Джерело: Георгій Почепцов, для Rezonans
Держава є сильною не тим, що має, а тим, чого в неї немає. Саме про це вона багато і проникливо розповідає як про наявне попри те, що воно не є сповна реальним. Через війну ці пропагандистські розповіді «обростають м’ясом» із літератури та мистецтва, перетворюючись на правду для масової свідомості. І тоді ніхто вже не пам’ятає, звідки саме надійшла ця інформація…
Держава не любить, коли хтось згадує про її недоліки. У радянські часи це називалося цензурою, саме вона «стимулювала» інформаційні та віртуальні потоки оспівувати неіснуючу фізичну реальність. Це було відносно легко робити, бо інших джерел інформації не було.
Та навіть тоді доводилося включати час від часу кампанії на кшталт повоєнної боротьби з космополітизмом, аби повернути всіх у накатану колію любові виключно до своєї держави, що називається патріотизмом. Патріотизм у розумінні держави передбачає не лише любов до себе, а й ненависть до інших. Держава навіть стає небезпечною, коли бореться за патріотизм у головах, оскільки готова йти на все заради єдиної картини світу для масової свідомості. З цієї причини саме кіно стало улюбленим інструментом за радянських часів. Його можна визначити як патріотизм емоцій – через його доступність навіть для неписьменних.
Держава любить відслідковувати своїх ворогів, навіть тих, яких немає. Вона просто вбачає небезпеку в людях з іншою поведінкою та іншими мізками, оскільки вони відволікають її від інших справ та одночасно є прикладами для решти громадян. Нинішня російська боротьба з «іноагентами» ілюструє як боротьбу з «неправильною» інформацією, так і «знищення» поганих прикладів.
Дуже важливою є швидка реакція, що блокує повторення «неправильної» поведінки. З цієї причини будь-які відхилення за радянських часів одразу ставали предметом обговорення та покарання, як, наприклад, у випадку Д. Шостаковича як до війни, так і після. Відома фраза «сумбур замість музики» закарбувалася у віках [1 – 2]. Усе це не просто дивна, а страшна епоха… І вона найсильніше шкодила людям творчих професій, оскільки їхня робота якраз і полягає у «порушенні» канонів при створенні творів. Найкращі з них працюють не на повторі, а на створення нового, що завжди буде суперечити держмоделі реальності. Несанкціонована новела завжди дратуватиме державу.
Радянською музикою, наприклад, неодноразово намагалися керувати. Однак це складний процес, оскільки переклад із мови ідеологічної на музичну частіше веде до провалу, аніж до перемоги. Та й немає прямого переходу між ідеологією та музикою. Тим більше, коли йдеться не про пісні, де можна вставити слова, потрібні ідеологам, а про музику академічного порядку.
У такому разі вимога реалізується одна: краще не відхилятися від усталеного канону, щоб не «нарватися» на неприємності: «Радянську музику, по суті, закликали до комфортного оспівування наявного стану справ, до консервативного вихваляння «реальності» на тлі застиглої легенди про революцію. Задовольнитись цим творча й наукова інтелігенція з її високим інтелектуальним рівнем та величезним потенціалом розвитку ніяк не могла. Таким способом, її мимоволі лише більше підштовхнули до протиставлення себе як владі, так і народові, і навіть різко загострили її потяг до омріяного Заходу» [3].
Ідеологія стала базою для мистецтва, тому мистецтво мало стати менш мистецтвом, а дедалі більше пропагандою. Герої мистецтва мали повторювати героїв ідеології. Водночас не можна було втратити і читачів/глядачів, оскільки ці два простори – ідеологічний та розважальний – збігаються лише тоді, коли ними вправно керують із одного центру.
