Користувачі мережі активно поширюють історичний фейк про масштабні репресії радянської влади проти студентів Харківського університету. У публікаціях повідомляється про те, що в березні 1951 року студенти відмовилися складати іспити російською мовою, в результаті чого 800 з них було репресовано, а 33 – засуджено до смерті і розстріляно. У деяких публікаціях повідомляється інша кількість жертв – 1350 студентів репресовано, а 273 відповідно розстріляно. Попри те, що в період пізнього сталінізму тривали широкомасштабні репресії проти «українських буржуазних націоналістів», немає ніяких джерел, які б підтверджували реальність вищезгаданих подій в Харківському університеті імені М. Горького.
Інформація про масштабні репресії і розстріли студентства в Харківському університеті почала поширюватися у ЗМІ з середини 1990-х років. Новий пік популярності ця історія отримала після публікацій львівського дослідника Василя Лизанчука і політика Ірини Фаріон. Також історія про вісімсот репресованих студентів потрапила до кількох підручників з історії та наукових статей.
Джерелом цього фейку послужила публікація Дмитра Нитченка «How Moscow Russifies Ukraine» (1983). Автор з посиланням на французького публіциста правих поглядів Роланда Гоше переказує спогади такого собі колишнього професора Харківського університету Олександра Ратхауса. Професор стверджував, що за відмову складати іспити російською мовою органи НКВС репресували 800 студентів Харківського університету – багатьох відправили до Сибіру, а 33 людини розстріляли. Ці події відбулися в 1951 році, а через десять років, як згадував професор, студенти Києва та Львова в пам’ять про ті події малювали на стінах число «33».
Роланд Гоше в 1967 році виклав цю історію у своїй книзі «Opposition en URSS, 1917-1967», але без зазначення міста, в якому відбулися події. Примітно, що за рік до виходу цієї книги, в червні 1966 року, саме вищезгаданий Дмитро Нитченко опублікував в емігрантському журналі «Визвольний шлях» статтю під назвою «Знищення української літератури і культурного надбання в Україні московським окупантом». У цьому тексті автор описував дуже схожу історію, але події відбувалися у Львові.
«У Львівському університеті в 1953 році студенти, не витримавши, підписали прохання до уряду, домагаючись української мови у викладанні лекцій. У відповідь на це, за наказом Москви, було розстріляно 33 студенти, які підписали прохання. Про це писали швейцарські та інші газети», – пише Дмитро Нитченко. Ця історія, як і історія про розстріл харківських студентів, не має документальних підтверджень. Також історикам не вдається знайти «професора Харківського університету Олександра Ратхауса» серед співробітників та викладачів навчального закладу.
У 2009 році народний депутат Верховної Ради VI скликання Володимир Яворівський направив до Служби безпеки України депутатський запит про підтвердження факту розстрілу органами НКВС СРСР в 1951 році 33 студентів і здійснення репресій проти 800 студентів Харківського університету за відмову складати іспити російською мовою. В СБУ відповіли, що «в Державному архіві Харківської області, архіві Харківського національного університету (ХНУ) ім. Каразіна, Галузевому державному архіві Служби безпеки України та установах, підпорядкованих Державному комітету архівів України відомості про репресованих 1951 року студентів відсутні». Окрім цього співробітники СБУ опитали працівників Центру краєзнавства Харківського національного університету імені В.Каразіна – вони повідомили, що достовірність зазначеного факту не підтверджена документально і викликає у них обґрунтовані сумніви.
У коментарі для StopFake.org дослідниця радянського періоду історії України, кандидатка історичних наук Оксана Клименко пояснює: «Немає ніяких джерел, що підтверджують описані масштабні репресії серед студентства Харківського університету. Також малоймовірним є припущення про те, що така подія могла не залишити після себе хоча б якихось документів, або ж свідчень очевидців чи родичів репресованих. У період пізнього сталінізму влада продовжувала практику публічних судових справ проти ворогів народу, в тому числі і проти «українських буржуазних націоналістів». Це був один з інструментів, який підтримував пропагандистські кампанії радянської влади, а також легітимізував репресії режиму проти інакомислячих».
У післявоєнний період в Українській РСР посилилася політика русифікації і боротьба з «войовничим націоналізмом» – в першу чергу, з огляду на приєднання Західної України і наступ проти українського національного руху.
Історик Оксана Клименко розповідає: «Конституція УРСР визнавала право громадян користуватися рідною мовою та мовами інших народів СРСР, проте, на ділі, університети Харкова на початку 50-х років були повністю русифіковані. Викладання там переважно велося російською мовою. Однак лише в другій половині 50-х років Міністр освіти УРСР Іван Білодід підтримав ідею викладання у вищих навчальних закладах російською мовою».
Що стосується репресивної політики влади, то в кінці 1951 року радянська влада в Україні завершила чергову кампанію ідеологічних чисток. У червні 1951 року після Днів української культури газета «Правда» надрукувала статтю «Проти ідеологічних перекручень в літературі» з різкою критикою вірша Володимира Сосюри «Любіть Україну» та лібрето опери «Богдан Хмельницький» Олександра Корнійчука і Ванди Василевської. А в листопаді 1951 року після пленуму ЦК Компартії України, де була оголошена боротьба з проявами «українського буржуазного націоналізму» і «космополітизму», зачистки вже почалися і серед українських комуністів.
Також читайте спростування інших історичних фейків – про те, що нібито кошовий отаман Іван Сірко читав лекції з історії України-Руси в Сорбонні, а на стародавніх фресках зображено корабель з українськими козаками на борту.
