Джерело: Юрій Бершидський, для The Insider
«Вести недели», розповідаючи про підготовку поправок до Конституції, особливо відзначають пропозицію закріпити в ній невідчужуваність російських територій. У сюжеті кореспондента Андрія Григор’єва, що починається репортажем з калінінградського торгового порту, директор порту заявляє:
«На Заході лунають голоси, що потрібно переглянути підсумки Другої світової. І, зокрема, територіальні різноманітні претензії мають до Росії. Вже ділять карту Калінінградської області, що до Литви відійде, а що буде Польщі належати».
Член місцевої Громадської палати підхоплює:
«Вкидаються якісь ідеї, котрі видаються дивними і сміховинними, що, наприклад, Калінінградську область взяли в оренду. Це країни НАТО. Це ж не якісь там фріки, це люди у владі країн НАТО висловлюють. Насправді це небезпечно».
Ідея дійсно є дивною і досить смішною. Але ще смішнішим є те, що «людей у владі країн НАТО», які стверджують, нібито область була взята в оренду, знайти неможливо.
Ймовірно, ґрунтується ця версія на зробленому в 2014 році висловлюванні аналітика литовського Центру дослідження Східної Європи Лаурінаса Кащюнаса, який пізніше став депутатом сейму. За його словами, область була передана СРСР рішенням Потсдамської конференції 1945 року під тимчасове управління (але, звичайно ж, не в оренду) терміном на 50 років. Звідки Кащюнас взяв інформацію про 50-річний термін, невідомо. У матеріалах конференції є пропозиція радянської сторони, сформульована так:
«Конференція висловила згоду c пропозицією Радянського Союзу про те, щоб надалі до остаточного врегулювання територіальних питань на мирному конгресі прилегла до Балтійського моря частина західного кордону СРСР проходила від пункту на східному березі Данцигської бухти, позначеному на доданій карті, на схід – північніше від Браунсберга – Гольдапа – до стику кордонів Литовської РСР, Польської Республіки і колишньої Східної Пруссії».
На засіданні глав урядів Гаррі Трумен і Вінстон Черчилль підтримали радянську пропозицію. Таким чином, конференція схвалила перехід частини Східної Пруссії до СРСР – не на якийсь певний термін, але і не на постійній основі, а до запланованого мирного конгресу, який повинен був остаточно вирішити територіальні проблеми. Через суперечності між союзниками конгрес так і не відбувся, тому статус Калінінградської області можна було б вважати певною мірою спірним, якби не формулювання Заключного акта Гельсінської наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 року:
«Держави-учасниці розглядають як непорушні всі кордони один одного, як і кордони всіх держав у Європі, і тому вони будуть утримуватися зараз і в майбутньому від будь-яких посягань на ці кордони. Вони будуть відповідно утримуватися також від будь-яких вимог або дій, спрямованих на захоплення і узурпацію частини або всієї території будь-якої держави-учасниці».
Кащюнас у своїй заяві 2014 року вказував, що Росія, загарбавши частину території України, порушила цей порядок, а тому й нагадав про сумнівність статусу Калінінградської області. Втім, він сам же обмовився, що навряд чи має сенс практично піднімати питання щодо приналежності області:
«Питання, наскільки ми можемо собі дозволити почати грати в ефект доміно. Я розумію аргумент, що Росія порушила всю систему недоторканності кордонів, сформовану в 1975 році. <…> Але якщо буде піднято питання щодо Калінінграда, це може стати осередком для дискусій стосовно різних територій, приводом для того, щоб перекреслити кордони держав. Це відкриє скриньку Пандори».
Таким чином теза «Вестей недели» про претензії деяких політиків з країн НАТО на Калінінградську область виявилася найчистішим фейком. Цього кореспонденту Григор’єву видалося недостатньо, і він додає:
«І ось уже Естонія заявляє, що хотіла б приєднати до себе частини Ленінградської і Псковської областей, а Латвія претендує на Питалівський район тієї ж Псковської області. Все це – спадщина Радянського Союзу, коли кордони між республіками, що входили до нього, були досить умовними. А зараз територіальні претензії до Росії – певним чином спосіб політичного тиску».
Говорячи про прикордонні проблеми між Росією і Естонією, Григор’єв повторює свого начальника: The Insider вже розповідав про те, як Дмитро Кисельов приписав президенту Естонії Керсті Кальюлайд намір підняти питання щодо спірних територій, хоча сама вона говорила про прямо протилежне – про відсутність претензій. Договір про російсько-естонський кордон дійсно досі не ратифікований, але фактично виконується.
А у випадку з Латвією все ще простіше. Невеличке селище Питалово з прилеглим районом за Ризьким договором 1920 року увійшло до складу Латвії (в ній воно отримало статус міста і назву Яунлатгале, а пізніше – Абрене), але в 1944 році, коли Латвія вже була приєднана до СРСР, було передано до складу РСФСР і після відновлення державної незалежності Латвії залишилося в Росії. Спори про належність міста і району тривали до 2007 року, коли був підписаний і ратифікований Договір про латвійсько-російський державний кордон. Зараз у Латвії будь-яких територіальних претензій до Росії немає.
Дивно, але Григор’єв, кажучи про претензії зарубіжних держав на російські території, ні словом не згадав про дійсно актуальну проблему Південних Курил і повністю зосередився на вигаданих претензіях країн НАТО.
Джерело: Юрій Бершидський, для The Insider
