Гала Скляревська, для Детектора Медіа
Добровольчий батальйон, який існував кілька місяців у 2014 році і став частиною Нацгвардії, завдяки російській пропаганді та неадекватним публікаціям деяких західних медіа перетворився на неонацистську страшилку.
Одна з найпоширеніших вигадок російської пропаганди про Україну — так звані нацбати. Нібито непідконтрольні владі та військовому командуванню незаконні збройні формування, які, мовляв, тероризують мирних громадян та сповідують неонацизм або й просто нацизм. У перші дні повномасштабного вторгнення російські медіа переконували своїх глядачів, читачів і слухачів, що саме ці «нацбати» чинять спротив росіянам, подекуди навіть примушуючи до цього регулярну армію. І що мирні українці — заручники націоналістів-нацистів — тільки й чекають, коли росіяни денацифікують їхню країну, роззброївши та знищивши «нацбати».
Для людей, особисто знайомих із реальною українською дійсністю, все це звучить як фентезі, однак у Росії в «нацбати» вірять. І особливо в один із них — «Азов».
Наратив про (нео)нацистський батальйон «Азов» конструювали вісім років. Російській пропаганді за допомогою її закордонних друзів-агентів удалося просунути цей образ далеко за межі пострадянського простору: нацистами в Україні були стурбовані медіа та лідери громадської думки багатьох країн. В українських проросійських медіа тим часом просували дезінформаційні наративи про «радикальних націоналістів», яких, мовляв, боїться влада (спершу команда Порошенка, а потім — Зеленського) і тому не наважується замиритись із Росією на умовах Кремля. Оскільки реальні картинки звірств нацистів в Україні добути було неможливо (бо їх нема), час від часу публіці показували щось на кшталт «дитячих тренувальних таборів», де діти нібито цілий день зігували й молились на Гітлера.
Як і в будь-якій дезінформаційній кампанії, в конструюванні образу нацистського «Азова» були окремі реальні факти, однак більшість — припущення, маніпуляції та фейки, які так довго й багато разів повторювали, що цільова аудиторія почала сприймати їх як факти. Втім діє це далеко не лише на зомбованих кремлівською пропагандою пенсіонерів. Деякі українські журналісти досі пишуть про добровольчий батальйон «Азов», якого нема вже вісім років.
Розберімося, що таке «Азов», як він з’явився і чим є зараз, який стосунок він має до націоналізму, нацизму і неонацизму.
Як виник «Азов»?
Весна 2014 року. На Донеччині та Луганщині починається російська збройна агресія, яку сама Росія не визнає та називає «народним повстанням проти київської хунти». Російські військові та їхні місцеві поплічники озброюються, захоплюють адміністративні будівлі, проголошують «народні республіки», в них з’являється військова техніка. Керівництво держави — а на той час виконувачем обов’язків президента був голова Верховної Ради Олександр Турчинов — 13 квітня оголошує початок антитерористичної операції.
Регулярна армія в той час була в геть поганому стані, занедбана попередньою проросійською владою. Тож на захист України покликали добровольців, багато з яких були активістами Революції гідності. З них формували добровольчі батальйони — «Донбас», «Айдар», «Дніпро-1», «Правий сектор» та інші. Одним із них був «Азов», який почав формуватись на початку травня 2014 року і спершу називався «Азов’я». Кістяк батальйону склали фанати харківського футбольного клубу «Металіст», активісти «Автомайдану» та учасники ультраправих рухів Харкова: «Патріот України» та інших організацій, які входили до «Соціал-націоналістичної асамблеї». Керівником і «Патріота», і СНА був Андрій Білецький.
Хто такий Андрій Білецький?
Андрій Білецький був одним із найпомітніших ультраправих діячів Харкова. За фахом він історик, захистив диплом про Українську повстанську армію. Також Білецький був боксером і очолював харківський осередок парамілітарної організації «Тризуб» імені Степана Бандери. Займались члени осередку тим, чим займаються ультраправі в усьому світі: нападали на точки наркоторговців, «затримували» нелегальних мігрантів, ходили маршами за «традиційні цінності» та вступали в сутички з правоохоронцями.
Багато хто писав і пише, Білецький мав псевдо «Білий вождь», хоча сам він говорить, що ніхто в очі його так не називав, натомість він мав прізвисько Білий, логічно утворене від прізвища. В інтернеті досі є збірка статей, начебто написана Білецьким, яка має назву «Слово білого вождя». Автор пише про необхідність «розв’язання проблеми мігрантів», про національну ідею та новий порядок, творцями якого він бачить себе та своїх однодумців — суцільний набір штампів ультраправих.
