Джерело: Олег Сулькін, для Голосу Америки
«Як російське кіно дегуманізувало українців та заклало основу для нинішніх військових злочинів». Так називається стаття, написана Іллею Гладштейном (Illia Gladshtein), українським продюсером та дистриб’ютором. Вона опублікована на сайті Ukraine/World (стаття написана англійською мовою, фрагменти її перекладені тут російською), пише Голос Америки.
Як зазначає Ілля Гладштейн, протягом останніх десятиліть російське кіно слугувало знаряддям пропаганди для дегуманізації України та Заходу і цим готувало громадян Росії до нинішньої війни.
Гладштейн вважає глибоко символічним, що президент Путін, виступаючи з промовою 24 лютого 2022 року, в день російського вторгнення в Україну, фактично перефразував слова Данила Багрова з фільму «Брат-2», сказавши, що «справжня сила у справедливості та правді». Як зауважує автор статті, Путін і раніше любив використовувати слова з фільму Олексія Балабанова, а тепер взагалі зробив «Брат-2» символом цієї війни: сумнозвісний знак «V» запозичений із тієї ж цитати – «Сила в (V) правді».
На перший погляд, Брат-2 геть не пропагандистський фільм, а кримінальний бойовик, зазначає автор статті. Але з плином часу стало зрозуміло, що фільм сприймається багатьма людьми як квінтесенція ультранаціоналістичної ідеології. Він насичений ворожістю та ненавистю щодо українців, афроамериканців, євреїв та загалом американців і узагальненого Заходу. Крилатими стали багато фраз із фільму, зокрема й адресована «українським гангстерам» погроза «Ви мені, гади, ще за Севастополь відповісте!».
«Данило Багров, – підкреслює Гладштейн, – став героєм свого покоління – архетипним російським бунтарем, який вступає у бій із Заходом, корумпованим, морально прогнилим і лицемірним. Навіть якщо творці Брата-2 не позиціонували його як маніфест російської геополітичної доктрини, він став і залишається таким сьогодні».
Вивчивши знакові твори російського кіно і телебачення починаючи з 2000 року, Гладштейн дійшов висновку, що багато з них насичені токсичною ностальгією за Радянським Союзом і царською Росією, ставлять під сумнів існування українського народу, прославляють і тривіалізують війну, мілітаризують російську громадськість та оспівують «велич Росії». За його словами, російське кіно стало знаряддям, яке дозволяє путінським елітам залишатися при владі, промивати мозок своєму народу, і водночас воно завойовує певний статус завдяки участі у міжнародних кінофестивалях.
Ілля Гладштейн народився у Києві в 1985 році. Розпочав кар’єру як упорядник програм короткометражних фільмів для кінофестивалю «Молодість» (Molodist IFF). У 2013 році разом із Надею Парфан заснував міжнародний фестиваль кіно та урбаністики «86», який проходив у місті Славутич у 2014–2018 роках. Займається просуванням та прокатом незалежного кіно. У 2017 році заснував виробничу компанію Phalanstery Films, а у 2019 році відкрив у Києві артхаусний кінотеатр KINO42.
Спродюсований ним документальний фільм «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» отримав низку нагород і був названий українськими кінокритиками найкращим документальним фільмом у країні в 2020 році. Ілля Гладштейн відповів на запитання кореспондента Російської служби «Голосу Америки» сервісом Zoom із Києва.
– Ілле, ви знаходитесь у Києві, і я не можу вас не запитати про вашу нинішню ситуацію. Як ви почуваєтеся?
– Нормально. В принципі, зараз спокійно. Повітряна тривога кілька разів на день звучить. Але ракети та снаряди не падають уже певний час.
– Дай Бог… Я з цікавістю прочитав вашу статтю. Що спонукало вас її написати?
