Джерело: Андрій Черкасов, для Настоящего Времени
Тема зовнішнього втручання – коник російської влади. Про нього товкмачать чиновники практично усіх рівнів, звинувачення на адресу «колективного Заходу» доведені до автоматизму. Але для боротьби з такою навалою західних ворогів нинішнім кремлівським ідеологам сучасності вже замало, пише «Настоящее Время». Потрібен символ з минулого, історична особистість, бажано царського або княжого рівня, якою можна виправдати сучасну політику. 800-річний ювілей Олександра Невського – прекрасний привід, і російський полководець відразу ж потрапив до перших рядків повідомлень і сюжетів на провладних телеканалах.
Тема російської державної політики пам’яті піднімалася в нашій програмі неодноразово. Але, мабуть, вперше ми говоримо про події багатовікової давнини, які використовуються для пропаганди сьогодення. Як глибоко Кремль готовий занурюватися в історію, щоб підтримувати у суспільстві атмосферу «ворог біля воріт»? Ми говоримо про це з російським істориком, професором Європейського університету Санкт-Петербурга Іваном Куріллою.
– Зрозуміло, що зараз відзначається ювілей навколо постаті Олександра Невського. В історії нашої країни було багато видатних особистостей, проте навколо Невського формується певний культ. Для чого?
БАГАТО ЩО З ТОГО, ЩО МИ, як нам ЗДАЄТЬСЯ, ПРО НЬОГО ЗНАЄМО, НАСПРАВДІ вигадано БІЛЬШ ПІЗНІМИ ІСТОРИКАМИ
– Ну він не зараз, звичайно, почався. Його, якщо говорити тільки про останні десятиліття, то його активно спочатку просувала Російська православна церква. Олександр Невський – дуже зручна фігура. Про нього дуже мало відомо насправді. Тобто дуже багато з того, що ми, як нам здається, про нього знаємо, насправді було вигадано більш пізніми істориками, домисли. І ось в цьому сенсі він дуже легко використовується як символ. Тобто ось що ти про нього сказав – те й було. Або що про нього сказали попередні історики, починаючи з Карамзіна, – ось те ми про нього і знаємо. І його основна роль, чи що, цієї фігури – тобто не історичної особистості, а ось того символу, який з нього роблять, – була в тому, що він воював із Заходом і намагався дружити зі Сходом. Олександр Невський – це ось той самий, нині він вже виглядає як людина, яка дружила з Китаєм і воювала з НАТО. Ну, загалом, ось приблизно так.
– Тобто це – певна сакральна постать, символ нинішньої політики російської влади. А для тих, хто задає незручні питання щодо його «дружби зі Сходом», як ви сказали, – починаються проблеми?
– Ну проблеми я бачив, як на мене, такі, великі проблеми, рівня виклику на бесіду до слідчого людини, котра порівняла Олександра Невського з Власовим. І тут не дуже зрозуміло – його викликали за Невського чи за Власова? Тому що ось саме Власов точно – в центрі уваги влади, оскільки це дійсно історія Другої світової війни, це той набір історичних фактів і подій, за якими держава стежить вже досить давно.
– Чому Велика Вітчизняна війна так активно використовується в російській держпропаганді всі останні роки і чому, як зараз бачимо, цього вже стає замало, якщо згадують про руських князів настільки далеких часів?
МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ВІДМІННІСТЬ СЬОГОДНІШНЬОЇ ПРОПАГАНДИ В ТОМУ, ЩО НИНІШНЄ ПОКОЛІННЯ ПОЛІТИКІВ НАСПРАВДІ ВЕЛИКОЇ ВІЙНИ НЕ БОЇТЬСЯ
– Як мені видається, чому війна виявилася таким важливим елементом сучасної пропаганди? Бо війна надає досить просту, однозначно зрозумілу символічну мову. Тобто ось – є вороги, є зрадники, є герої. Є наші, є чужі, вороги, які на нас нападають. Ось простою такою мовою минулого. І, мабуть, цієї мови вже не вистачає. Тому що за всього трагізму і величі Другої світової війни все-таки набір символів, які вона залишила, обмежений, кінцевий. І, напевне, для того, щоб усі відтінки сучасної політичної ситуації висловити, її вже не вистачає. І ось з’являється, мабуть, бажання знайти ще якусь політичну фігуру в минулому. Що спільного тут – між використанням Олександра Невського і використанням Другої світової війни, – так це те, що і там і тут потрібен однозначно зрозумілий символ.
– Ми взагалі спостерігаємо певне повторне зрадянщення суспільства. Останні соцопитування, проведені «Левада-Центром», показують зростання популярності Сталіна, звучать пропозиції відкривати в країні Сталін-центри. У Москві проводилося опитування щодо повернення пам’ятника Дзержинському на Луб’янці, хоча там також фігурував і Олександр Невський. Це що, такий собі радянський реваншизм?
– Закінчилося все тим, що Собянін дуже швидко скасував це опитування, тому що, загалом, виявилося, що голосування і за того, і за іншого йдуть пліч-о-пліч, близько і розколюють основну, консервативну базу підтримки, власне, чинній владі. Бо виявилося, що ця база ділиться дуже чітко на «радянських людей», які Дзержинського і умовного Сталіна можуть підтримати, і на православних людей, які підтримають Олександра Невського, але при цьому до Сталіна ставляться дуже погано. Для Кремля мені видається фігура Сталіна навіть небезпечною. Його швидше використовують як жупел для лібералів, щоб раптом ліберали, не дай бог там, не проголосували за комуністів у «Розумному голосуванні». Ось зараз це активна тема. Але водночас самі вони Сталіна не надто полюбляють усі.
– Проте суспільство весь час лякають потенційним військовим конфліктом. Пропаганда вбиває в голови, що увесь світ проти Росії, що всі ополчилися на нашу країну, так само як у період холодної війни.
– Я взагалі скажу, що мені здається, що відмінність сьогоднішньої пропаганди, останніх років, від того, що було пропагандою в двадцятому столітті – як напередодні війни, так навіть там в умовно-брежнєвську епоху, – полягає у тому, що нинішнє покоління політиків – і пропагандистів, звичайно, але й політиків, які за це все відповідають: воно насправді великої війни не боїться. Тобто воно звикло, воно виросло з уявленням про те, що, мабуть, ядерна зброя дає в цьому сенсі гарантію від повторення великої війни. А раз так – то й історію, і загалом загрозу війни можна цілком використовувати в пропагандистських, політичних цілях, і перш за все – у внутрішньополітичних. Тобто мені видається, що внутрішньополітичне накачування існуванням певного великого ворога – воно саме внутрішньополітичне. Це не тому, що російське керівництво хоче сваритися із Заходом, а тому, що воно хоче за рахунок надування цієї західної загрози домогтися якихось цілей всередині країни. І ось це саме так. І при цьому не боїться того, що таке накачування загрозою дійсно виллється у реальний військовий конфлікт.
Джерело: Андрій Черкасов, для Настоящего Времени