Відтоді як Білецький став публічною фігурою, він не використовує таку риторику. Хоча й досі пише колонки про змову проти правих «урядів, соцмереж, Сороса, лівих та ментів». Останнє дещо дивує, оскільки Білецький — підполковник Національної гвардії України, підпорядкованої Міністерству внутрішніх справ.
Як Білецький став нацгвардійцем?
Шлях Білецького до цього звання був непростим. Як він сам пізніше говорив, «все найцікавіше», тобто події Майдану 2013—2014 року, він пропустив: у 2011 році його заарештували за статтею187 Кримінального кодексу (груповий розбій за попередньою змовою). Історія сама по собі цікава: 2011 року, посварившись в інтернеті, члени «Патріота» вирішили зустрітись із таким собі Сергієм Колесником. Підсумок — дві дірки в черепі Колесника, пробиті молотком, та ножові рани. Двоє активістів «Патріота» мали кульові поранення. Всі вижили. Білецький стверджує, що Колесник напав першим і мав бойовий пістолет. У матеріалах справи, на яку посилалися ЗМІ, вказано, що пістолет був травматичним та стріляв гумовими кулями. Білецький також стверджує, що його в той день не було в офісі «Патріота» й інші члени організації обмовили його під тиском правоохоронців. У будь-якому разі обвинувачення дивує, адже ані постраждалі, ані свідки не згадують, що обвинувачені планували заволодіти майном Колесника. Та все ж Білецький опинився у слідчому ізоляторі й провів там два з половиною роки — до 24 лютого 2014 року, коли його випустили з колонії як політв’язня.
Вже у березні 2014 року він брав участь у стрілянині біля офісу «Патріота» на Римарській у Харкові, на який напали проросійські активісти. Їздив регіонами, де починалися проросійські виступи, з командою так званих «чорних чоловічків», які протистояли мітингам за «Новороссию». А у травні 2014 року постала необхідність захищати Маріуполь. За словами Білецького, влада сама звернулась до партизанського загіну «чорних чоловічків» із цим проханням.
Батальйон «Азов» був створений 5 травня 2014 року на підставі рішення Міністерства внутрішніх справ України в Бердянську як батальйон патрульної служби міліції (поліції тоді ще не було) особливого призначення — Білецький стверджує, що це відбулося після того, як «партизани» вивезли зброю з військової частини в Маріуполі, яку намагалися захопити сепаратисти. У вересні його розширили до полку, а в листопаді — включили до складу Національної гвардії України. Отже, сьогодні «Азов» — це окремий загін спеціального призначення військової частини 3057 Нацгвардії.
Білецький досі очолює «Азов»?
Андрій Білецький перестав бути командиром «Азова» ще 2014 року, бо балотувався до Верховної Ради восени 2014 року. Спершу він мав плани пройти за партійним списком «Народного фронту», але після публічного листа правозахисників та експертів до керівника партії Арсенія Яценюка із проханням не включати праворадикала до списку вирішив піти самовисуванцем на мажоритарному окрузі в Києві. Посаду керівника «Азова» Білецький передав своєму товаришу з «Патріота» Ігорю Михайленку. При цьому він залишився підполковником Нацгвардії, хоча має із нею публічний конфлікт.
Здобувши перемогу на мажоритарці, Білецький був не дуже сумлінним нардепом — не написав жодного законопроєкту, який був би ухвалений, був чемпіоном із прогулів у Верховній Раді восьмого скликання, не звітував про свою роботу, а його передвиборча програма складалась із шести слів. Тим часом він заснував «Цивільний Рух “Азов”», члени якого пізніше стали кістяком очолюваної ним партії «Національний корпус», та мав відношення до створення парамілітарної організації «Національні дружини», яку згодом очолив той-таки Ігор Михайленко.
Ці рухи неонацистські?
У розумінні російської пропаганди, де говорити українською вже значить бути нацистом, — можливо. Самі вони себе так не позиціонують. Символ «Азова», так званий «вольфсанґель» («вовчий гак» — рунічний символ, який відтворює середньовічний пристрій для ловлі вовків), в певних модифікаціях використовувався нацистами і досі популярний серед праворадикалів, але українські організації, які його використовують, вбачають у ньому комбінацію літер N та І — «національна ідея»).