КОЛИ з’ясувався МАСШТАБ РОСІЙСЬКИХ Воєнних ЗЛОЧИНІВ, СТАЛО ЗРОЗУМІЛО, ЩО ЦЕ НЕ ВИПАДКОВІСТЬ, А ЧАСТИНА СТРАТЕГІЇ.
– Ще під час підготовки Росії до війни (стягування військ, наростання антиукраїнської пропаганди в медіа) я намагався зрозуміти, що рухає тими росіянами, які збираються нас убивати і тими росіянами, хто це все підтримує. Коли після втечі російських солдатів із Бучі та інших міст Київщини відкрилися результати їхніх звірств та злодіянь, я вирішив у цьому розібратися. Коли проявився масштаб російських воєнних злочинів, стало зрозуміло, що це не випадковість, а частина стратегії. І я подумав: хтось же цим російським солдатам дозволив так чинити з українцями. І я згадав про всі ці начебто незначні епізоди в нещодавньому російському кіно та серіалах: там жарт про «добросердного, але тупуватого хохла», там українець зрадник (часто), там українець нацист (майже скрізь).
І я маю певний досвід у кіно, «надивленість», аналітичний апарат, що дозволило мені провести невелике дослідження. Я виявив повторення мотиву розлюднення українців у таких різних російських фільмах та серіалах останніх двох десятиліть, як «Брат-2» (2000), «Таємниця вовчої пащі» (2004), «Адмірал» (фільм та серіал, 2008), серіали «Ліквідація» (2007), «Біла гвардія» (2012) і «Моя прекрасна няня» (2004-2009), «Тарас Бульба» (2009) та багатьох інших. Я навмисно виключив із аналітичного поля такі відверто пропагандистські витвори, зняті після 2014 року, як «Донбас. Окраїна» (2019 р.), «Ополченочка» (2019 р.) та «Пригрів» («Солнцепек» – рос.) (2021 р.), які є прямою військовою пропагандою. На мою думку, найнебезпечніша пропаганда – ненав’язлива.
.
– Які підстави у вас бачити прямий зв’язок між дегуманізацією українців у кіно та військовими злочинами, які скоюють зараз російські солдати в Україні?
ДЕГУМАНІЗАЦІЯ, СКРОЄНА ЗА ГЕББЕЛЬСІВСЬКИМИ ЛЕКАЛАМИ, ВИКОРИСТОВУЄТЬСЯ РОСІЙСЬКОЮ ДЕРЖАВОЮ І ЗАРАЗ
– У багатьох війнах пропагандисти використали дегуманізацію ворога для заохочення звірств. Щодо недавнього прикладу – геноцид у Руанді в середині 90-х, коли радіо «Тисячі пагорбів» підбурювало народ хуту розправлятися зі своїми сусідами тутсі. Це «радіо ненависті» стверджувало, що тутсі «не люди, а таргани», і їх можна вбивати. Ці радіопропагандисти серед інших військових злочинців були засуджені міжнародним судом за підбурювання до геноциду. Інший приклад, віддаленіший у часі, – пропагандистська машина гітлерівського «Третього рейху». Під керівництвом Геббельса вона втовкмачувала в голови простих німців ідею расової вищості арійців над іншими народами, які необхідно без вагань знищувати. Дегуманізація, скроєна за геббельсівськими лекалами, використовується російською державою і зараз. Сподіваюся, російських пропагандистів спіткає та ж доля, що й їхніх німецьких колег у 1946 році.
– У російському прокаті повторно вийшла картина «Брат-2» режисера Олексія Балабанова. У полеміці щодо неї переважають дві полярні думки. Перша – це захоплюючий, новаторський бойовик талановитого режисера з привабливим та щирим героєм у центрі. Друга – це ксенофобська агітка і маніфест зародження російського фашизму. Ви також приділяєте багато уваги цій стрічці. Чому інтерес до неї не слабшає з роками?
