Джерело: The Insider
Дмитро Кисельов у програмі «Вести недели» оголосив, що Україна, виявляється, претендує на частину території Росії. На сайті програми його монолог так і назвали – «Зеленський заявляє претензії на російський південь»:
«Глава київського режиму Зеленський розпорядився за участю міжнародних експертів розробити план дій щодо збереження національної ідентичності українців у Росії. У відповідному указі навіть згадуються конкретні наші регіони, де цей план мислиться реалізовувати: Краснодарський край, а також Брянська, Білгородська, Воронезька, Курська та Ростовська області.
Сумарно цю територію Зеленський називає «історично населеною етнічними українцями», а Росія, з його слів, «століттями» і систематично знищувала тут українську національну ідентичність, порушуючи їхні права та свободи.
Тут, як то кажуть, хоч стій хоч падай. Який «план» взагалі Київ може реалізовувати на нашій території, та ще й за участю «міжнародних експертів»?» <…>
І Зеленський ще заявляє Росії якийсь свій дивний план. І при цьому він ще цинічно посилається на Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Європейську хартію регіональних мов і меншин, щось там ще подібне. Порушивши у себе в країні все, що можна і не можна, тепер лізе ще й до Росії з тим самим. Ідея – розколоти, вбити клин, протиставити, посіяти в результаті розбрат. Не виключаю, що момент було обрано для цієї провокації навмисно напередодні президентських виборів у Росії. Ну хоч якось хитнути…»
Раніше Дмитро Пєсков заявив, що «претензії Києва на російські території — це спроба української влади приховати проблеми нинішнього українського керівництва та Президента країни Володимира Зеленського. Що ж, подивимося, у чому полягають «претензії», які містяться в указі Президента України:
«Кабінету Міністрів України розробити із залученням міжнародних експертів, представників Світового конгресу українців, науковців, громадськості та внести на розгляд Ради національної безпеки і оборони України план дій щодо збереження національної ідентичності українців у Російській Федерації, у тому числі історично населених ними землях (на Кубані, Стародубщині, Північній та Східній Слобожанщині в межах сучасних Краснодарського краю, Білгородської, Брянської, Воронезької, Курської, Ростовської областей Російської Федерації), передбачивши, зокрема:
пропрацювання питання про збирання та вивчення фактів і свідчень про злочини, скоєні проти українців, які проживають (проживали) на територіях росії, історично населених етнічними українцями, про політику примусової русифікації, політичні репресії та депортації українців, відновлення та збереження історичної пам’яті, утворення центру із зазначених питань;
активізацію роботи із протидії дезінформації та пропаганді російської федерації щодо минулого та сьогодення українців у Росії й усіх поневолених нею народів із залученням вітчизняних і зарубіжних науковців, експертів, представників української громадськості за кордоном та організацій зарубіжних українців до підготовки і проведення заходів, спрямованих на розвінчування російських міфів про Україну;
розвиток взаємодії між українцями та поневоленими Росією народами;
забезпечення спільно з Національною академією наук України підготовки та розповсюдження в Україні та світі матеріалів про більш ніж тисячолітню історію української державності, історичні зв’язки земель, населених етнічними українцями, з українськими національними державними утвореннями у різні історичні періоди;
висвітлення у навчальних програмах і підручниках для навчальних закладів правдивої історії етнічних українців на історично населених ними землях у межах Російської Федерації».
Де тут претензії на російські території, якщо в указі відкритим текстом визнається і не заперечується належність цих земель Росії? Там йдеться лише про етнічних українців, які становлять одну з національних меншин у РФ. Немає навіть пропозиції створити для них якийсь особливий статус, подібний до того, який запровадила Польща для зарубіжних етнічних поляків: вони можуть отримати карту поляка — документ, який дозволяє легально працювати на території Польщі та дає низку пільг. Указ Зеленського стосується лише збереження історичної пам’яті та протидії російській пропаганді.
Кисельов, як на замовлення, демонструє зразок тієї самої пропаганди, про протистояння якій йдеться в указі Зеленського:
«Що Росія могла «століттями» робити з «етнічними українцями», коли століттями етнічних українців просто не існувало? Як етносу не існувало. Якщо колись і використовувалося це слово, то лише стосовно жителів території, яка називалася на Русі Окраїною, тобто околицею. Далі була Польща. Ось від цієї околиці й пішло потім слово українець.
Це все одно, як жителів Поволжя називають волгарями. Але ж волгар – не етнос. Хоча, якщо зловмисно постаратися, то, напевно, можна і волгарів виділити у ворожий росіянам етнос — волзький діалект виділити окремо в окрему мову, придумати історію про якісь «роздраї» і оголосити, що попереду вступ до НАТО. А що – чим не проєкт? Ми, звісно, огрубляємо, але з Україною як державою та українцями як етносом щось схоже сталося.
Австрійці та німці на початку XX століття підтримували в Україні якісь скоростиглі та нежиттєздатні квазідержави. Важливо підкреслити – ці «живопирки» виникали на території Росії. Стійку державність Україна отримала лише у складі СРСР. Путін про це історичне явище на початку 2022 року сказав дуже точно.
