Джерело: Іван Пауков, для Крым.Реалии
Призначена на 20 січня в італійському місті Модена (регіон Емілія-Романья) конференція, присвячена відродженню окупованого росією українського Маріуполя, з тріском провалилася. І хоча місцева влада, яка дала добро на її проведення, вже на початку січня поспішила перепросити за «недогляд», тихо зам’яти скандал не вдалося, пише Радіо Свобода.
У день скасованого заходу на центральній площі Модени відбулася багатотисячна акція громадян «Basta propaganda russa!» («Геть російську пропаганду!»), в якій взяли участь понад 40 організацій, як українських, так і італійських. Серед учасників, що прибули з різних частин Італії, були і представники кількох політичних партій, і невелика кількість опозиційних росіян, і, за деякими відомостями, мер міста, що розкаявся, соціал-демократ Джанмарко Моццареллі. Головне ж, що слідом за Моденою країною прокотилася ланцюгова реакція скасування пропагандистських акцій «русского міра». Іще недавно в Італії їх не бракувало.
Плакат, що запрошує на акцію «Basta propaganda russa!»
«Символ народного повстання Донбасу проти київської хунти, місто, яке загинуло в результаті восьмирічної бандитської окупації, яке зараз переживає стрімкий процес відновлення під егідою інституцій РФ, невід’ємною частиною якої воно стало», – так описано Маріуполь у флаєрі, надрукованому організаторами зірваної конференції – асоціацією «Емілія-Романья – росія». Там же повідомлялося, що із вступним словом виступить генеральний консул рф Дмитро Штодін, а одним із модераторів дискусії було названо Андреа Лучіді – журналіста, відомого численними тенденційними репортажами з окупованих українських територій. Дискусію планувалося супроводити показом фільму про «нове життя Маріуполя, який повернувся до росії».
Інші презентації пропагандистської кінопродукції – наприклад, «документального» фільму «Свідок» (Il Testimone), було заплановано також у Болоньї та Генуї, але болонський перегляд анулювали слідом за заходом у Модені. Скасували і заплановану в Лукці (Тоскана) конференцію «На шляху до багатополярного світу», де у зум-форматі мав виступити Олександр Дугін.
Втім, не скрізь скасування підкріплювалися жорсткими політичними деклараціями. Наприклад, театр Сан-Леонардо в місті Вітербо (регіон Лаціо), де також мали показати «Свідка», віддав перевагу формулюванню більш нейтральному, ніж міська влада Модени і Болоньї, яка заявила про неприпустимість пропаганди війни і насильства, що суперечить італійській конституції. «Ми усвідомлюємо, – обережно мотивував директор театру своє рішення, – що фільм може бути суперечливим. – Ми культурна установа і не хотіли б займатися політикою».
МИ КУЛЬТУРНА УСТАНОВА І НЕ ХОТІЛИ Б ЗАЙМАТИСЯ ПОЛІТИКОЮ
До останнього часу кремлівська пропаганда не стикалася в Італії з особливими труднощами, оскільки вважалася частиною традиційного «культурного обміну». Тим часом країна продовжувала жити звичним життям. Третя економіка Євросоюзу, Італія в 2022 році витратила на оборонні потреби лише 1,5% ВВП, а в 2023 менше – всього лише 1,46%. Але до кінця другого року повномасштабних військових дій в Україні ставлення італійців до війни в Європі почало змінюватися. 7 січня міністр закордонних справ Антоніо Таяні закликав не зволікати зі створенням європейської армії. Та й у суспільстві, де раніше домінували нейтрально-пацифістські настрої, дедалі частіше говорять про необхідність покарання агресора.
Чим пояснити таку запізнілу метаморфозу? Чому, на відміну більшості країн ЄС, де громадянське обурення російською агресією серйозно вплинуло на позицію урядів, у Італії сталося навпаки: уряд виявився попереду суспільства? Чому правляча права коаліція, в якій чимало політиків, які ще недавно висловлювалися пропутінськи, розійшлася в думках з Віктором Орбаном, з яким у італійських правих давні дружні контакти, і послідовно проводить лінію беззаперечної підтримки України? Як впливає на ставлення пересічних громадян до не надто зрозумілої багатьом з них війни активність української діаспори? Про все це, а також специфіку політичного життя в Італії Радіо Свобода розповіла італійська журналістка і перекладачка, авторка книги Navalny contro Putin (“Навальний проти Путіна”) Анна Зафесова.
