Джерело: Юрій Бершидський, для The Insider

Американський журнал The National Interest  опублікував  статтю Володимира Путіна «Фактичні уроки 75-ї річниці Другої світової війни». На сайті президента  розміщена  та ж стаття російською мовою під заголовком «75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією і майбутнім». Історія там переказана за радянськими підручниками 70-х років і густо приправлена фейками власного виробництва.

1. Щодо спроб створити систему колективної безпеки

Путін пише:

«Одним із найважливіших підсумків Першої світової війни стало створення Ліги націй. На цю міжнародну організацію покладалися великі надії щодо забезпечення довгострокового миру, колективної безпеки. Це була прогресивна ідея, послідовна реалізація якої без перебільшення могла б запобігти повторенню жахів глобальної війни.

Однак Ліга націй, в якій домінували держави-переможниці – Велика Британія і Франція, продемонструвала свою неефективність і просто потонула у пустопорожніх розмовах. У Лізі націй та й взагалі на європейському континенті не були почуті неодноразові заклики Радянського Союзу сформувати рівноправну систему колективної безпеки. Зокрема, укласти східноєвропейський і тихоокеанський пакти, які змогли б поставити заслін агресії. Ці пропозиції були проігноровані».

СРСР у 1934 році дійсно просував ідею укладення так званого східного (або східноєвропейського) пакту про ненапад і непорушність кордонів у Східній Європі, але ініціатором цього договору  була  та сама Франція, яку Путін критикує у своїй статті.

Пакт був задуманий як логічне продовження Локарнських договорів 1925 року, між Бельгією, Великобританією, Німеччиною, Італією, Польщею, Францією та Чехословаччиною про ненапад. За цими договорами кордони Німеччини із західними сусідами визнавалися непорушними, угоди ж Німеччині зі східними сусідами передбачали лише відмову від військового вирішення територіальних суперечок. Франція зобов’язалася підтримати східноєвропейські країни в разі нападу.

У 1934 році міністр закордонних справ Франції Луї Барту запропонував СРСР систему з двох договорів: багатостороннього «східного пакту» про ненапад і непорушність кордонів та франко-радянського договору про взаємну підтримку в разі агресії. СРСР підтримав ідею за умови включення до пакту Німеччини. Латвія, Литва, Чехословаччина і Естонія погодилися з ідеєю, Великобританія висловила підтримку за умови, що Німеччина буде включена не тільки до багатостороннього пакту, а й у франко-радянський договір. Франція і СРСР проти цього не заперечували.

Але досягти укладення цих договорів виявилося неможливо через позицію Німеччини, яка відмовилася брати в них участь на тій підставі, що перебувала у нерівноправному становищі: її права на озброєння за Версальським договором були обмежені. Це була вже не Веймарська республіка, яка уклала Локарнські угоди, до влади прийшли нацисти з абсолютно іншими зовнішньополітичними пріоритетами. Великобританія намагалася врятувати пакт, домовившись із Францією про відновлення переговорів щодо рівноправності Німеччини в разі укладення пакту. Але вже після цього Німеччина остаточно відмовилася від пакту на тій підставі, що «не може брати участь у будь-якій міжнародній системі безпеки доти, поки інші держави будуть оскаржувати рівноправність Німеччини в галузі озброєнь». На наступний рік особистий ад’ютант Гітлера, группенфюрер СС Юліус Шауб так сформулював позицію Німеччини:

«Наша відмова від підпису під Східним пактом залишається твердою і незмінною. Фюрер швидше відрубає собі руку, аніж підпише акт, що обмежує справедливі й історично законні претензії Німеччини в Прибалтиці і піде на відмову німецької нації від її історичної місії на Сході».

Таким чином, можна стверджувати, що роль СРСР у приречених на невдачу з огляду на позицію Німеччини спробах створення системи колективної безпеки в Східній Європі була другорядною. Єдиним результатом французької ініціативи став вступ СРСР у 1934 році до Ліги націй, з якої його в 1939 році виключили за агресію проти Фінляндії.

Ініціатором аналогічного тихоокеанського пакту був прем’єр-міністр Австралії Джозеф Лайонс, який висловив цю ідею на конференції британських домініонів у 1937 році. СРСР ще в 1933 році висловлював ідею системи колективної безпеки в тихоокеанському регіоні у відповідь на пропозицію президента США Франкліна Делано Рузвельта щодо укладення американо-радянського договору про ненапад, але тоді ці ініціативи розвитку не отримали. Як і в Європі, СРСР підтримав ідею Лайонса, але укласти пакт виявилося неможливо через позицію Японії. СРСР розглядав можливість укладення пакту без Японії; в 1937 році нарком закордонних справ Максим Литвинов  писав  послу СРСР у США Олександру Трояновському:

«Якщо заздалегідь вирішити, що неодмінною умовою укладання пакту вважається участь в ньому Японії, то справа вже приречене на невдачу. Щоб зірвати пакт, Японія брати участь в ньому не погодиться. Ми тому переконуємо всіх, із ким доводиться на цю тему говорити, що від самого початку має бути заявлено, що пакт може відбутися і без участі Японії. Тільки в цьому випадку Японія, можливо, вважатиме за краще приєднатися до нього. Звичайно, пакт про ненапад без Японії великої цінності не має, бо ми, Великобританія, США, Франція та інші і без того не збираємося нападати один на одного в Тихому океані, але все ж пакт між ними матиме значення певної солідарності між ними, особливо якщо до пакту буде включений пункт про консультації в разі загрози одному з учасників пакту».