(До речі, чимало модифікацій вольфсангеля нагадують літеру Z)
У будь-якому разі, політичні та громадські рухи, які створювали Білецький та його соратники, не тотожні «Азову» як підрозділу Нацгвардії. В Україні військові та правоохоронці не можуть створювати чи бути членами політичних партій.
Звісно, Білецький таки має стосунок до «Азова»: знімається в ролі засновника у фільмах про нього (наприклад, у документальному фільмі «Азов Білецького» Христини Бондаренко), долучає до своїх політичних проєктів колишніх побратимів і підлеглих, збирає гроші для поранених, а в перші місяці великої війни коментував ситуацію в Маріуполі. На думку дослідника ультраправих рухів В’ячеслава Ліхачова, «Азов» для Білецького — розкручений бренд, який він експлуатує для власного піару. «Певні неформальні зв’язки продовжують підтримуватися. Але йдеться радше про публічну легітимацію та конвертацію певного соціального капіталу, що його було зароблено в АТО, в політичний. Так само робили інші публічні діячі, які стали відомі широкому загалу саме як засновники добровольчих формувань, наприклад, перший командувач батальйону “Донбас” Семен Семенченко», — пише Лихачов у матеріалі «Чесні відповіді на найпоширеніші питання про “Азов” на Заході».
Хто і як почав зображати «Азов» нацистами?
Тут слід віддати належне західній пресі. Серед американських та європейських журналістів, дослідників і громадських діячів чимало таких, які вбачають в правих рухах абсолютне зло й готові узагальнено таврувати все, що з ними пов’язане. Тож у західній пресі раз у раз з’являлися матеріали на зразок «Україна недооцінює роль ультраправих у конфлікті». Тоді, у грудні 2014 року, автор Бі-бі-сі писав, що Україна не фашистська держава й ультраправі не мають серед виборців великої популярності, однак «проникають в управління державою за допомогою Міністерства внутрішніх справ» — можливо, маються на увазі посади в поліції принаймні одного з бійців «Азова» та взагалі факт існування полку. Принаймні, матеріал був проілюстрований символікою «Азова». Хоча, можливо, вони мали на увазі колишнього керівника полтавського «Правого сектора» Іллю Киву, який служив в Нацполіції?
Журналіст The Guardian Шон Вокер, побувавши в Маріуполі, назвав «Азов» «найсильнішою зброєю України, яка може бути для неї найбільшою загрозою». У тексті журналіст пояснює, що «Азов» викликає занепокоєння «праворадикальними, навіть неонацистськими поглядами багатьох його членів». За його словами, він поспілкувався з десятками азоців і погляди багатьох із них викликали занепокоєння. Про присутність у лавах «Азова» грузинів, євреїв і кримських татар, яких важко уявити «нацистами», він та багато інших західних журналістів не згадували.
Дивне формулювання можна побачити у Reuters: «батальйон “Азов”» (якого, нагадаємо, не існує з 2014 року) тут — «ультраправий націоналістичний проукраїнський добровольчій батальйон… пов’язаний з Національною гвардією України». У 2017 році західна преса вже прямо звинувачувала США у «підтримці неонацистів в Україні». Згодом, змішуючи «Цивільний корпус “Азов”», політичну партію Білецького та «Нацдружини» із власне полком «Азов», західна преса почала зображати Україну як чи не найбільший осередок ультраправих, який «експортує» ідеологію та «підготовлених бойовиків» у Європу та США. Тоді Алі Суфан, консультант із безпеки та колишній агент ФБР, який вивчав «Азов», заявив, що за останні шість років в Україну прибуло понад 17 тисяч іноземних бойовиків із 50 країн. Попри те, що, за його власними заявами, «переважна більшість не мали явних зв’язків із ультраправою ідеологією», він вважав, що в Україні до влади скоро прийдуть екстремісти — як в Афганістані після програшу СРСР. Ця заява була зроблена у 2019 році, в якому до влади прийшов Володимир Зеленський.