– Старий афоризм про те, що політика – мистецтво можливого, в Італії підтверджується як ніде наочно. В останніх 15 років при владі хто тільки не побував – від лівоцентристських до правопопулістських партій із відчутним фашистським присмаком, як Ліга (L), – і ось тепер маємо «Братів Італії» (FrI) з очевидним неофашистським корінням…
– У її нинішньому вигляді FrI швидше правоконсервативна партія, ніж популістська.
– Але так було не завжди. Досить згадати, що ще під час виборчої кампанії нинішня прем’єрка Джорджа Мелоні виступала з популістських позицій, зокрема проти євро. З «Лігою», партією Маттео Сальвіні, її ріднило і те, що деякі однопартійці Мелоні ще недавно не соромилися висловлювати підтримку Путіну. У відкритті наприкінці 2016 року так званого «консульства ДНР» у Турині помітну роль відіграв парламентар від FrI Мауріціо Мароне. Неофіційно члени цієї партії були присутні на кримському «референдумі», й не виключено, що також на донецькому та луганському.
Але не варто забувати, що FrI ще не так давно не була впливовою силою. У 2014 році, коли Мелоні очолила партію, вона ледве набирала 4% голосів. Дівчина виявилася старанною, та все ж у партію, чия підтримка на момент перемоги на виборах зросла до 27%, потрапило чимало випадкової, а то й маргінальної публіки. Ні власної номенклатури, ні апарату FrI не має. Інтелектуальний потенціал FrI досі дуже невисокий. І у зв’язку з цим слід віддати Мелоні належне: прийшовши до влади, вона швидко зрозуміла, що світ, з якого вона вийшла, не забезпечить їй скільки-небудь помітного маневру в відносинах із Брюсселем і Вашингтоном. Що робить нова прем’єрка? Вона змінює курс, стає затятою атлантисткою, проєвропейською та проукраїнкою. Це одразу дало їй більш авторитетний голос при вирішенні низки загальноєвропейських питань, у тому числі й про розподіл економічної підтримки з фондів ЄС, що для Мелоні як для більшості правих політиків, зосереджених насамперед на внутрішньонаціональному порядку, дуже важливо. Але не менш важливими стали і особисті враження від поїздки в Україну, куди Мелоні, до речі, вибралася не відразу і не без вагань…
МЕЛОНІ ЗМІНЮЄ КУРС, СТАЄ ЗАТЯТОЮ АТЛАНТИСТКОЮ, ПРОЄВРОПЕЙСЬКОЮ ТА ПРОУКРАЇНКОЮ
– …і від відвідування Бучі, де вона щиро плакала.
– Думаю, що у твердості проукраїнської позиції Мелоні є безперечна заслуга українського керівництва, але є й особисті принципи. При цьому я не заперечувала б і певної частки раціонального опортунізму, корисного будь-якому політику. Зрештою, FrI править у коаліції з двома іншими правими партіями – «Вперед, Італіє» та «Лігою», з чиїм лідером Маттео Сальвіні у Мелоні безперервна війна. Чим помірнішою стає прем’єрка, тим виразніше намагається Сальвіні обійти її справа, монополізуючи жорстку риторику проти імміграції, ЄС, євро. Але Мелоні, безперечно, розумніша і гнучкіша. Вона вчиться зовнішній політиці буквально на ходу, і робить це напрочуд успішно. Тому, незважаючи на відштовхувальні прояви політики цінностей – скажімо, щодо абортів чи ЛГБТ+, зовнішній курс кабінету Мелоні дає сподівання на поворот до нормальності – після постійної поляризації італійського політичного життя минулих років. Що взагалі не дивно для країни, де ніколи не існувало ліберального центру в загальноприйнятому розумінні.
– Фактично, його роль останнім часом намагається грати Демократична партія Італії, і її позиція послідовно проукраїнська.