Але Рузвельт не бачив сенсу в пакті без участі Японії. Трояновський повідомляв у телеграмі наркому:

«Рузвельт сказав, що восени буде поставлено питання про демілітаризацію низки островів Тихого океану, як американських, так і японських, а також, можливо, Голландської Індії, можливо, Індокитаю, із відповідними гарантіями недоторканності. Демілітаризація – реальна річ, а пакти не дають жодної гарантії, їм немає віри. Америка вступати в союзи або щось подібне не може. У всякому разі, пакт без Японії не має сенсу. Головна гарантія – сильний флот, наш американський, англійський і, можливо, радянський».

2. Щодо відносин Сталіна і Гітлера напередодні війни

У статті Путіна йдеться:

«… на відміну від багатьох тодішніх керівників Європи, Сталін не заплямував себе особистою зустріччю з Гітлером, який мав репутацію тоді в західних колах цілком респектабельного політика, був бажаним гостем в європейських столицях».

Сталін дійсно ніколи особисто не зустрічався з Гітлером, але заочні відносини між ними були досить теплими. Судячи з текстів поздоровлень, в СРСР теж  вважали  нацистського лідера «респектабельним політиком».

Особливо звертає на себе увагу фраза з привітання Сталіна гітлерівському міністру закордонних справ Йоахіму фон Ріббентропу про «скріплену кров’ю» дружбу народів Німеччини і СРСР.

3. Щодо секретних протоколів до німецько-радянських договорів

У своїй статті Путін пише:

«Стосовно укладеного тоді Договору про ненапад зараз багато розмов і претензій саме на адресу сучасної Росії. Так, Росія – правонаступниця СРСР, і радянський період з усіма його тріумфами і трагедіями – невід’ємна частина нашої тисячолітньої історії. Але нагадаю також, що Радянський Союз дав правову і моральну оцінку так званому Пакту Молотова – Ріббентропа. У постанові Верховної Ради від 24 грудня 1989 офіційно засуджені секретні протоколи як “акт особистої влади”, що не відображав “волю радянського народу, який не несе відповідальності за цю змову”».

Але це в статті для американського журналу. А на прес-конференції в 2015 році, відповідаючи на запитання журналіста щодо висловлювання тодішнього міністра культури Володимира Мединського, який назвав пакт колосальним успіхом сталінської дипломатії з точки зору державних інтересів Радянського Союзу, Путін  заявив:

«І коли Радянський Союз зрозумів, що його залишають сам на сам із гітлерівською Німеччиною, він зробив кроки, спрямовані на те, щоб не допустити прямого зіткнення, і був підписаний цей пакт Молотова – Ріббентропа. У цьому сенсі я поділяю думку нашого Міністра культури про те, що сенс для забезпечення безпеки Радянського Союзу в цьому пакті був».

Стосовно секретних протоколів до пакту Молотова – Ріббентропа Путін у статті зауважує:

«Ми також не знаємо, чи були які-небудь “секретні протоколи” і додатки до угод низки країн з нацистами. Залишається лише “вірити на слово”. Зокрема, до цього часу не розсекречено матеріали щодо таємних англо-німецьких переговорів».

Навіть якщо про переговори між країнами Заходу і Німеччиною до цього часу відомо не все, історія показує, що єдиними державами, які отримали в результаті домовленостей з нацистським керівництвом територіальні надбання, виявилися Польща, яка ненадовго приєднала до себе Тешинську область, що належала Чехословаччині, і СРСР, який отримав три країни Балтії і значну частину Польщі. Якими б не були до цього часу засекречені подробиці переговорів західних держав з Німеччиною, це не були домовленості про розподіл Європи, якими були німецько-радянські секретні протоколи.

Путін зазначає, що СРСР не скористався можливістю зайняти частину Польщі, яку отримував відповідно до секретних протоколів:

«Як свідчать документи, пункт 2 Секретного протоколу до Договору про ненапад між Німеччиною і СРСР від 23 серпня 1939 встановлював, що в разі територіально-політичної перебудови областей, які входять до складу Польської держави, кордон сфер інтересів двох країн повинен “приблизно проходити по лінії річок Нарва, Вісла і Сян”.  Іншими словами, в радянську сферу впливу потрапляли не тільки території, на яких проживало переважно українське і білоруське населення, але й історичні польські землі межиріччя Бугу та Вісли. Про цей факт далеко не всі зараз знають. <…>

Лише коли стало остаточно зрозуміло, що Великобританія і Франція не прагнуть допомагати своєму союзнику, а вермахт здатний швидко окупувати всю Польщу і вийти фактично на підступи до Мінська, було ухвалено рішення ввести вранці 17 вересня військові з’єднання Червоної Армії в так звані східні креси – нині це частини території Білорусії, України і Литви.