В. Пастухов заговорив про ідеологічне насильство, навіть сам термін такий запропонував, не тільки тоді, а й сьогодні [4]:
– «Головним інструментом ідеологічного насильства стають міфи, що нав’язуються населенню, масове серійне виробництво та поширення яких стало однією з найважливіших функцій режиму. Однак легкість, з якою режиму вдалося занурити свідомість десятків мільйонів людей у спритно сконструйовану міфологічну бульбашку, не може бути пояснена виключно пропагандистським генієм влади або вродженим конформізмом населення. Значною мірою це сталося тому, що Кремль потрапив у такт із загальносвітовою тенденцією. Режим упіймав і осідлав хвилю, що прийшла в Росію із Заходу, і тепер із задоволенням жене її назад»;
– «Росія завжди була у світовому тренді, якщо цей тренд був негативним. На позитивних трендах вона відпочивала, збираючи сили для чергових великих уроків людству. Ленінізм (російський комунізм) був частиною першого глобального «лівого повороту», але перебрав із градусами і вийшов у повний розворот. Сталінізм для свого часу аж ніяк не був унікальним ані в методах, ані в досягненнях, але, щоб уникнути неприємностей, я промовчу про те, на що він був схожий. Сучасна Росія теж не стоїть на узбіччі історії та рухається з рештою світу в одному напрямку — до наступного «нового Середньовіччя». Розвиток будь-якої цивілізації супроводжується заміщенням міфологічної свідомості раціональним мисленням. Це загальне правило, але до нього потрібно зробити два уточнення. По-перше, кожна цивілізація розвивається своїм темпом, і тому хтось рухається позначеною траєкторією зі швидкістю гоночного боліда, а хтось повзе як равлик, та й то, якщо його підганяють ціпком. По-друге, це не лінійний, а зворотно-поступальний рух, у важких випадках – в алгоритмі «крок уперед, два кроки назад». Символом домінування міфологічної свідомості над раціональним є Середньовіччя, а символом перемоги раціонального начала над міфом є Новий час»;
– «У міфологічній свідомості вигадка грає таку ж мотивуючу роль, як і факт. Раціональна свідомість, хоч і не позбавлена вигадки на всі сто відсотків, в основному вибудована навколо фактів, під якими розуміються твердження, що перевіряються емпіричними методами або виведені з інших емпірично доведених тверджень відповідно до законів логіки (доказова медицина, доказова юриспруденція тощо). Безумовно, так зване повернення до Середньовіччя зазвичай виглядає як рух у зворотний бік. У такий час вигадка, фантазія, що підкріплюється зітканими однією лишень уявою «доказами», не просто відіграє частину втраченої колишньої слави, але й з легкістю осоромлює найдостовірніші факти і знущається з них. Позитивізм (мислення, що відштовхується від фактів), який зіграв вирішальну роль у формуванні людини Нового часу та виникненні сучасного капіталізму і політичної демократії, сьогодні відступає по всіх напрямках. Розмежування факту і вимислу не актуально ніде у світі, а не лише у Росії. Запитайте про роль фактів у політиці в американських трампістів чи британських брекзитерів. Мало кого у світі тепер цікавить, «як це було (є, буде) насправді». Світ ніби почув Окуджаву: вигадка не є обманом. Ми живемо в епоху багатьох альтернативних реальностей».
При цьому слід пам’ятати, що такі обсяги альтернативної реальності надходять разом з інтернетом. У соцмедіа кожен стає ковалем свого щастя, породжуючи та утримуючи найближчу йому модель світу. Він сам стає творцем всесвіту, беручи звідусіль потрібні йому факти та об’єднуючи їх у єдине ціле, яке цим отримує право на життя. Міфи вже стали індивідуальним продуктом. Звідси і поширення конспірології, яку можна визначити як штучно створювану негативну картину світу. Саме тому, що вона є негативним міфом, вона так добре поширюється.
В. Пастухов говорить про повернення до створення та утримання міфологічного мислення: «У Росії міф – “справа государева”. У рамках загальної програми реставрації Імперії за останні 20 років тут було відновлено та модернізовано архіскладну систему управління міфами, створену попереднім режимом. Саме вирішення цього історичного завдання насамперед забезпечило унікальну стійкість чинного політичного ладу в Росії. Все-таки минуло дуже мало часу. Виявилося, що у багатьох «руки ще пам’ятають». Під час проведеної Кремлем ідеологічної модернізації традиційні радянські технології пропаганди та контрпропаганди були інтегровані з новітніми способами просування контенту в Інтернеті. І якщо досі Росія не була відключена від Всесвітньої павутини, то лише тому, що держава залишається найпотужнішим гравцем на цьому майданчику. Сьогодні Телеграм потрібен Кремлю більше, ніж опозиції. Коли він стане йому потрібним менше, ніж опозиції, його прикриють без вагань. Грандіозний успіх російської пропагандистської машини відбувся, зрештою, лише тому, що, діючи локально, вона потрапила в такт із глобальним запитом на міф. Ось і виходить, що хоч Путін і Цукерберг такі різні, але вони втім разом…» (там само ).
Міф насправді немає вад. Він максимально системний, тому до нього дуже важко причепитися. Це відбувається і тому, що він нескінченно повторюється у різних варіантах: від підручника до газети, від постанови ЦК до роману. Міф і казка дуже точно відповідають уявленням нашого мозку про те, яким має бути світ навколо, тому він так легко сприймається нами.
Радянське гасло «партія – наш керманич» мало нескінченну кількість реалізацій, наприклад, отаку. У фільмі та п’єсі «У степах України» О. Корнійчука секретар обкому з’являвся на початку в образі «відповідального шофера», в присутності якого не боялися говорити сільські керівники. Але потім вони дізнаються, що насправді це – секретар обкому.