Внаслідок більшовицької політики і виникла радянська Україна, яку й у наші дні можна з повною підставою назвати «Україна імені Володимира Ілліча Леніна». Він її автор та архітектор. Це повністю підтверджується архівними документами, включаючи жорсткі ленінські директиви щодо Донбасу, який буквально втиснули до складу України. А зараз «вдячні нащадки» позносили в Україні пам’ятники Леніну. Це в них декомунізацією називається. <…>»
Версія Кисельова про походження назви Україна – лише одна з теорій. Згідно з іншою, слово спочатку означало «страна» (сучасною українською — країна). Перша зафіксована згадка — у Київському літописі, складеному близько 1200 року, який дійшов до нас у списку 1420-х років (в українських шкільних підручниках згадується 1187 рік, але це не дата створення літопису, а рік, коли відбуваються події, що описуються):
«плакашасѧ по немь вси Переӕславци . бѣ бо любѧ дроужиноу бѣ бо кнѧзь добръ . и крѣпокъ на рати . и моужьствомъ крѣпкомъ показаӕсѧ и всѧкими добродѣтелми наполненъ Ѡ нем же Оукраина много постона».
Йдеться про смерть переяславського князя Володимира Глібовича, і, очевидно, під «оукраїною» (тоді це ще не була географічна назва) слід розуміти князівство, де він правив. Втім, прихильники підтримуваної Кисельовим теорії вважають, що мається на увазі Переяславщина як кордон російської цивілізації із землями половців; втім, це сумнівно, оскільки у ті роки навряд чи взагалі існувало уявлення про якусь єдність російських земель. В іншому літописі, що входить разом із Київським до Іпатіївського зводу, згадується «Оукраїна Галицька» — також у значенні «Галицьке князівство».
Подальші тези Кисельова — це багаторазово спростовані фейки. Українська мова, на думку вчених, склалася одночасно з російською та білоруською на основі різних діалектів давньоруської, хоча самої назви «українська» тоді ще не було, мову називали «руська мова». У XVIII столітті з’явилася літературна українська мова; нею написана, наприклад, знаменита пародійна поема Івана Котляревського «Енеїда» (1798). Ось її початок; судіть самі, наскільки це схоже на штучно оголошений окремою мовою діалект російської:
«Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятійший од всіх бурлак.
Но греки, як спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною,
Він взявши торбу тягу дав;
Забравши деяких троянців,
Осмалених, як гиря, ланців,
П’ятами з Трої накивав».
Що ж до української державності, то ідея її визрівала давно. У Пушкіна в «Полтаві» Мазепа каже:
«Без милой вольности и славы
Склоняли долго мы главы
Под покровительством Варшавы,
Под самовластием Москвы.
Но независимой державой
Украйне быть уже пора:
И знамя вольности кровавой
Я подымаю на Петра».
(Без вольності, добра і слави
Ми гнулись нижче від трави,
Під покровительством Варшави,
Під самовладністю Москви.
Вкраїні бути, як державі,
У незалежності пора:
Знамена вольності криваві
Я підіймаю на Петра.
Переклад С.Голованівського)
Українську республіку проголосила у червні 1917 року Центральна рада у Києві як автономію у складі Росії. У листопаді того ж року, вже після більшовицького перевороту в Росії, було проголошено Українську Народну Республіку. Формально вона перебувала у федеративних відносинах із Росією, але більшовики її не контролювали і більшовицький уряд у Петрограді вона не визнавала. З більшовицькими Радами, що з’явилися трохи пізніше і претендували на роль центру влади, республіка була в конфліктних відносинах. У січні наступного року Україна була окупована Німеччиною. Після поразки Німеччини у Першій світовій війні УНР було відновлено, її центральний орган – Директорію – очолив спочатку Володимир Винниченко, а потім Симон Петлюра. Тоді ж у Москві було створено більшовицький тимчасовий робітничо-селянський уряд України; його формування розпочали наступ і захопили значну частину України. Пізніше війська УНР, скориставшись наступом білогвардійських Збройних сил півдня Росії під командуванням Антона Денікіна, захопили Київ, але були вибиті звідти білогвардійцями, які не визнавали ідеї української державності. Внаслідок цього Україну повністю захопили більшовики. Тож Ленін ніяк не міг бути «автором і архітектором» України: більшовики захопили українську державу, що вже існувала. А Донбас, який, на думку Кисельова, більшовики в Україну «впхнули», був у складі УНР з перших днів її існування.
Потім Кисельов поділився із глядачами спогадами про своїх родичів-українців, яких у Росії ніхто не утискував за національною ознакою, а дід, який був репресований за Сталіна і загинув у таборах, постраждав не через національність, а через дворянське походження. Ось тільки історія однієї сім’ї – не найсильніший доказ відсутності утисків у країні, де Катерина II у секретній настанові генерал-прокурору Сенату вимагала «привести Малу Росію, Ліфляндію та Фінляндію до того, щоб вони обрусіли і перестали б дивитися як вовки до лісу», за Олександра II забороняли книгодрукування, вистави та викладання українською мовою, а вже за Путіна закрили єдину в Москві українську бібліотеку і засудили її директора до умовного терміну за «збурення ненависті чи ворожнечі».
Джерело: The Insider