Скільки правди в цих обвинуваченнях і наскільки насправді «рух “Азов”» є транснаціональним чи впливовим, — питання окреме. Але якщо подивитися дослідження міжнародної групи Counter Extremism Project, яка вивчає екстремістські рухи, реальних доказів «масової вербовки ультраправих» до «Азова» — і громадських організацій чи партій, і тим більше полку «Азов» — не існує. Дослідники, наприклад, вважають, що після початку повномасштабного вторгнення до структур «Азова» доєдналися десь 20 бійців, деякі з них — ветерани війни на Донбасі у 2014 році. І навіть якщо деякі з них мають ультраправі погляди, це крапля в морі на фоні тисяч українських добровольців і сотен іноземців, які приїхали захищати Україну лише через те, що вважають напад Росії на Україну несправедливим. Але постійне мусування теми «Азову» та змішування в західній пресі та заявах американських парламентарів українських політичних партій, полку Нацгвардії та парамілітарних структур мало свій ефект: ще у 2016 році фейсбук визнав «Азов» (що би під цією назвою не малося на увазі) «небезпечною організацією» та почав блокувати сторінки, які мають будь-яке відношення до структур Білецького та самого полку «Азов». Із початком бомбардування Маріуполя та інших українських міст соцмережа дозволила «вихваляти “Азов”», але із зауваженням, що це дозволено у випадках, коли в постах ідеться про їхню службу в лавах Національної гвардії та їхню роль у захисті України від російського нападу. Власне, чим і займається полк «Азов».
Чим, власне, «Азов» мав «загрожувати Україні»?
Це наратив російської пропаганди, який чудово прижився в західній пресі: що «добробати» (у 2022 році росіяни перейменували їх на «нацбати») рано чи пізно скинуть президента й візьмуть владу у свої руки. Але крім загрози Україні, «Азов» (батальйон? полк? загін? рух? громадська організація? політична партія?) нібито загрожує всьому світу як «пісочниця» для неонацистів та екстремістів. Мовляв, тут вони наберуться сили та бойового досвіду, аби потім загрожувати мирним європейським та американським країнам. Ось, наприклад, березнева стаття поважного видання The Washington Post, у якій ідеться про те, що Україна для ультраправих екстремістів «пісочниця», де в майбутньому можуть народитися нові «ІГІЛ» чи «Аль-Каїда».
Оскільки західні медіа для Вікіпедії — поважніші джерела, ніж українські, в найбільшій онлайн-енциклопедії досі є англомовна стаття «Батальйон Азов», де з посиланням на подібні публікації «Азов» називають «неонацистським загоном у складі Національної гвардії України».
Більшість тверджень, що «Азов» — неонацистське формування, базується на декількох доповідях правозахісних організацій, зокрема, Human Rights Watch, Amnesty International, Front Line Defenders и Freedom House, які відстежували ситуацію з правами людини на Донеччині й Луганщині у 2014-2015 роках. Їхні автори звинувачували «азовців» у незаконному утриманні цивільних, тортурах та в одному випадку — у зґвалтуванні. Про такі ж звинувачення ідеться в доповіді ООН, хоча одна з чотирьох згадок «Азова» — про тортури, які застосували до «азовця» проросійські сепаратисти. Ніде в доповідях не йдеться про злочини на ґрунті ненависті чи про причетність «азовців» до неонацистської ідеології.
Це не значить, що в добровольчому батальйоні, а потім полку «Азов» не було людей із поглядами, які можна назвати неонацистськими. Хоча експерти пишуть, що більшість із них покинули «Азов» ще у 2014 році, а залишки були «зачищені новим командуванням у 2017 року». Також є чимало згадок про «Національний корпус» чи «Цивільний корпус “Азов”» у контексті злочинів на ґрунті ненависті в Україні. Однак немає доказів, що підрозділ Нацгвардії «складається з нацистів» і що неонацистські погляди впливали на участь «Азова» в бойових діях. Усе це, звісно, глибоко байдуже авторам опусів російської пропаганди на зразок «Кровавой истории батальона “Азов”». Які, наприклад, називають неонацистом теперішнього керівника загону Дениса Прокопенка, спираючись на те, що він — випускник факультету германської філології.
Чому західна преса вчепилася саме в «Азов»?
В’ячеслав Ліхачов вважає, що в цьому винні самі медіа, адже що частіше пишуть про «Азов» одні, то важливішою темою це здається іншим. Ще одна причина — долучення до «Азова» іноземців, серед яких були неонацисти. Найскандальнішим із них є Сергій «Боцман» Коротких, білорус, соратник російського неонациста Максима «Тесака» Марцинкевича. «Боцман» приписує собі створення «Азова» у 2014 році. Президент Петро Порошенко у грудні 2014 року дав йому українське громадянство. Коротких — один із провідних діячів «Нацкорпусу»; його служба в «Азові» завершилася ще 2014 року. А після того, як полк став частиною Нацгвардії, іноземці вже не могли в ньому служити за законом, хоча в деяких випадках, як пише й сама преслужба «Азова», вони можуть стати військовими полку.