До речі, Сталін сам читав п’єсу і залишив такий відгук, який одночасно був живою реакцією: «Вельмишановний Олександре Євдокимовичу! Читав Вашу „У степах України“. Вийшла чудова штука — художньо цілісна, весела-розвесела. Боюся тільки, що вона надто весела, і є небезпека, що розгул веселощів у комедії може відвести увагу читача-глядача від її змісту. До речі, я додав кілька слів на 68 сторінці. Це для більшої ясності. Вітання! Й. Сталін 28. 12. 1940» [5].
Тут, щоправда, виникає одне питання, на яке ми не отримаємо відповіді. Як могла працювати система управління, якщо все замикалося на одній людині, оскільки щоб написати відгук слід прочитати п’єсу. У принципі шкода, що книги з бібліотеки Сталіна зникли, бо його позначки там допомогли б точніше побудувати той канон, який був у нього в голові.
Міф завжди буде вигідний владі, оскільки саме вона може ним управляти, утримуючи нескінченну кількість комунікативних потоків. Це відбувається ще й тому, що пропаганда може діяти скоординовано, коли газети-телебачення-кіно утримують одну картину світу. Вона може бути хибною, але все одно сприйматися правдивою, оскільки підкріплюється з багатьох джерел. Саме це є характеристикою правди, на яку навіть спираються медіа.
Адже фейк також є неправдою, але поширюється набагато швидше за правду, оскільки краще відповідає потребам масової свідомості. Він ніби ближчий і її мові, і її мисленню. У фейках масова свідомість знаходить своє щастя.
«Нам песня строить и жить помогает» – співали за радянських часів, акцентуючи роль недостовірної реальності, що характерна для пісні. Якщо «недостовірність» є ідеологічно правильною, перед нею відкриваються будь-які ідеологічні двері. Міф по суті завжди буде сильнішим за життя, оскільки він «підігнаний» під наш мозок, а життя може від нього відрізнятися.
Сьогодні ця недостовірність, наприклад, вийшла «назовні» у русі людей, які заперечують вакцинацію. Соцмережі дають можливість об’єднатися та закріпитися прихильникам будь-якої абсурдної думки. Це відбувається ще й тому, що виникає відчуття масовості підтримки думки будь-якого ступеня абсурдності.
Є й інші фактори, один із яких помітив лікар Б. Бобров, котрий написав: «Зі свого власного лікарського досвіду виніс таке спостереження: найупертішими, найбільш недовірливими та тими, хто намагається примітивно механістично описувати роботу організму і механізми дії лікувальних заходів є чоловіки з радянською технічною освітою. На мою думку, їм складно дається розуміння ймовірнісного характеру прояву ефектів у медицині (і ширше – у біологічній науці), вони не можуть змиритися з неповнотою даних та невизначеністю, яка цій «незавершеній» науці властива. І вони надзвичайно самовпевнені. Безумовно, це особисте спостереження нерелевантне і може відображати мій погляд. А ще подумав, що неякісна вища освіта може бути не тільки освітою трохи меншої якості, а й просто шкідливою, що активно розповсюджує невігластво і псевдознання … У цьому випадку люди, що уникнули її, можуть бути раціональнішими…» [6].
Ми живемо у світі легкості тиражування будь-якого абсурду, що дає можливість йому жити та процвітати. І скільки б його не спростовували, це не має особливого сенсу, оскільки давно встановлено, що спростування лише допомагає розповсюджувати таке абсурдне розуміння, бо робить це для аудиторії, яка могла навіть про це не знати.
У нас немає великих можливостей управління усім цим розмаїттям. Радянський метод заборони не працює. Західний спосіб посилення власної альтернативи теж має межі. Соцмедіа також стали фактором, що стає на заваді, це можна побачити по прихильниках антивакцинації.
Кіно від радянських часів стало головним інструментом, оскільки тут ідеологія впроваджується у розважальність, якої прагне і сам глядач. Масова свідомість не хоче читати і думати, вона автоматично зміщується до розважальності будь-якого штибу. Тому можна говорити про первинну та вторинну реалізацію ідеології:
– Ідеологія первинна в монографії та підручнику,
– Ідеологія вторинна в літературі та кіно.
Навіть будучи вторинною, ідеологія все одно багато задає і визначає. Глядач, занурений у темряву кінозалу, прагне розважальності, отримуючи одночасно потрібний ідеологічний компонент, якому він не може чинити опір. Це особливо важливо, коли формується сам ідеологічний канон, або коли його трансформують. Практично багато хто (якщо не всі) із радянських героїв прийшли до масової свідомості з кіно. Чапаєва, наприклад, ми знаємо як рідного саме завдяки кіно. Сталін сказав Довженку зробити фільм про українського Чапаєва, так з’явився Щорс. Це взагалі цікавий момент формування історії, яку Сталін хотів формувати як національну. Олександр Невський став великим лише після фільму Сергія Ейзенштейна, тобто реальну історію підмінили її кінематографічним варіантом. Виник такий ланцюжок: ідеологія – кінематограф – історія.
