Джерело: The Insider
Якщо вірити Володимиру Путіну, Україна, що володіє ядерною зброєю, — екзистенційна загроза для Росії, і одна з цілей війни — не допустити такого сценарію. І Путін, і державна пропаганда ніби забули, що в нещодавньому минулому Україна мала третій у світі за величиною ядерний арсенал, а відмову від нього фінансували США. Ні намірів, ні можливості повернутися до ядерної програми сучасна Україна не має, а ось про ядерні загрози з боку Росії сьогодні чули в усіх куточках світу.
Велика ядерна держава
Після розпаду СРСР у 1991 році на території України опинилося понад 1800 боєголовок, 176 міжконтинентальних балістичних ракет (МБР), 42 стратегічні ракетоносці, а також 3000 одиниць тактичних ядерних боєприпасів.
Україна отримала основну частину інфраструктури та майна радянської 43-ї ракетної армії зі штабом у Вінниці, до якої входило (в різний час) до 10 ракетних дивізій, 54 ракетні полки, близько 200 частин спеціального, технічного та тилового забезпечення. Загальна чисельність військовослужбовців з’єднання сягала 60 000 осіб.
Це був третій за величиною ядерний арсенал світу, що поступався лише Росії та США. Понад 220 стратегічних носіїв, зокрема 46 найсучасніших на той момент твердопаливних МБР РС-22, дві бази важких бомбардувальників (Ту-160 та Ту-95МС), десятки баз для літаків, здатних нести ядерну зброю (Ту-95, Ту- 24М, Су-24, Міг-27), і унікальних споруд для тривалого зберігання та обслуговування ядерних боєприпасів.
ЯДЕРНИЙ АРСЕНАЛ УКРАЇНИ ПІСЛЯ РОЗПАДУ СРСР ПОСТУПАВСЯ ЛИШЕ РОСІЇ ТА США
Щоправда, слід пам’ятати, що все вищезгадане погано підходило для завдання стримування потенційного противника в особі Росії. Для цього були потрібні свої тактичні ракети та підтримка у боєздатному стані далекої бомбардувальної авіації.
Крім того, військові експерти сумнівалися, що політичне керівництво України насправді мало ефективний військово-технічний контроль за розташованим на території країни стратегічним ядерним озброєнням. Як пише у своїй книзі «Втрачений ракетно-ядерний щит України» перший заступник командувача 43-ї ракетної армії у 1994-1997 роках Микола Філатов, президент України мав змогу заблокувати несанкціонований пуск міжконтинентальних балістичних ракет по команді з Москви, але не міг сам ініціювати атаку.
У будь-якому випадку на початку 1990-х років українська промислова та наукова база дозволяла вести роботи із самостійного створення ЯЗ: по суті, країні не вистачало лише напрацювань у галузі виробництва розщеплюваних матеріалів збройової якості і випуску ядерних боєзарядів.
За даними Миколи Філатова, наприкінці 1980-х радянська промисловість випускала понад 250 бойових ракетних комплексів (БРК) на рік, майже половина з них (120 ракет) припадала на дніпропетровське НВО «Південне». З 20 стратегічних БРК, що стояли на озброєнні СРСР, 13 спроектували та виготовили українські КБ «Південне» та Південний машинобудівний завод.
Відмова від ядерного статусу
1990-го року Україна заявила про нейтралітет, позаблоковість і без’ядерний статус, взявши на себе зобов’язання дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Але на тлі економічних труднощів та загострення відносин з Росією хід роззброєння опинився під питанням.
Коли російсько-українські двосторонні переговори про долю зброї зайшли в глухий кут, до процесу приєднався Вашингтон. Саме американська адміністрація фактично сплатила денуклеаризацію України на користь Москви. У 1993-2011 роках США виділили Україні майже $600 млн. на знищення стратегічних наступальних озброєнь.
США ФАКТИЧНО СПЛАТИЛИ ДЕНУКЛЕАРИЗАЦІЮ УКРАЇНИ НА КОРИСТЬ МОСКВИ
До 1996 року в Україні не залишилося жодної ядерної боєголовки. 2001 року там знищили останню шахтну пускову установку для міжконтинентальних балістичних ракет. У 2012 році Україна передала Росії всі запаси високозбагаченого урану (ВЗУ), дослідницький реактор у Києві перейшов на низькозбагачений уран (НЗУ).
Що офіційний Київ отримав натомість? Американську економічну допомогу та гарантії безпеки і територіальної цілісності, згідно з Будапештським меморандумом. Гарантами угоди виступили Росія, США та Великобританія.
У 2009 році США та Росія у спільній заяві підтвердили гарантії Україні. А всього через 5 років російські війська вторглися до Криму. Після невизнаного переважною більшістю країн світу «референдуму» РФ окупувала Крим і Севастополь.
До речі, один із улюбленців російських виправдовувачів «спеціальної військової операції» професор Джон Міршаймер, чиї висловлювання про колективну відповідальність Заходу за поточну війну тиражуються прокремлівськими ЗМІ, вважав, що в інтересах США було зберегти ядерну зброю за Україною. Саме для того, щоб унеможливити російсько-український збройний конфлікт у майбутньому.