– Тому на момент вторгнення 24 лютого у правлячій коаліції, де Демпартія була головним гравцем, ніяких суперечок не виникло, у Римі одразу заявили про підтримку України. Зрозуміло, що в цьому заслуга насамперед Демпартії: адже ще був живий Берлусконі, який спочатку намагався домовитися з Путіним…
ВИ ТАМ, МОВЛЯВ, ВИРІШУЙТЕ, А МИ ПІДТРИМАЄМО ТОЧКУ ЗОРУ, ЯКА ПЕРЕМОЖЕ
– Так чи інакше, у лютому 2022 року уряд виявився набагато рішучішим, ніж суспільство, де в ті дні, як ми добре пам’ятаємо, панували шок і замішання.
– Із суспільством маємо швидше культурну проблему. Не хочеться ображати Італію, яку ми, безперечно, любимо, але країна досить провінційна. За рівнем медійної дискусії і, зокрема, за рівнем обговорення міжнародної політики, та хоча б за тим, скільки місця та ефірного часу посідають у ЗМІ зарубіжні новини. Італія – досить молода політична нація, історично її не було у «концерті великих держав», втягти її у цей клуб намагався, як міг, Муссоліні. Результатом став синдром країни, яка програла війну. З того часу при розгляді будь-яких серйозних криз італійці воліють відходити вбік: ви там, мовляв, вирішуйте, а ми підтримаємо…
– …точку зору, яка переможе.
– Так. Чому в Італії бракує серйозних журналістів-міжнародників та аналітичних think tank’ів? Тому що запиту на них немає. Країна займає одне з останніх місць у ЄС за рівнем знання іноземних мов, і у списку найкращих університетів Європи ви не знайдете італійських.
– У ХХ столітті вважалося, що в університетах північної Італії добре поставлена славістика, з помітною перевагою русистики, але ніяк не радянськологія. Основний акцент робився на культурних зв’язках.
– Навіть там, де радянськологія як дисципліна була присутня, її віддали на відкуп професорам, думка яких сформувалася в лівих чи комуністичних колах. Ці люди любили їздити на стажування в СРСР і поверталися звідти в захваті від наданого ним прийому.
– А після смерті СРСР звичний їм погляд вони автоматично перенесли на росію?
– Найчастіше. Подібним чином дивляться на Росію й далекі від інтелектуального середовища люди бізнесу, хоча досвіду радянських часів у них, як правило, немає. Вони також дуже задоволені тим, як їх приймали у Росії. Після 2014 року я часто зустрічалася з представниками різних бізнес-асоціацій, і багато хто скаржився, що їх санкції вбивають, що доводиться закривати шоуруми в Москві, де такі класні ресторани, такі милі дівчата і все сяє вогнями, а платять не торгуючись, і часто готівкою. Для них Росія – ельдорадо, тому чим більше вона споживає, тим краще. Звідки вона бере гроші, як поводиться з сусідами та власними громадянами, їм байдуже. При цьому товарообіг Італії з РФ значно нижчий від товарообігу зі Швейцарією, тому на макроекономічному рівні антиросійські санкції зачепили Італію лише злегка. У зоні ризику опинилися лише фірми, які цілеспрямовано забезпечували російський ринок. Але абсолютно безглуздо пояснювати тим, хто звик заробляти, здаючи росіянам вілли у Форте-дей-Мармі або виробляючи для них партії лакових туфель з пафосними пряжками, що завтра їм доведеться платити вищі податки, бо Росія – токсичний партнер. Financial Times ці люди не читають. Вони й італійською мало що читають. Коли ви відсилаєте їх на сайти, де всіма мовами ЄС детально прописано, що можна, а чого не можна, вони здивовано знизують плечима.
БАГАТО ХТО СКАРЖИВСЯ, ЩО ДОВОДИТЬСЯ ЗАКРИВАТИ ШОУРУМИ В МОСКВІ, ДЕ ТАКІ КЛАСНІ РЕСТОРАНИ, ТАКІ МИЛІ ДІВЧАТА
– Це для них «занадто складно»?
