Джерело: Дмитро Губін, для Граней.ру
Слово «фашизм» в Росії давно втратило будь-який сенс, настільки його загидили. Не в останню чергу — кремлівська пропаганда, яка постійно звинувачує у фашизмі Україну та Захід. Власне, зараз це просто лайка стосовно всіх і всього, що не припало до вподоби. Але вихолощене слово продовжує використовуватися не лише за інерцією, а й з причини, зауваженої журналістом Андрієм Архангельським: є надія, що лексикон 1945 року «знову зробить нас переможцями».
Проте це не означає, що явища, яке можна позначити як фашизм, в дійсності не існує. І тут з’ясовуються дві цікаві речі. По-перше, країна, яка претендує на торгову марку «переможця фашизму», мало що знає про фашизм як такий. Кількість книг з цієї теми російською мовою мізерна в порівнянні з книгами англійською, німецькою, французькою. Популярної книги немає взагалі жодної. «Фашизм» для росіян — це Гітлер, війна, табори смерті та знищення «неповноцінних народів», хоча націонал-соціалізм був лише крайнім проявом значно ширшого явища. Одна з головних причин такої куцості погляду — у тому, що радянський соціалізм був варіацією історичного фашизму (з цим пов’язана й заміна у радянській історіографії «націонал-соціалізму» на «фашизм»: щоб не виникало питань щодо «соціалізму»). Погляд на соціалізм як різновид фашизму властивий хоч і не всім, але багатьом інтелектуалам Заходу: від Річарда Пайпса до Стівена Пінкера. А ось у путінській Росії за паралелі між Гітлером та Сталіним загрожує адміністративна відповідальність (і справа йде, схоже, до кримінальної).
Це незнання фашизму як явища призводить до сумних наслідків. У Росії сьогодні мало хто здатний відповісти на елементарне питання: чому у більшості країн Європи у 1930-х роках влада мала фашистські режими? (У Португалії – Салазар, в Іспанії – Франко, в Італії – Муссоліні, в Німеччині – Гітлер, у Хорватії – усташі, в СРСР – Сталін.) Чому з великих країн Заходу нефашистськими були лише три: США, Франція та Великобританія? Узагальнюючи: чому фашизм у 1930-х був швидше правилом, аніж винятком?
Друга особливість російського підходу полягає в тому, що не розділяються фашизм історичний і динамічний, сучасний фашизм — або, як назвав друге явище Умберто Еко, «вічний фашизм», «ур-фашизм».
Із цим усім необхідно розбиратися. На мій погляд, історичний фашизм був реакцією на крах трансферту від монархії до демократії, тобто хворобою історичного зростання. Фашизм – це квазімонархічний реваншизм, що набуває вигляду персоналістської диктатури. Ось чому фашистськими не стали Франція (там трансферт розпочався 1789-го і завершився 1870-го створенням Третьої республіки), Великобританія (там демократія склалася з кінця XVII століття за збереження конституційної монархії) та США (там монархії не було ніколи). Англійською мовою було видано безліч літератури, що досліджує історичний фашизм, а в російському перекладі можна почитати хіба «Фашистів» Майкла Манна.
Манн говорить про п’ять найважливіших ознак фашистських квазімонархій:
- націоналізм (заснований на ідеї «органічної», «цілісної» нації, з особливою увагою до «ворогів нації»);
- етатизм (культ держави);
- трансцендентність (відмова «від консервативного уявлення, що чинний суспільний лад загалом гармонійний» — втім, це найбільш туманний у Манна пункт);
- зачистки опонентів, які оголошуються ворогами;
- парамілітаризм (що йде як знизу, так і згори: парамілітарні формування — авангард нації).
Це не означає, що опис Манна вичерпний — сюди можна додати і корпоративну державу, і ще багато чого. Почитайте, наприклад, на «Гранях» дуже розумний текст Олександра Скобова — там вказано багато сутнісних рис історичного фашизму. Однак якщо повернутися до дослідження Майкла Манна, то ми виявимо, що перші чотири ознаки історичного фашизму в путінській Росії цвітуть і пахнуть, але парамілітаризму й близько немає. Ніхто у великих містах не бере до рук гвинтівки нові, на багнет прапорці. Прилєпін, Охлобистін, Гіркін — маргінали, а люди з нужденних регіонів готові воювати виключно заради грошей.
Тобто (я беру типологію Манна для прикладу, але з іншими дослідженнями вона добре корелює) класичного, історичного фашизму в Росії немає, оскільки (цитую Манна) «парамілітаризм — і ключова цінність, і ключова організаційна форма фашизму». Відсутність в Росії «класичного» фашизму не дивина. Так, у Росії очевидний (і черговий) провал демократичного трансферту, проте відсутня сцена 1930-х. Ані тобі робітничого класу, ані знищення сільського устрою, ані наслідків світової війни.
Інша справа — ідея Умберто Еко, що фашизм може виявитися «вічним», що він є частиною сучасності (про те саме і Манн: «цілком ймовірно, що фашизм… зможе зіграти вагому роль і в ХХI столітті»). В 1997 Еко оформив свої ідеї в есе «Вічний фашизм», в якому перераховуються 14 ознак сучасного фашизму. 2022 року їх читання вражає. Ось перші п’ять.
- Культ традиції при тріумфальному синкретизмі («звалені в купу св. Августин і Стоунхендж») і повному нехтуванні протиріччями. Як результат — знання не розвивається.
- Неприйняття модернізму за панування ірраціоналізму («століття раціоналізму бачиться як початок розпусти»).
- Культ дії заради дії, відсутність рефлексії («думання — немужня справа») та підозрілість світу інтелектуалів («фашистські мислителі переважно займалися тим, що звинувачували… ліберальну інтелігенцію у відході від вікових цінностей»).
- Заборона на критику («в очах ур-фашизму незгода є зрадою»).
- Страх інакшості, що вироджується в расизм («ур-фашизм шукає консенсусів, експлуатуючи природжений страх чужорідного»).
Зрозуміло, есе Еко слід читати повністю (російський переклад включено до збірки “П’ять есе на теми етики”). Однак підсумок приголомшує: всі 14 перелічених у 1997 році ознак «вічного фашизму» в Росії 2022 року присутні в повному обсязі.
Так, Умберто Еко легко критикувати: це публіцистичний текст, а не наукове дослідження, що визначає його вразливість. Проте завдання публіцистики – позначити явище.
Так от, відповідь на запитання, чи є сьогоднішня Росія фашистською країною в тому сенсі, в якому фашистською була Італія за Муссоліні чи Німеччина за Гітлера, — негативна.
А ось відповідь на запитання, чи є сьогоднішня Росія троюрідною племінницею, тобто спадкоємицею та творчою правонаступницею фашистських Італії та Німеччини, — на жаль, позитивна.
Фашизм — справді ознака сучасності.
Джерело: Дмитро Губін, для Граней.ру