ЦИТАТАМИ ІЗ «БРАТА-2» ЛЮДЕЙ МОТИВУЮТЬ ВОЮВАТИ ПРОТИ УКРАЇНИ
– Безперечно, «Брат-2» – талановитий фільм, і Балабанов дуже добрий режисер. Чи хотів Балабанов зняти військово-політичний маніфест Росії, чи не хотів? Це не суттєво. А суттєвим є те, що цей фільм інструменталізується в нинішній війні за повною програмою, оскільки іншої виразної ідеології в Росії, схоже, немає. Цитатами із «Брата-2» людей мотивують воювати проти України. Фільм посилює ресентимент тих 83 відсотків, які, згідно з офіційними опитуваннями, підтримують війну проти України.
– Російський кінокритик Катерина Барабаш на початку квітня опублікувала на сайті Republic статтю, де вона простежує антиукраїнські стереотипи в радянському кіно з початку 50-х років. Вона розбирає фільми радянського періоду, які, на її думку, заклали підвалини теперішньої дегуманізації українців. Вульгарні стереотипи, які раніше сприймалися за дружнє кепкування над «братським народом», з роками переросли у ворожість та ненависть, пише вона. Барабаш наголошує на найважливішій ролі мови у визначенні, хто є «свій», а хто «чужий». Скажімо, у низці фільмів ті, хто говорять чистою російською – хороші люди, а українською або суржиком розмовляють негідники, зрадники та колаборанти. Чи замислювалися ви над еволюцією цих стереотипів?
добрий ДЛЯ МОСКВИ ЗАВЖДИ БУВ той УКРАЇНЕЦЬ, ЯКИЙ ВІДМОВИВСЯ ВІД СВОЄЇ МОВИ, КУЛЬТУРИ ТА ПОЛІТИЧНОЇ СУБ’ЄКТНОСТІ
– Дегуманізація українців через культуру транслювалася набагато раніше 50-х. Я розглядав би її в контексті колоніального завоювання України Росією в різних її іпостасях, починаючи з царської Росії. Я вважаю, що в цьому контексті варто переглянути й «велику російську літературу» – щодо колоніальних, імперських, ксенофобських елементів.
А щодо мови: коли Російська імперія розросталася внаслідок чергового завоювання сусідніх земель, їхнім мешканцям завжди відмовляли у суб’єктності, змушуючи називатися росіянами. Місцева мова залишалася мовою села, а міста примусово русифікували. Тому добрим для Москви завжди був той українець, який відмовився від своєї мови, культури та політичної суб’єктності. А той, котрий не відмовився, був, звичайно, поганим.
.
– У фільмах «Ми з майбутнього 2» (2010 р.) та «Матч» (2012 р.) українці показані як закоренілі колаборанти, посібники нацистів, які зустрічають німецькі війська хлібом-сіллю. Ця тема, очевидно, використовується найновішим російським кіно для того, щоб позначити прямий зв’язок між колабораціонізмом під час Другої світової війни та нинішньою Україною, якою, за твердженням Путіна, правлять «нацики» та «бендерівці». У тому ж таки «Матчі» відверто розігрується «єврейська карта». Тема Голокосту, яка раніше ігнорувалась у російському кіно, подається тут у графічних деталях, схоже, з однією лише метою – затаврувати «поліцаїв» і цим кинути густу тінь на український народ. Чи можливий об’єктивний, без будь-якої політизації, підхід до цієї болючої теми?
ПОВТОРЕННЯ МАНТРИ «УКРАЇНЦІ – НАЦИСТИ» – ЛИШЕ ОДИН Зі СПОСОБІВ ПЕРЕКОНАТИ РОСІЙСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ У ПРАВИЛЬНОСТІ РОЗВ’ЯЗАНОЇ ПУТІНИМ ВІЙНИ.
– Колабораціонізм мав місце не лише в Україні, а й у багатьох країнах, окупованих Гітлером. У Росії її масштаби співробітництва з окупантами були також великими. Ці випадки не можна заперечувати, не можна казати, що цього не було. Але сьогодні повторення мантри «українці – нацисти» – лише один зі способів переконати російське населення у правильності розв’язаної Путіним війни.