Ідеологія поєднує. Вона робить те саме, що й армія, лише у м’якій формі. З цієї причини держави завжди любили і любитимуть правильну кінодійсність, оскільки вона робить країну єдиною, хоч це «Олександр Невський», хоч «Гра у кальмара». Вороги завжди будуть, але так само як і герої, потрібні правильні вороги. Чим сильнішим буде здаватися ворог, тим величнішою буде перемога над ним.
І. Кричевський бачить ідеологічне будівництво в радянському кіно через поступову зміну канону, яка відбувалася із внутрішніх причин: «Ця міфотворчість була цілком природною, оскільки зникали головні діячі жовтневого перевороту і потрібно було висунути на перше місце Леніна, який при цьому не був присутній, і Сталіна, який про це дізнався вранці, а потім викинув із усіх підручників історії реальних керівників цього перевороту. Потрібно було зробити цей переворот тріумфальним, картинним. Для цього знадобився геній Сергія Ейзенштейна, який відзняв “штурм Зимового палацу” у фільмі “Октябрь”» [7].
І навіть Сталін перед своєю загадковою смертю дивився американський вестерн: «Після обіду Сталін покликав Берію, Булганіна, Маленкова та Хрущова подивитися американський вестерн. Потім усі залишилися на вечерю. Останні гості залишили Кунцевську дачу о п’ятій ранку першого березня» [8]. Хоч як це не парадоксально, американський вестерн виявився останнім, що бачив вождь СРСР.
Ми живемо, а іноді й виживаємо у світі побудованої у головах дійсності, де держава і є головним будівельником. У радянські часи вона була не просто головним, а й єдиним. Інформаційний і віртуальний простір при цьому міг відрізнятися від фізичного, що призводило до його вторинності, а первинними були різноманітні його описи, за якими вівся суворий нагляд. Реальність будувалася спочатку там, а потім за допомогою медіа, підручників та кіно переходила до масової свідомості. Це було справжнє конструювання масової свідомості…
Водночас, як не дивно, у цих умовах могла існувати навіть сатира, націлена на себе, а не на Захід, щоправда, за певних правил. Ось як згадує їх автор «Крокодила» Еміль Дрейцер [9]:
– «Що було важливо в журналістській сатирі – не узагальнювати. Можна було показувати лише конкретний об’єкт сатири. Я приходив у відділ фейлетонів, завідувач відділу давав мені матеріал щодо того, що в місті Норильську на заводі жахливі умови для роботи, тому люди звідти тікають і таке інше. Як я не міг написати? У радянські часи потрібно було реагувати на виступи друкованих видань, тим більше, що “Труд” – центральна газета. Так чи інакше, я відчував, що я цим людям… принаймні на цьому конкретному заводі щось буде зроблено для того, щоб покращити їхню роботу, побут і таке інше. Сатира – поєднання ідеології з мистецькими засобами»;
– «Один важливий момент, я дізнався про це набагато пізніше. Справа в тому, що сам “Клуб 12 стільців”, де виникла ця іронічна проза, розмова між рядками тощо, виник не випадково, хоча нам здається, що це було зненацька. Справа в тому, що це було через півроку після чехословацьких подій. Як я розумію, вирішили дати інтелігенції якусь віддушину: нехай, мовляв, вони сміються. Спочатку ми цього не розуміли, звісно. Що таке радянська інтелігенція? Це маленький прошарок населення. Важливо було, що влада у жодному разі від цього не постраждає. Отак і було вирішено. Головний редактор, редактори відділів, вони чудово все не те, що розуміли – вони хотіли від нас саме цього. У мене була, наприклад, розповідь “Персональна опіка”. У принципі, це розмова про футбол, персональна опіка у футболі. Там був один рядок, де давався натяк на те, що це не просто про футбол. Тренер каже захиснику: роби так, щоб цей нападник небезпечний не грав, не давай йому доторкнутися до м’яча. І взагалі з великого спорту підеш у велике життя, ця наука тобі завжди знадобиться».
Тобто дозвіл надійшов згори. Але, як бачимо, все було складніше. Усередині системи функціонували і рекомендації помірного характеру, і хтось міг ухвалювати щодо них рішення. І вони мали певні наслідки. В іншому випадку не було б відлиги і її наслідків для мізків, коли сьогодні пишуть, що всі радники Горбачова прийшли саме звідти. Щоправда, і Горбачов у результаті нічого не досяг, але він показав саму можливість руху в напрямку до демократії. Це була така нова «відлига», яка, щоправда, могла виникнути просто через те, що система проходила процес тимчасової трансформації, і поступово все поверталося на круги своя.
Відлиги приходять і йдуть, і держава в результаті повертається до простішої системи управління, що дозволяє утримувати владу. Як бачимо, державі постійно бракує наявності лише інформаційного (медіа) та віртуального (кіно-література-мистецтво) просторів для повернення до свого «канону». Тут їм на зміну і кличуть інструментарій фізичного простору (арешти та заборони). І в умовах роботи соціальної пам’яті про сталінський час їхня сила багаторазово зростає.