Як відомо, умовний спосіб важко застосовувати до подій, які вже відбулися. Скажу лише, що у вересні 1939 року радянське керівництво мало можливість відсунути західні рубежі СРСР ще далі на захід, аж до Варшави, але прийняв рішення не робити цього.

Німці запропонували зафіксувати новий статус-кво. 28 вересня 1939 в Москві Й. Ріббентроп та В. Молотов підписали Договір про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною, а також секретний протокол про зміну державного кордону, яким визнавалася демаркаційна лінія, де де-факто стояли дві армії».

Путін мовчить про те, що відповідно до того ж самого секретного протоколу Литва відходила до сфери інтересів Німеччини. Але стався обмін: Литва дісталася СРСР, а значна частина польських територій на схід від Вісли – Німеччині. Відмова Сталіна від просування на захід у Польщі зовсім не була свідченням якихось миролюбних намірів, це всього лише результат залаштункової домовленості.

(Детальніше про те, чим пакт Молотова-Ріббентропа обернувся для Прибалтики, читайте в матеріалі  «Після Уральських гір мама заплакала: “Це Сибір!”». Як жителів Латвії, Литви та Естонії депортували після радянської окупації).

4. Щодо обставин захоплення Польщі

Про перебіг подій у перші тижні Другої світової війни Путін пише:

«Не дивлячись на запеклий, героїчний опір польської армії, вже через тиждень після початку війни, 8 вересня 1939 року, німецькі війська були на підступах до Варшави. А військово-політична верхівка Польщі до 17-вересня втекла на територію Румунії, зрадивши свій народ, який продовжував вести боротьбу з загарбниками».

Путін мовчить про те, що втеча польського уряду відбулося після того, як в ніч на 17 вересня на територію Польщі вторглися радянські війська. Вранці у цей день послу Польщі в СРСР  вручили  ноту за підписом наркома закордонних справ В’ячеслава Молотова:

«Польський уряд розпався і не проявляє ознак життя. Це означає, що Польська держава та її уряд фактично перестали існувати. Тим самим припинили свою дію договори, укладені між СРСР і Польщею. Покинута напризволяще та залишена  без керівництва, Польща перетворилася на зручне поле для усіляких випадковостей і несподіванок, що можуть створити загрозу для СРСР. Тому, будучи досі нейтральним, радянський уряд не може більше нейтрально ставитися до цих фактів, а також до беззахисного становища українського і білоруського населення. Зважаючи на такі обставини, радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної Армії дати наказ військам перейти кордон та взяти під свій захист життя і майно населення Західної Білорусії, Західної України».

У цей момент польський уряд ще перебував у країні, але після отримання ноти визнав, що  ситуація є безнадійною, і до вечора втік у Румунію.

5. Неіснуюча цитата з Гітлера

Путін стверджує:

«Гітлер прямо заявляв: “Наша політика щодо народів, які населяють широкі простори Росії, повинна полягати в тому, щоб заохочувати будь-яку форму розбіжностей і розколу”».

Джерело цитати Путін не навів, але вона зустрічається в низці радянських джерел. Історик, дослідник архівів Ігор Петров вважає, що Гітлер цього, швидше за все, не казав. Радянський історик Борис Хавкін, наводячи цю цитату в своїй книзі «Рейхсфюрер СС Гіммлер. Другий після Гітлера», вказує в якості джерела книгу Генрі Пікера «Застільні розмови Гітлера»; при цьому неправильно зазначивши ініціали автора (M. Picker замість H. Picker) та рік публікації (1961 замість 1951). Але у цій книзі таких слів немає. Як  вказує  Петров, найближча за змістом фраза з цієї книги виглядає так:

«І тому, пануючи над підкореними нами на східних землях рейху народами, потрібно керуватися одним основним принципом, а саме: надати простір тим, хто бажає користуватися індивідуальними свободами, уникати будь-яких форм державного контролю і тим самим зробити все, щоб ці народи знаходилися на якомога більш низькому рівні культурного розвитку».

Як бачимо, про заохочення розбіжностей і розколу тут немає ані слова. Більш того, Петров вказує, що достовірність книги Пікера вельми сумнівна, і на думку історика Мікаеля Нільссона, що здійснив її аналіз, вона містить «не автентичні слова Гітлера, а «відредаговані заднім числом спогади про них, на які далеко не завжди можна покластися».

Джерело: Юрій Бершидський, для The Insider