Джерело: Даша Стокоз, для Граней.Ру
Каннський кінофестиваль відзначився яскравими виступами Кирила Серебреннікова, який закликав зняти санкції з Романа Абрамовича і допомагати родинам російських окупантів, та Сергія Лозниці, який виступив на захист російської культури. Наводимо відгук Даші Стокоз, української координаторки проєктів у галузі мистецтва. Оригінал тексту опубліковано англійською.
На Каннському кінофестивалі режисер Сергій Лозниця отримав премію France Culture і виступив із промовою проти бойкоту російської культури. Коротко про премію: заснована у 2015 році, вона відзначає незалежні фільми, відібрані виключно студентами. Мені шкода, що молодим людям, які були присутні на церемонії, і членам журі довелося вислухати нісенітницю, яку вони могли взяти за чисту монету.
Після прочитання промови може скластися враження, що українську культурну спільноту розривають внутрішні суперечності — адже український кінорежисер виступає із закликом захистити російську культуру. Важливо розуміти, що Лозниця не живе в Україні і не залучений до українського культурного середовища, відповідно, не є активним учасником місцевих процесів у культурній сфері. Щоправда, він брав гроші у Державного агентства України з питань кіно та не соромився співпрацювати з Іллею Хржановським, скандальним режисером та художнім керівником Центру пам’яті жертв Голокосту «Бабин Яр», чий творчий метод заснований на порушенні прав людини та імітації насильства. (Це, власне кажучи, короткий опис російської культури.)
Лозниця — режисер, який сформувався за радянських часів і не викорінив із собі радянськість, хоча він залишається майстерним режисером, чиї фільми викликали у нас захоплення. Саме тому, що йому комфортно в імперіалістичних обіймах російської культури, його виключили із Української кіноакадемії. А також за його участь у французькому фестивалі російського кіно із обурливим слоганом «Від Львова до Уралу». У той час, коли Росія вторгається на українські землі, такий слоган є щонайменше образливим, оскільки він розмиває географічні кордони, чіткість яких дуже важлива для України, і закликає до примирення та існування в загальному просторі, що також неможливо з низки очевидних причин.
Лозниця дозволяє собі бути неправдивим на самому початку свого виступу. Він говорить про фронт, по один бік якого перебувають ті, хто вимагає заборони російського кінематографа, а по інший — ті, хто виступає проти тотального бойкоту російської культури. Але є один нюанс: в Україні ми не закликаємо до заборони російського кінематографу чи культури. Нехай ця культура купається у своїй величі, скільки забажає. Є різниця у значенні слів «бойкот» та «заборона». Ми просимо світ (і себе) подивитися на російську культуру критичним поглядом. Ми просимо призупинити її підтримку та висвітлення у той час, коли держава, яка її спонсорує, веде неспровоковану війну проти України. Також немає офіційної позиції чи хоча б широкої суспільної вимоги заборонити фільми Лозниці, як він стверджує у своїй промові. Складається враження, ніби він зумисне намагається очорнити наше суспільство, підживлюючи російський наратив про «нацистів» в Україні, але ж нам відомо, хто насправді спалює книги.
У промові неодноразово прослизають подібні маніпуляції та перекручування: то він використовує слово «бойкот», то скаржиться на заборону російської мови. Слід зазначити, що мовне питання — улюблений гачок проросійських, уже заборонених в Україні політичних партій, на який вони насаджували частину українського суспільства, намагаючись протиставити її іншій частині. І коли Лозниця так пристрасно критикує неіснуючу (наголошую, неіснуючу!) політику утисків російської мови чи російськомовного населення в Україні, він забуває розповісти, як вийшло, що в Україні, яка бореться за свою свободу, територіальну цілісність та право на існування, настільки широко поширені російська мова та культура. Можливо, причина в тому, що українська мова та культура систематично пригнічувалися протягом століть? Я не буду вдаватися до подробиць, але прошу вас поцікавитись такими подіями, як Валуєвський циркуляр та Емський указ, Розстріляне відродження та масові страти у Сандармосі, Голодомор та переселення російських і білоруських сімей колгоспників в Україну, депортація кримських татар у 1944 році. Невже ви думаєте, що пан Лозниця цього не знає? Чи не чув, що зараз відбувається на окупованих Росією землях Херсонщини?
«Доступ до українських телеканалів було заблоковано, а інтернет-провайдерів замінено на російських. Жителів Херсона закликають слухати випуски новин проросійських радіостанцій. Нова влада регіону також відмовляється від української валюти, гривні, і вводить російський рубль». (Бі-Бі-Сі)
«Вчителям наказали перейти на російську навчальну програму та російську мову з нового навчального року». (Financial Times)
Проте Лозниця чомусь не згадує про це в той час, коли Україна відчайдушно потребує того, аби світ дізнався про кожен злочин, скоєний Росією, особливо проти української культури. Натомість він пропонує «поставити російську мову на службу Україні, розповівши правду про страшну війну». Кому слід розповісти правду, пане Лозниця? Чи, може, ви самі намагалися це зробити? Наприклад, у цьому вашому виступі?
Водночас режисер наголошує, що є громадянином України.
Як і Серебренніков, Лозниця наполягає на тому, що російська культура не має нічого спільного зі злочинами путінського режиму і що вона завжди протистояла варварству. Лозниця відокремлює культуру від суспільства, нібито одне й інше існують у стерильних просторах, не вступаючи між собою у контакт. Можна скільки завгодно говорити про непричетність культури до військових злочинів і наводити приклади читання німецької поезії євреями, що перебували в гетто, але Лозниця знову використовує акуратну маніпуляцію, яка, схоже, покликана захистити застаріле (або перекручене) розуміння культури.
Хоча він каже, що культура — це «не зібрання окремих творів — фільмів, романів, п’єс, картин тощо», а «людська діяльність у її різноманітних проявах, ритуали та практики нашого життя», він вибудовує свою промову так, начебто культура – це зібрання запорошених предметів, що не взаємодіють з людиною та соціальними процесами, а виконують декоративну функцію, надихаючи на високі ідеї (і огидні вчинки). Якби йшлося про інше розуміння культури, то пан Лозниця замислився б про те, чи чинять його фільми та фільми його російських колег будь-який вплив на сучасне російське суспільство, за культуру якого він так бореться; чому країна з такою, здавалося б, сильною та гуманістичною культурою робить те, що вона робить сьогодні? Чому російські художники не впадають у відчай від того, що їхня культура виявилася вмістилищем підлості, лицемірства та вульгарності? Найкраще про це сказала Оксана Іванців: «Російська культура не змогла зробити нічого, щоб її народ хоч трохи перестав бути ордою у ХХІ столітті. Міф про велику російську культуру — це такий самий міф, як і міф про другу армію світу».
І ще трохи про ненависть, у якій він звинувачує українців. Лозниця цитує французького філософа Рене Жирара: «Той, хто ненавидить, ненавидить насамперед себе і ховає за своєю ненавистю таємне захоплення». Важко інтерпретувати те, що намагався сказати Лозниця, але я хотіла б у відповідь процитувати психолога Наталю Підлісну:
«Чому виникає ненависть? З огиди. Огида виникає зі страху перед чимось отруйним. Тому, служачи огиді, ненависть зводить контакт із отрутою до нуля».
Схоже, що в Лозниці відсутній інстинкт самозбереження, оскільки він уже давно впивається російською отрутою.
Джерело: Даша Стокоз, для Граней.Ру
