Джерело: Анатолій Стреляний, для Радіо Свобода
20 років після перемоги це слово в СРСР звучало рідко, 9 травня було робочим днем. 24 червня 1945 року, прийнявши перший Парад Перемоги, маршал Георгій Жуков виголосив чи не найкоротшу зі своїх офіційних промов. Він віддав неодмінну шану «великому вождеві й геніальному полководцеві» Сталіну, сміло погрішив проти істини, заявивши, що «впродовж трьох років Червона армія наодинці боролася проти збройних сил Німеччини та її сателітів», але не промовчав про те, що Німеччина «була стерта на порох» «спільними зусиллями великих держав». Пізніше маршал дасть трохи більш розгорнуту оцінку заокеанського внеску. З цією оцінкою не міг не погодитись будь-хто з уцілілих фронтовиків, що здолав дороги війни не на своїх двох, а на американських «студебеккерах». Без півмільйона цих величезних вантажівок, сказав маршал, його армія загрузла б у багнюці вітчизняних доріг.
Ну, то все ж таки: чому про перемогу гучно заговорили тільки через двадцять років? Схоже, навіть тогочасні вожді не усвідомлювали причини свого рішення. Ці люди обходилися у спілкуванні двома висловлюваннями: «Народ нас не зрозуміє» і «Народ нас зрозуміє». Вони щойно скинули Микиту Хрущова, чий культ уже наближався до нинішнього путінського. Потрібно було забезпечити швидке й надійне забуття…
Хотілося, очевидно, запровадити щось таке, що було б не надто обтяжливим для скарбниці й ні до чого їх особливо не зобов’язувало б, зате про нього можна було б із упевненістю сказати, що народ це зрозуміє. Народ дійсно зрозумів – і пішло-поїхало. Взагалі, народ, якщо вжити це звичне, але все менш змістовне слово, розуміє те, що хоче розуміти, але не розуміє того, чого розуміти не хоче. Це відкрив іще Пушкін («дух народу»). Злободенним залишається лише питання, чому населення Росії, як і раніше, в масі своїй багато чого розуміє так, як цього хочеться Першій Особі?
Гостроти цьому питанню додає наявність величезної частини колишньої імперії, де все, в тому числі й події сорокових, кожен розуміє так, як лягає на душу особисто йому, а не державі. 9 травня одні ще подумки біля Кремля на Червоній площі, інші вже давно не там, треті, як стає дедалі зрозумілішим, ніколи там і не були. Йдеться про Україну. Тут помітно утверджується компроміс між людьми, історичними концепціями й часом: цього дня більше думати про втрати, а не завоювання, про жорстокі, але так до пуття й не засвоєні уроки. Жодного натяку на почуття, з яким зустрічають 9 Травня на північному сході: тут День Перемоги – це і є справжній День Росії, причому день, коли з належним розмахом утверджується її нинішня велич і богоугодна винятковість, правильність. «Свято – нашенське!» – гудуть простори від Балтики до Охотського моря. У цьому одностайному, цілком осмисленому гудінні вгадується, серед іншого, й докір Україні, яка стала відрізаною скибкою й цим, мовляв, позбавила себе своєї частини спільної слави. Але вона, Україна, цього не чує – не нібито, а просто не чує.
За кілька днів до нападу Німеччини на СРСР радянська преса суворо вимагала від Великої Британії припинити небезпечні порухи на європейському континенті
Звідки ж ця різниця, що стає дедалі помітнішою? Народ, звісно, розуміє те й так, що і як йому хочеться розуміти, але він усе-таки прислухається й до того, що йде від старшини, як називався гетьманський начальницький склад. Отож, сьогодні він такий – і така в країні ситуація, що звично замовчувати багато речей неможливо. На повний голос говориться, що Друга світова війна розпочалася в 1939-му, майже за два роки до того, як Гітлер напав на СРСР. Не приховується, що війну розв’язали Німеччина й СРСР, Гітлер і Сталін – розв’язали навіть не як партнери, якщо вжити нинішнє слівце, а як друзі, причому друзі справжні: їхній таємний договір називався не як-небудь, а про дружбу. По цій дружбі з Гітлером Сталін і встиг до літа 1941-го захопити ту ж Прибалтику. Ніхто не намагається відвернути увагу українців від парадного проходу по Бресту двох дружніх військ – гітлерівського й сталінського 22 вересня 1939 року. Так був ознаменований розподіл Польщі між Німеччиною й СРСР, якому й дісталося це місто – наразі білоруське. Водночас і великим шанувальникам історичної правди із числа українців не забороняється єхидно запитувати співвітчизників, чи віддають вони належне «проклятому Сталіну», що прирізав до України чужої земельки з сімома мільйонами населення – і від яких країн її відрізав.
Буквально за кілька днів до нападу Німеччини на СРСР радянська преса суворо вимагала від Великої Британії припинити небезпечні порухи на європейському континенті. Аж до 22 червня 1941-го Кремль пропонував дивитися на все, що відбувалося, як на біснування англо-американських плутократів, мішків із грошима. На цьому, між іншим, до самого кінця наполягала і власівська «російсько-визвольна» пропаганда. Росія зараз відчуває певні труднощі через свою зовнішню політику. Московські казенні мислителі пояснюють це тим, що Захід налаштувався відтіснити її від вигідних ринків збуту й ресурсів. Отак буває. Гітлер: я не винен, це все бариги-плутократи. Сталін: я не винен, це все вони, жалюгідні й приречені. Власов: я не винен, це все вони – догралися до того, що Європа лежить у руїнах, а Росія загинається під владою червоного тирана. Путін: я не винен, це все вони, мої партнери, очі б мої їх не бачили з їхньою жадібністю та властолюбством. Нікому в Україні, хто хоче говорити про щось таке, – говорити все, що заманеться, коли йому заманеться й де йому заманеться, – не затикають рота. А «дух народу» – так, він існує. Але витає він не в порожньому просторі.
Джерело: Анатолій Стреляний, для Радіо Свобода
Анатолій Стреляний – письменник і публіцист, ведучий програми Радіо Свобода «Ваши письма»