Система завжди рятуватиме себе. Вона боролася з інакодумством, оскільки за ним йшла інша поведінка.
Д. Драгунський зауважує: «У кожної політичної та економічної системи є певна мета. Вона залежить від того, як склалася структура цієї держави. Мета сталінської політики та сталінської економіки була простою – збереження особистої безпеки товариша Сталіна. Ну і тих, хто довкола – настільки, наскільки їхня діяльність відповідала головній меті. Ось, власне, і все. Заради цього винищувалося селянство, заради цього закуповувалися американські заводи і щедро підкуповувалися зарубіжні письменники, велися ризиковані зовнішньополітичні ігри, невпинно цензурувалася радянська література і мистецтво. Про жодні вільні або навіть однопартійно-альтернативні вибори, про конкуренцію фракцій або хоча б про боротьбу впливів серед еліт мова просто не йшла, а коли заходила – всі опоненти виявлялися «троцькістсько-зінов’євськими бандитами» і вирушали до «стінки». Джерелом істини ставала влада – у політиці, у мистецтві та навіть у науці (у філософії, історії, економіці, народногосподарській статистиці, демографії, психології, а також у мовознавстві та літературознавстві, у біології, медицині та кібернетиці; маленький виняток зробили для фізиків-хіміків -математиків, зважаючи на важливість їх роботи для збереження дорогоцінної шкури тов. Сталіна). Усе це якнайкраще відповідало дрімучій свідомості селянських та слобідських, приміських, а там і міських низів. Безмежний монархізм, схиляння перед силою, сліпа віра у все, що сказано владою чи від імені влади. Ось така антропологія ім. Сталіна» [10].
Як бачимо сьогодні, сталінський «зачин» все одно переміг горбачовський. Цікаво, що і вороги виявилися тими самими – «іноагентами». Система просто не може витримувати «демократію», оскільки в цьому випадку треба вміти керувати різноманітністю. Ідеалом системи є одноманітність через простоту управління. І все це суперечить типажу сучасної людини. Щоправда, і на людину епохи інтернету знайшовся «зашморг» у вигляді «наглядового капіталізму» Ш. Зубофф.
Застосувавши методи «знекровлення» активних, можна отримати спокійніше життя для влади. Вона може вдавати із себе безневинну овечку, переносячи всю провину за загострення то на «ворогів народу», то на «іноагентів».
На обожнювання фігури лідера працює «гігантськість» звершень. Споглядання їх у фізичному просторі робить людину психологічно маленькою і більш слухняною. Гітлеру будували наприкінці війни кабінет у тисячу квадратних метрів, мабуть, з тією ж метою.
С. Карелов пише: «шляхом емоційного накачування можна домогтися того, що люди стають соціально слухнянішими, неконфліктними і схильними до підпорядкування. Це досягається шляхом впливу на емоційну схильність людей відчувати священний трепет. Трепет – це емоція, яку ми відчуваємо у відповідь щось величезне, що кидає виклик нашим звичним рамкам сприйняття у тій чи іншій області, призводячи до зміни цих рамок. Саме ця емоція є основою двох найважливіших людських відмінностей: релігійне почуття та просоціальна поведінка. Принципова різниця між трепетом та іншими емоціями (такими як натхнення чи подив) полягає в тому, що завдяки трепету ми можемо відчути свою незначущість. Він дає нам відчуття самоприниження та смирення. В результаті слабшають такі егоїстичні пориви, як відчуття себе у своєму праві, пиха і нарцисизм. Відчуття своєї незначущості та смирення стає причиною того, що ми сильніше хочемо взаємодіяти з оточуючими, більшою мірою відчути свій зв’язок із ними. Так, впливаючи на емоційну схильність людей відчувати трепет, можна робити суспільство більш неконфліктним і схильним до підпорядкування. І не дивно, що автори згаданого китайського дослідження пропонують включити практику розвитку трепету в освітні програми для молоді Китаю» [11].
Є й інші способи впровадження правильної поведінки на противагу неправильній, зокрема дитячі мультфільми. Будь-яке відхилення визнаватиметься небезпечним навіть у них.
До прикладу, «Маша та ведмідь». Почнімо з того, що це дороге задоволення – за десять років вдалося створити тільки три сезони, роблячи від двох до чотирьох секунд анімації на день [12]. Шестихвилинний епізод коштує чверть мільйона доларів.
І однією із причин роботи є довготривала політична пропаганда. Західні дослідники відносять Машу та Ведмедя до варіанту м’якої пропаганди [13]. Естонія однотипно вбачає у фільмі російську м’яку силу, кажучи: «Це гібридна версія ідеологічного відволікання – ті самі маленькі зелені чоловічки без п’ятикутних зірок або червоних прапорів» [14].
