Однак таке пояснення справедливе лише частково. Ідеологія цинізму часом буває привабливою і для успішних людей, оскільки цинізм сам по собі часто асоціюється саме з успішністю. Бажання «всидіти на двох стільцях» і «обдурити ворога» в поєднанні з принципом «на війні як на війні» не залежить від соціального статусу, освіти або рівня доходу людини. Ці речі лежать, швидше, у сфері моральності. Парадоксально, що малоосвічені люди, які щиро вірять у найбільш дикі форми кремлівської пропаганди на кшталт «розіпнутих хлопчиків», можуть керуватися більш чистими мотивами, ніж освічені циніки, які вважають, що заради «величі Росії» можна принести будь-які жертви.
Так чи інакше, доводиться визнати, що Кремль досить успішно працює з діаспорами за кордоном, прагнучи перетворити природні почуття ностальгії та культурної самоідентифікації на інструмент для маніпулювання свідомістю колишніх співвітчизників.
Джерело: Ксенія Кириллова, для Дня