А щодо спроб розігрування «єврейської карти» сьогодні – це просто безглуздо у нинішній Україні, де президент – єврей і де колишній багаторічний прем’єр-міністр був євреєм. Я сам єврей та живу в Україні все своє життя. Побутовий антисемітизм зустрічався, але в останні роки його ставало дедалі менше. Проводились дослідження, що підтверджують цю тенденцію. До слова, у Франції антисемітизм набагато помітніший, ніж в Україні.
– Ви себе у цьому плані комфортно відчуваєте в Україні?
– Абсолютно. Були якісь моменти у школі, і все. Виявляти антисемітизм публічно просто небезпечно, на мою думку, такий інцидент поставить хрест на кар’єрі цієї людини.
– У статті ви пишете, що російське кіно — це «ефективна та смертоносна зброя і має бути ізольовано та роззброєно». Як ви собі це уявляєте практично?
– Потрібно провести аналіз усього корпусу кінематографа за останні двадцять років, а ще краще – включно з радянським періодом. Потрібно розробити методологічну основу визначення шкідливих концептів. Що це за концепти? Ну, наприклад, дегуманізація українців та інших народів: висміювання, стереотипізація, принизливі прізвиська (хохли, хачі); системне виставлення у невигідному світлі; імперська та національна вищість росіян і велич Росії; символічне присвоєння – історії, людей, територій; концепція «братства» та «триєдності російського народу».
ПОКИ РОСІЙСЬКІ СОЛДАТИ ВБИВАЮТЬ, ґВАЛТУЮТЬ І ГРАБУЮТЬ УКРАЇНСЬКИХ ГРОМАДЯН, РОСІЙСЬКЕ КІНО – НАВІТЬ ДИСИДЕНТСЬКЕ – МАЄ МОВЧАТИ
Ви питаєте, що робити з творами, які цим «заміновані»? Як мінімум, потрібно зробити цю інформацію доступною. Наприклад: включає людина фільм, а там перед початком напис на увесь екран, як на пачці із цигарками: «Увага! Ця картина містить мотиви російської імперської величі та ксенофобії, дегуманізує українців».
Далі людина може відкрити онлайн-каталог і прочитати про цей фільм – чим і як саме він «заряджений». І потім сама собі вирішує, чи варто їй дивитися цей фільм. Те саме стосується кураторів міжнародних кінофестивалів, телевізійних закупівель. Вони зможуть заздалегідь ознайомитися з карткою фільму в цій базі даних, перш ніж ухвалити рішення щодо його включення до програми.
– Відомо, що українські кінематографісти вимагали від Канського кінофестивалю прибрати з конкурсної програми російський фільм «Дружина Чайковського» режисера Кирила Серебреннікова. Але Канни цього не зробили. Виникла незручна ситуація. Попереду – інші престижні кіноогляди. Як ви вважаєте, чи реально на час війни ізолювати російське кіно від світового кінопроцесу?
– Аналізувати треба й нові фільми. Щоб переконатися, що кіно не містить елементів дегуманізації та інших шкідливих концептів; що і режисер, і актори, і продюсери не заплямовані підтримкою путінського режиму, а фільм не фінансувався російською державою чи путінськими олігархами. Якщо все чисто, таке кіно можна показувати. Але не зараз. Поки російські солдати вбивають, ґвалтують і грабують українських громадян, російське кіно – навіть дисидентське – має мовчати. Поки йде війна, воно має бути поставлено на паузу. Ні-в-чому-не-винним російським режисерам, а вони, звичайно, є, потрібно або дочекатися кінця війни, або максимально відокремити себе від злочинної держави – наприклад, виїхавши. Тим же, хто брав участь у створенні та розповсюдженні фільмів, спрямованих на розлюднення, слід публічно визнати це і покаятися.
Джерело: Олег Сулькін, для Голосу Америки