Щоправда, навіть неполітичні психологи назвали його небезпечним для дітей, тому що головній героїні Маші можна безкарно вередувати і погано поводитися, діти можуть запозичити манеру її поведінки і не розуміти, чому вони роблять щось неправильно [15 – 16]. Анонсується навіть майбутня зустріч Путіна із творцями мультфільму [17]. І якщо це просто дитяча анімація, вона ніяк не може привертати такої уваги.
Політолог О. Морозов шукає й інші причини: «Токсичним буде все, створене “за Путіна”». Це абсолютно ясно. Це лише питання часу. Розгромили Касперського, зараз громлять “Машу і Ведмідь” (у The Times). На ранньому етапі люди кажуть: давайте подивимося реалістично: Russia Today – це 100% токсично, а, припустімо, Росспівробітництво – адже воно нічого не робить взагалі (крім вечорів матрьошки), тому воно безпечне і малотоксичне. Або, наприклад, деякі фахівці з міжнародних справ кажуть: так, фонд “Русский мир” на чолі з онуком Молотова – це токсично, а, припустімо, РСМД разом із Андрієм Кортуновим та молодими експертами, випускниками європейських вузів – це поки що допустимо. Але це все дуже швидко змінюється. І за такої політики Кремля – якщо він повністю відмовляється від будь-яких зусиль щодо деескалації, а натомість посилає тільки один сигнал: ми виходитимемо з усіх ПАРЄ, ЄСПЛ, Давосів, G7 тощо, спізнюватимемося на всі зустрічі і всім тикатимемо в ніс тим, що “у нас суверенітет, а у вас – ні” – то не варто розраховувати, що щось взагалі збережеться “нетоксичним”. Через п’ять років нетоксичними залишаться лише Толстой і Достоєвський (так би мовити), тобто лише те, що “було до Путіна”» [18].
Це майбутнє ще є далеким і не таким відомим, тому більше уваги варто приділяти сьогоденню. І тут чомусь навіть Путін включився на підтримку мультфільму: «Президент також похвалив відомий усьому світові мультфільм “Маша та ведмідь”: “Там є все – і душа, і добро, і такт. Усе є”» [19]. Відразу виникає підозра, що це теж не просто так. Як і потужні атаки у відповідь, спрямовані на захист Маші [20 – 23]. У будь-якому випадку це інтервенція у мізки, оскільки серіал з’явився в 2009 році, а його дивляться у 120 країнах. І як заведено для популярного серіалу – навіть відповідні іграшки є [24].
Щоправда, аналіз також і західних мультфільмів показує масові дискусії: «Слід сказати, що суперечок саме навколо «Свинки Пеппа» дуже багато, і вони точаться давно, чи не з першого показу. На сьогодні вийшло 303 серії по п’ять хвилин кожна. Частина психологів вважають, що тут маємо мало не програмування дитячої свідомості. І заявляють, що завдяки таким мультикам сьогодні все частіше зустрічаються діти, «які кожні кілька хвилин без жодних підстав починають істерично реготати, поводяться дуже галасливо і нестримно». До речі, перевірено особисто на різних дітях: мультфільм дивляться зовсім маленькі дітлашки. Років із п’яти вони вже його переростають. І в шість років різко переключаються на мультфільми глибшого змісту» [25].
Водночас викликає подив те, що за жорсткого радянського цензурного режиму художні твори виходили тоді все одно кращими. Чи то пропаганда була більш художньою, чи творці її талановитішими.
Д. Биков згадує: «Не можна забувати про те, що саме 70-ті роки стали фатальними для радянського проєкту. Розумієте, з певного моменту велика культура, вирощена в цій теплиці, увійшла з цією теплицею в непримиренну суперечність, і пальма почала проламувати дах. Це сталося у 1979 році, коли одночасно трапився казус “Метрополя” і почалася підготовка до вторгнення до Афганістану, яке у 1980 році і здійснилося. І вийшов “Жук у мурашнику”, і після цього Стругацьких перестали друкувати надовго. Тобто трапилася не просто кризова ситуація — трапилася ситуація прямої суперечності, умовно кажучи, між середовищем та її породженнями. Почалися аутоімунні процеси. Породження середовища – інтелігенція – стали несумісні із середовищем. Пішов масовий від’їзд, вал політичних процесів, повний розрив з Америкою, неприїзд на Олімпіаду, вся ця історія з бойкотом. І потім дуже скоро Андропов та південнокорейський лайнер. Хоча Андропов спочатку навіть покликав Саманту Сміт. Тобто 70-ті роки були не лише найвищою точкою розквіту радянської культури. Це була ще й згубна точка. Тому що цей вищий розквіт, абсолютно відповідно до ситуації 2010-х років, готував крах системи. Це нормальна ситуація» [26].