Частина поголосу про неонацизм пов’язана з організацією «Цивільний корпус “Азов”», яку, знову ж таки, не всі чітко відокремлюють від загону Нацгвардії. У «Цивільному корпусі» регулярно світилися іноземці, відомі у своїх країнах неонацистськими та расистськими поглядами — американці, шведи, норвежці, німці. Усе це записували на рахунок «Азова», який західна преса і досі називає «воєнізованим крилом партії Білецького». Хоча на практиці прямого зв’язку між проєктами Білецького та «Азовом» нема. Але постійний піар Білецького на бренді та медійна активність самого полку привертає до нього увагу будь-яких ЗМІ, в тому числі російської пропаганди.
А звідки така фіксація російської пропаганди на «Азові»?
Це ще один випадок, коли російська пропаганда сама себе налякала. В їхніх публікаціях «Азов» та інші «нацбати» поставали настільки впливовими, що, наприклад, Білецького й «Азов» (знову ж таки, нерозривні поняття в їхньому уявленні) російські медіа називали причиною поразки Петра Порошенка на виборах 2019 року. При цьому Білецький та інші представники «Нацкорпусу» у 2017—2021 роках були постійними гостями ефірів телеканалів, які належали обом крилам «Опозиційної платформи — За життя» — Льовочкіна-Фірташа-Бойка та Медведчука. Тож аудиторії як власне російських, так і українських проросійських медіа Білецький, «Нацкорпус» (а з ними й «Азов» в усіх його формах) видавалися важливими та активними учасниками політичного життя України. На практиці ж, коли 2019 року Білецький балотувався другим номером у списку партії «Свобода» (разом з іншими представниками «Нацкорпусу» та «Правого сектора»), політсила здобула 2,15% голосів і не пройшла до Верховної Ради.
Цікаво, що ще сміливіші фантазії про «Азов» плекає китайська пропаганда. Вона вважає «бійців неонацистського батальйону “Азов”» причетними до «поширення сепаратистських настроїв та заворушень» в однієї з провінцій Китаю, до терактів у Гонконгу, Новій Зеландії та США — причому саме США озброїли та навчили цих «терористів». Білецькому з його ідеями створення «інтермаріуму» (блоку країн між Балтийським, Чорним та Адріатичним морями) задля відновлення «лідерських позицій Європи та перезавантаження Західної цивілізації», напевне, і не мріявся такий розмах. (Можна почитати, чому ці твердження — фантастика та маніпуляції).
Неправда і пропаганда про «Азов» завдає Україні шкоди?
Так, і не лише честі та гідності захисників Маріуполя та «азовців», які воюють на інших ділянках фронту. «Неонацисти» — один із головних аргументів тих, хто намагається припинити або суттєво зменшити військову та фінансову допомогу США та Європи Україні.
Зокрема, вони апелюють до включення «Азова» в реєстр екстремістських організацій США. Насправді, така спроба була у 2019 році, коли сорок сенаторів-демократів пропонували внести «Азов» до реєстру, але цього не сталося. Конгрес постійно наполягав на забороні навчання, постачання зброї та іншої допомоги «Азову», і в 2018 році така поправка була прийнята. Повідомляючи про це, американське видання The Hill повідомило про «заборону поставок зброї пронацистському ополченню», хоча «Азов» чотири роки вже був частиною Нацгвардії.
Російська пропаганда всіляко роздмухує ці історії, нагадуючи, що «Азов» в Америці «заборонений». Росія навіть обурюється, що зарубіжні медіа пояснюють своїм читачам, чому «Азов» — не неонацисти, Україна — не фашистська держава. Японська агенція з громадської безпеки навіть вибачилася за те, що раніше описувала «Азов» як екстремістську організацію.
Зараз, коли частина «азовців» разом з іншими захисниками Маріуполя опинилась у російському полоні, маніпуляції на цю тему особливо небезпечні. Адже навіть звернення західних урядів із закликом обміняти захисників «Азовсталі» Кремль подає як свідчення, що «нацизм піднімає голову на Заході». Тож повторення наративів про «нацистський “Азов”» у західних медіа сьогодні може збільшувати загрозу для полонених, за визволення яких зараз борються українські та іноземні дипломати.
Гала Скляревська, для Детектора Медіа