– Як бачимо. У свою чергу, для впливових в публічній дискусії лівих інтелектуалів старших поколінь «занадто складним» є інше. Їм не тільки важко розлучитися зі звичними кліше про СРСР як країну, де різні народи жили хоч і бідно, та дружно. Їм ще й здається, що після падіння комунізму вся Центральна та Східна Європа різко повернула праворуч, орієнтуючись на НАТО та США. А за фасадом загальної вестернізації процвітають банальні націоналізми – ось чому такі успішні різні орбани та качинські. Коли 2020-му в тій же Демпартії обговорювалося, як ставитися до білоруських протестів, мене обережно запитували: «А ви впевнені, що ці люди під біло-червоно-білими прапорами не націоналісти?» До антиколоніального порядку денного через його американське походження літні ліві підозріливі, та й взагалі для Італії він поки що в новинку і лише недавно почав освоюватися молодими лівими. Які теж часом демонструють вражаюче невігластво, розмірковуючи, наприклад, про «російську громаду України, яка потребує рівноправності».
– У той час як старші з натхненням слухають Дугіна в компанії неофашистів та євроскептиків. До речі, чим ви пояснили б таку популярність Дугіна в Італії? Наскільки я розумію, тут його активно просували неофашисти – зокрема філософ та публіцист Дієго Фузаро. – Фузаро – справді популярний у правих колах коментатор. Почавши як лівий, він потім приєднався до неофашистів, що в італійських умовах не бозна-яке диво. Знову ж таки не диво, що, виступаючи за «суверенітет» і вихід із ЄС, Фузаро швидко докотився до путінізму і вже котрий рік повторює весь набір фейків кремлівської пропаганди. Зрозуміло, що у різних неофашистських виданнях, де це публікується, Дугін не менш бажаний автор. При цьому нерідко у Дугіна брали інтерв’ю та мейнстрімні видання. Він добре говорить італійською, а це важлива умова медійної «продаваності». Але ще більш продаваним виявився дугінський імідж. В уявленні рядового італійця саме таким і має бути російський філософ: дуже начитаний, з солідною бородою та неквапливою мовою, пересипаною латинізмами. Дугіна, який став почесним головою асоціації «П’ємонт – Росія», дедалі частіше представляли як впливового «радника Путіна», і в цьому сенсі він ідеально вписався у дещо моторошну російську екзотику. Італійська аудиторія Дугіна справді дуже строката, але всіх його слухачів поєднують антиатлантизм і антилібералізм.
– Чи вважаєте ви події в Модені поворотною точкою у ставленні італійців до кремлівської пропаганди, що рясно ллється на них?
– Без сумніву. Адже справа не тільки в тому, що ось раптом піднялася хвиля обурення і якусь одиничну подію анулювали. Важливо, що слідом за цим скасуванням пішли інші: нічого подібного раніше не бувало! Ми бачимо, що сьогодні локальна влада, яка б переконання вона не мала, почала побоюватися виставляти себе російським агентом впливу або групою підтримки. З іншого боку, виникла чудова нагода для місцевих українських організацій, та й для італійських антипутінських активістів, показати свою численність. Те, що українська діаспора велика, було відомо давно. Проте більшості українців, які осіли в Італії на початку століття, довгі роки було не до політики. Здебільшого трудові мігранти, вони були зосереджені на виживанні та підтримці рідних в Україні. Оскільки багато хто з них працював і продовжує працювати в італійських сім’ях, теоретично можна було сподіватися, що меседж, який вони можуть донести до своїх роботодавців, виявиться більш ефективним, ніж суперечлива інформація, яку ті черпають із газет.
– Так, до фактів, отриманих з перших рук під час приватного спілкування, італійці ставляться з не меншою довірою, ніж сто років тому, і це також частина культури.
– Правильно. Проте на практиці українцям довго не вистачало інструментарію, щоб донести свій досвід та свої погляди. Заважали не лише велика кількість побутових турбот і недостатнє володіння мовою, а й відсутність в італійському суспільстві особливого інтересу до України, доки вона не потрапила на перші шпальти газет. А на той момент, коли це сталося, діаспора вже встигла змінитися. Її нова, біженська хвиля дуже політизована. А у старої еміграції виросло друге покоління, в якому багато хто закінчив італійські університети і повністю інтегрувався. Соціокультурний розрив, колись дуже помітний, сьогодні загалом подолано.
Джерело: Іван Пауков, для Крым.Реалии