Герої, яких ми любимо, розкривають нас самих. Це особливо стосується любові до негативних персонажів: «Типовий фанат лиходіїв – це молода людина з високим рівнем психопатії. Рівень психопатії — один із параметрів характеру, які ми вивчили, і результати свідчать, що чим більш ви асоціальні і чим рідше співчуваєте оточуючим, чим більше ви схильні асоціювати себе із лиходіями», — каже Йєнс К’єльгор-Крістіансен, постдок кафедри комунікації та культури в Орхуському університеті. «З іншого боку, особливо ненавидять злодійських персонажів зазвичай співчутливі жінки», – продовжує Йенс Кьєльгор-Крістіансен» [27]. Так що «любов» глядачів до лиходіїв на кшталт Чикатила може бути основою для подальших аналізів.
Усе, що пройшло крізь мозок глядача, може копіюватися, на чому, до речі, завжди будувалася пропаганда. Сьогодні «Гра в кальмара» призвела до розсилки попереджень батькам, що «молодь запозичає звідти ігри та насильство» [28]. 3 мільярди хвилин витратили глядачі у одному з вимірювань переглядів [29]. На 17 вересня його дивилися зі 111 мільйонів облікових записів [30]. При цьому загальна кількість передплатників становить 209 мільйонів.
Стратегія Нетфлікса виявилася правильною – місцеві автентичні шоу краще сприйматимуться глобальною аудиторією [31]. І це руйнує бар’єри між локальними ринками. Серіал реалізований у субтитрах 31 мовою і дубльований на 13 [32]. І ще: костюм звідти лідирував у пошуку покупок на Геловін.
Особливістю «Гри в кальмара» була відсутність попередньої інтелектуальної власності [33]. Внаслідок чого не було бази шанувальників, навіть назва була невідомою. І все це дійсно свідчить про справжній прорив у масову свідомість.
Але насправді шаманські обряди, у яких за деякими свідченнями В. Путін бере участь із С. Шойгу [34], також є «експлуатацією» нетрадиційної релігії, тобто роботою у віртуальному просторі. Путін говорить про «Машу і Ведмедя», що це не є замовленням Кремля [35]. Це одразу викликає питання, оскільки це така сама робота у віртуальному просторі. Критики зазначають, що просування Ведмедя веде до зміни образу Росії у західному сприйнятті. Це може видатися і кумедним, і цілком відповідати якщо не початковим планам авторів, то отриманим результатам. Ведмедя у фільмі явно шкода! Тобто глядача хвилює навіть не стільки Маша, скільки сам Ведмідь.
Держави приділяють стільки ж часу та ресурсів для будівництва віртуального світу, як і для світу фізичного. Нинішні технології дозволяють це робити більш ефективно, ніж будь-коли раніше. А світ все глибше занурюється у віртуальність.
Джерело: Георгій Почепцов, для Rezonans
Література
· Гликман И.Д. О статье «Сумбур вместо музыки» и не только о ней http://opentextnn.ru/music/personalii/shostakovich-d-d/glikman-i-d-o-state-sumbur-vmesto-muzyki-i-ne-tolko-o-nej/
· Сумбур вместо музыки. Балетная фальшь. 1936 http://tehne.com/event/arhivsyachina/sumbur-vmesto-muzyki-baletnaya-falsh-1936
· Комов С. и др. Троянский конь культурной свободы. Часть VIII
· https://rossaprimavera.ru/article/9c9aff53
· Пастухов В. Повелители мифов и пузырей https://novayagazeta.ru/articles/2021/11/13/poveliteli-mifov-i-puzyrei
· «Читал вашу пьесу „в степях Украины“. Между прочим, я добавил несколько слов на 68 странице. Это для большей ясности. Привет! И. Сталин» https://culture.fakty.ua/114040-quot-chital-vashu-pesu-quot-v-stepyah-ukrainy-quot-mezhdu-prochim-ya-dobavil-neskolko-slov-na-68-stranice-eto-dlya-bolshej-yasnosti-privet-i-stalin-quot
· Горе от небольшого ума: почему высшее образование препятствует всеобщей вакцинации https://newizv.ru/article/general/01-11-2021/gore-ot-nebolshogo-uma-pochemu-vysshee-obrazovanie-prepyatstvuet-vseobschey-vaktsinatsii
· Русская революция глазами Израиля: что искали в ней евреи https://www.vesty.co.il/articles/0,7340,L-5036614,00.html
· Огрызко В. После смерти Сталина https://litrossia.ru/item/posle-smerti-stalina/
· Абаринов В. “Мне хватило игры в кошки-мышки”. Эмиль Дрейцер и его юморология https://www.svoboda.org/a/emilj-dreytser-i-ego-yumorologiya/31551256.html
· Драгунский Д. Третья корзина Сталина. Об успехе сталинского антропологического проекта https://www.gazeta.ru/comments/column/dragunsky/13500674.shtml?updated
