На базі українських розвідників під Запоріжжям впізнаю обличчя хлопців, які брали участь в обороні Києва на початку російського вторгнення. Бачив їх тоді на базі в частково оточеному Києві, коли готувалися вирушити в напрямку окупованого тоді Ірпеня. Для багатьох з них то були перші дні війни, перші дні військового досвіду. Вже тоді деякі з них допомагали в доставленні польської гуманітарної допомоги до околиць Києва, які знаходились в бойовій зоні. Серед них була група шахістів зі своїм тренером із званням професора.
Від того часу минуло 7 місяців кривавої війни, які зробили з них загартованих воїнів. Сам професор воює зараз під Запоріжжям. Однак і надалі однією ногою перебуває в своєму попередньому цивільному житті: якщо тільки виникає така можливість, з бази при лінії фронту проводить заняття online для своїх львівських студентів. Для віртуальної зустрічі зі студентами вибирає місце так, щоб кадр у жодний спосіб не викрив місця перебування. У заняттях беруть участь кільканадцятеро учасників, що сидять перед своїми комп’ютерами в більш безпечному Львові. Знають, що їхній викладач на фронті – зрештою, перед камерою сидить у польовій формі. Одначе, протягом усіх занять ніхто про це не питає. Може, сприймають це як очевидний факт, бо ж багато викладачів як добровольці зміцнили лави української армії і з окопів продовжують проводити заняття.
Професор має заледве тридцять з чимось років, і його кваліфікаційний список відзначається багатьма успіхами у шахах. Не можу, однак, дізнатися, які успіхи має на фронті, бо про це не прийнято розповідати. Прислухаюся, як спокійно обговорює зі студентами через Інтернет план занять в цьому семестрі, а за мить чую як бере участь у встановлені графіків вартування на прифронтовій базі. І немає значення, що всьому цьому товаришують вибухи російських ракет. Мовчки розмірковую, як в цьому графіку він враховує свої військові завдання… Професор не має з собою на фронті шахівниці, має тільки віртуальну в смартфоні і снайперську гвинтівку. Переживає, що цьогоріч його команда вилетіла з ліги віртуальних шахів. Занадто багато хлопців тепер на фронті. Вірить, що знову повернуться до ліги в наступному році, після фронтової перемоги.
Коли командир підрозділу кричить: «Поляк!», автоматично обертаюсь. Але я не єдиний поляк тут, тож гукають не до мене. Такий самий псевдонім належить одному з українських бійців. Чому саме такий? Бо жив у Польщі і вчив польську мову. Небагато з тієї науки лишилось у нього в голові, окрім вчительки мови: «Обов’язково перекажи їй вітання в радіо!», – просить він. «Поляк» посміхається без упину, а його вигляд якось контрастує зі стереотипом військового: довге кучеряве волосся, юнацьке, навіть практично дитяче обличчя. «Що я робив до війни? Був фотомоделлю, ми їздили на фотосесії до Італії, пару годин інтенсивної праці, а пізніше нам давали кілька вільних днів»,- розповідає він.
До розмови прислухається інший боєць. «А я Чех. Тобто я українець чеського походження. До вторгнення я виступав у чеському гурті.» Хлопець показує відеозапис у смартфоні: «Бачиш, танцюємо польку. Знаєш, що це чеський танок?». Дивлюсь на хлопців у формах і усвідомлюю, як їхнє цивільне життя відрізняється від того, що мусять робити тепер. До голови повертається думка, чи ще зможуть повернутися до шахів, буття моделем, кухарем, танцюристом? Чи колись повернуться з цієї страшної війни? А якщо повернуться фізично, то чи повернуться ментально?
Повідомлення про часткове знищення кримського моста знаходить мене вже у Варшаві, далеко від фронту. Вдома всі стрибаємо від радості. Здається, вперше так щиро тішимося від 24 лютого. Розсипався один з найважливіших символів російського імперіалізму, «рашизму», як визначають це українці.
Видзвонює телефон, приходять радісні повідомлення та меми від українських (але і польских теж) друзів. Отримую також повідомлення від професора-шахіста просто з фронту: «Сьогодні моєму сину виповнюється 9 років, і на дев’ятому році війни він отримав такий скромний подарунок, що до кінця життя важко буде його забути». Незвичний подарунок за часів війни, якої вже ніколи не мало бути.
Павел Боболович