Чи могла Україна повернутися до військової ядерної програми?
Після втрати Криму в 2014 році українські політики неодноразово говорили про поспішність і помилковість відмови від ядерної зброї, оскільки Будапештський меморандум, що закріпив це рішення, не захистив територіальну цілісність країни і не запобіг військовій агресії проти неї.
Буквально за декілька днів до початку війни президент України Володимир Зеленський натякнув, що має намір вийти із меморандуму. Щоправда, він нічого не сказав про плани набути ядерну зброю. Російський лідер Володимир Путін негайно витлумачив це як екзистенційну загрозу для Росії і не втомлюється повторювати тезу про українські ядерні амбіції за будь-якої зручної нагоди.
Заднім числом підключилася пропаганда. У державних інформагентствах посипалися публікації про програму створення ядерної зброї, до успіху якої нібито залишалися лічені місяці, плани НАТО розв’язати ядерну війну проти Росії руками України та навіть роботи з виготовлення «брудної» атомної бомби на Чорнобильській АЕС.
Повірити у це дуже складно. Навіть російські експерти вважають, що Україна втратила компетенції та технології у сфері ядерної зброї: немає ні носіїв, ні сировини, ні, найголовніше, бажання.
Теоретично як носії для ядерних боєприпасів можна використовувати переобладнані винищувачі Су-27 і МіГ-29. Носіями тактичної ядерної зброї могли б бути й оперативно-тактичні комплекси «Точка-У», протикорабельні ракети комплексу «Нептун» або реактивні системи залпового вогню «Вільха». Україна вела розробки й більш далекобійних систем дальністю до 500 км.
У місті Жовті Води (Дніпропетровська область) на Східному ГЗК йде видобуток та первинна обробка уранової руди, але підприємство працює з перебоями і періодично зупиняє роботу через борги із зарплати.
Але все це не має жодного практичного значення, оскільки в Україні просто відсутні потужності зі збагачення урану або плутонію, необхідних для напрацювання розщеплюваних матеріалів збройової якості. Навіть виробництво паливних збірок для українських АЕС аж до останнього часу велося в Росії.
В УКРАЇНІ ПРОСТО НЕМАЄ ПОТУЖНОСТЕЙ ЗІ ЗБАГАЧЕННЯ УРАНУ АБО ПЛУТОНІЮ
Повноцінну військову ядерну програму було б дуже складно приховати: потрібні інвестиції у НДДКР, наукові кадри, обладнання, випробування. При цьому всі наявні ядерні матеріали та інфраструктура атомної промисловості перебувають під гарантіями МАГАТЕ.
Крім того, ніхто у світі не підтримував би ядерну програму України. Для США і їхніх союзників проблематика ядерного нерозповсюдження є абсолютним пріоритетом. Це розуміють і у Києві. Радник президента Зеленського з питань безпеки та оборони Іван Апаршин прямо говорив, що країна не може дозволити собі військову ядерну програму, оскільки негайно потрапить під санкції.
Колода в оці
Якщо припустити, що Володимир Путін серйозно побоюється ядерної загрози з боку України і це насправді стало однією з причин війни, виникає одразу кілька запитань.
Чому офіційна Москва не робила жодних спроб обговорити проблему в ООН чи МАГАТЕ і досі не надала жодних доказів? Чому військова кампанія Росії разюче відрізняється вибором цілей та засобів від аналогічних дій інших країн, наприклад, Ізраїлю, які намагалися військовим шляхом не допустити потрапляння зброї масового знищення до рук недружніх режимів?
Володимир Путін любить згадувати про колишнього держсекретаря США Коліна Пауелла з пробіркою, пред’явленою нібито як доказ розробки біологічної зброї в Іраку (до речі, будь-який користувач Вікіпедії знає, що це не так). Але чим від цього відрізняються нинішні абсолютно голослівні звинувачення України у намірі отримати ядерну зброю?
Як зазначає старший науковий співробітник Стокгольмського інституту дослідження проблем миру (SIPRI) Петро Топичканов, поведінка Кремля щодо гіпотетичного українського ядерного досьє ставить під сумнів роль Росії як одного з гарантів міжнародного режиму нерозповсюдження та підриває у довгостроковій перспективі будь-які дипломатичні зусилля у цій галузі.
Водночас сама офіційна Москва недвозначно натякала на можливість розмістити ядерну зброю в Криму, якщо виникне така потреба. А вже після початку «спеціальної військової операції» Путін зажадав привести стратегічні сили стримування до особливого режиму несення бойового чергування, образившись через «агресивні висловлювання» керівництва країн НАТО.
Під час бойових дій на території України російські військові захопили виведену з експлуатації Чорнобильську АЕС та діючу Запорізьку АЕС, причому в останньому випадку фіксувалося застосування зброї безпосередньо на території станції.
То хто ж є великою загрозою для світу: нічим не підтверджена ядерна програма України чи нерозсудливі кроки Володимира Путіна?
Джерело: The Insider