· Карелов С. Разворот эволюции. Глупея, человечество приближает свою гибель https://www.ng.ru/stsenarii/2020-12-21/9_8045_humanity.html
· Brittany B. The Untold Truth Of Masha And The Bear https://www.thelist.com/145416/the-untold-truth-of-masha-and-the-bear
· Bridge M. Children’s show is propaganda for Putin, say critics https://www.thetimes.co.uk/article/childrens-show-is-propaganda-for-putin-say-critics-j9wxcvslm
· Masha, Bear, and Propaganda https://www.propastop.org/eng/2017/05/22/masha-bear-and-propaganda/
· Чем «Маша и Медведь» напугали психологов? https://realnoevremya.ru/articles/46968
· Названы четыре самых опасных мультфильма для маленьких детей https://planet-today.ru/novosti/kultura/item/55106-uchenye-nazvali-chetyre-samykh-opasnykh-multfilma-dlya-malenkikh-detej
· СМИ: Путин встретится с создателями мультфильмов «Смешарики» и «Маша и Медведь» https://realnoevremya.ru/news/65712-smi-putin-vstretitsya-s-sozdatelyami-multfilmov-smeshariki-i-masha-i-medved
· Крутов М. Путин, Маша и Медведь https://www.svoboda.org/a/29609314.html
· Латухина К. Путин назвал три плюса мультика “Маша и Медведь https://rg.ru/2021/03/25/putin-nazval-tri-pliusa-multika-masha-i-medved.html
· Авторы «Маши и Медведя» назвали смешными обвинения в пропаганде https://realnoevremya.ru/news/120538-avtory-mashi-i-medvedya-nazvali-smeshnymi-obvineniya-v-propagande
· Мультфильм «Маша и Медведь» обвинили в «кремлевской пропаганде» https://realnoevremya.ru/news/120518-multfilm-masha-i-medved-obvinili-v-kremlevskoy-propagande
· Создатели мультфильма «Маша и медведь» назвали «странным» обвинение в психологической диверсии https://realnoevremya.ru/news/67032-sozdateli-multfilma-masha-i-medved-nazvali-strannym-obvinenie-v-psihologicheskoy-diversii
· В Эстонии «Машу и Медведя» уличили в «гибридной войне» https://realnoevremya.ru/news/66907-v-estonii-mashu-i-medvedya-ulichili-v-gibridnoy-voyne
· Свинка Пеппа начала преследование своего российского двойника https://realnoevremya.ru/news/153022-svinka-peppa-nachala-presledovanie-svoego-rossiyskogo-dvoynika
· Савицкая Н. Сериалы и мультфильмы воспитывают сегодня больше, чем книги https://www.ng.ru/education/2021-10-27/8_8288_education.html
· Быков Д Один https://echo.msk.ru/programs/odin/2918880-echo/
· Тингстед A.C. Videnskab (Дания): вы болеете за Таноса из «Мстителей» или Джокера из «Бэтмена»? В таком случае вполне возможно, что вы — темная личность https://inosmi.ru/science/20211114/250880316.html
· Juhan N. How the hyper-violent Squid Game has crept into digital content targeting young children https://theconversation.com/how-the-hyper-violent-squid-game-has-crept-into-digital-content-targeting-young-children-170209
· Hersko T. ‘Squid Game’ Racks Up Over 3 Billion Minutes Viewed in Nielsen’s Latest Streaming Report https://www.indiewire.com/2021/10/squid-game-3-billion-views-nielsen-1234675415/
· Palotta F. a.o. Exclusive: Squid Game is Netflix’s ‘biggest ever’ series launch https://www.cnn.com/2021/10/12/media/squid-game-netflix-viewership/index.html
· Darcy O. What ‘Squid Game’ reveals about Netflix’s global strategy https://www.cnn.com/2021/10/12/media/squid-game-netflix-reliable-sources/index.html
· Lyn Pesce N. 5 reasons ‘Squid Game’ is dominating memes, streams and Halloween https://www.marketwatch.com/story/5-reasons-squid-game-is-dominating-memes-streams-and-halloween-11633734080
· Adalian J. Planet Squid Game https://www.vulture.com/article/planet-squid-game-netflix-biggest-show.html
· “Проводит обряды”: журналист рассказал о странном увлечении Путина https://www.unian.net/russianworld/provodit-obryady-zhurnalist-rasskazal-o-strannom-uvlechenii-putina-novosti-rossii-11542480.html
· Путин о мультфильме «Маша и Медведь»: Это не заказ Кремля https://eadaily.com/ru/news/2020/12/17/putin-o-multfilme-masha-i-medved-eto-ne-zakaz-kremlya
Георгій Почепцов — професор, доктор філологічних наук, найбільш цитований автор на тему медіакомунікацій на якісних ресурсах пострадянського простору. Засновник оригінальної української школи медіакомунікацій та комунікативних технологій.
