Джерело: The Insider
Черговий випуск своєї рубрики «Історичний гурток» («Исторический кружок» – рос.) у «Вестях недели» Дмитро Кисельов присвятив британсько-французькому союзу, що пізніше переріс в Антанту, а зараз відзначає 120-річний ювілей. Приєднання Росії до Антанти пропагандист вважає великою помилкою; на його думку, Росія врятувала союзників від розгрому, а ті відплатили чорною невдячністю та сприяли руйнації Російської імперії. Кисельов стверджує:
«Росія війни не прагнула. Росії війна була непотрібна. Ми не відчували себе обділеними, нікому не заздрили і розвивалися просто шаленими темпами.
Не сипатимемо зараз цифрами — це відомий факт, що 1913 року, у 300-річчя династії Романових, ми були на підйомі. Характерна тут провидницька записка колишнього міністра внутрішніх справ Росії Петра Дурново імператору, де Дурново застерігав від вступу у війну — адже військова перемога не гарантована, а революція в країні буде надзвичайно ймовірною. Лютий 1914-го: „Будь-які жертви і основний тягар війни, як впаде на нас, та відведена Росії роль тарана, що пробиває пролом у товщі німецької оборони, будуть марними. Бо ми воюємо на боці нашого геополітичного супротивника — Великої Британії, яка не допустить жодних серйозних здобутків”».
Щодо справжності так званої «записки Дурново» 1914 року існують серйозні сумніви. Вперше вона була опублікована німецькою мовою в тижневику Reichswart; російський переклад цього тексту з’явився пізніше. Біограф Миколи II Петро Мультатулі зазначає, що текст не схожий на записку, адресовану на ім’я імператора, тому що в ній жодного разу не зустрічається звернення до монарха за його повним титулом, що було неможливо при дворі Миколи. Графиня Марія Бобринська, уроджена князівна Трубецька, у листі до Олександра Солженіцина стверджувала, що читала записку ще до революції і ручається за її справжність, але навряд чи в 1970-х роках вона могла пам’ятати подробиці тексту.
Втім, відомо, що колишній міністр внутрішніх справ, а в 1914 році член Державної ради Петро Дурново справді заперечував проти приєднання до Антанти, оскільки симпатизував Німеччині. Видатний історик Євген Тарле 1922 року опублікував статтю «Німецька орієнтація і П. Н. Дурново в 1914 р.», де розглядав зокрема і текст «Записки».
Але так чи інакше, текст «Записки» опубліковано, і абзацу, який цитує Кисельов, у ньому немає. Та й загальному змісту документа цей абзац суперечить: Дурново за всього свого германофільства зовсім не називає Британію постійним противником Росії, він заперечує союз з інших причин. На його думку, «боротьба між Росією та Німеччиною глибоко небажана для обох сторін як така, що зводиться до послаблення монархічного начала», а «мирному співіснуванню культурних націй» загрожують «не войовничі задуми Німеччини, як намагається довести англійська дипломатія, а лише цілком природне прагнення Англії будь-що-будь утримати панування над морями, яке вислизає від неї».
Найдивовижніше тут — згадка у приписуваному Дурново тексті терміну «геополітичний противник». Сам термін «геополітика» вигаданий шведським політологом Юханом Рудольфом Челленом; вперше він зустрічається в його роботі 1900 року «Введення в географію Швеції», але у значенні, дещо відмінному від сучасного. Сучасний датський історик і політолог Петер Давідсен у роботі «Емансипація політичної науки: контекстуалізація державної теорії Рудольфа Челлена» зазначає, що геополітикою він називав одну з п’яти дисциплін науки про державу, яка розглядає державу з територіальної точки зору. У значенні, близькому до сучасного, термін «геополітика» вперше з’являється у того ж таки Челлена в роботі 1916 року «Держава як організм»; тільки тоді він здобув широку популярність. «Записка» Дурново, нагадаємо, датована лютим 1914 року.
Очевидно, Кисельов і його редакція полінувалися зазирнути в опублікований текст «Записки» і довірилися «патріотичним історикам», які один за одним приписують Дурново абзац, що невідомо звідки з’явився. Одна з найраніших його згадок — в 2001 році у статті Наталії Нарочницької «Наступність англосаксонських геополітичних планів щодо Європи» із посиланням без бібліографічних даних на таке собі видання, що вийшло 1943 року в окупованому нацистською Німеччиною Парижі.
Всупереч думці Дурново, союзники у 1915 році уклали з Росією секретну угоду, згідно з якою вона за підсумками війни мала отримати Константинополь (Стамбул) та контроль над Босфором і Дарданелами; це було метою Росії у її багаторічному протистоянні з Османською імперією. Кисельов не заперечує існування цієї угоди, але стверджує, що союзники не збиралися її виконувати і натомість сприяли руйнуванню Російської імперії та виходу її з війни:
«Британське посольство в Петрограді стало до кінця 1916 року центром підривної роботи проти Імператорського дому. Посол Джордж Бьюкенен зі своїм другом, послом Франції Морісом Палеологом, розпалювали в Росії революційний вогонь, прагнучи розвалити такого важливого союзника по Антанті зсередини. Мотив ниций: якби Росія збереглася у складі Антанти як повноцінний переможець, то довелося б розплачуватися з боргами».
Жодного підґрунтя для цього твердження Кисельов не наводить. На думку істориків, діяльність Бьюкенена і Палеолога під час Лютневої революції і безпосередньо перед нею ставила за мету зберегти Росію як союзника; вони спочатку радили Миколі II пом’якшити режим, щоб не допустити революційного вибуху, а коли Микола відмовився і революція сталася, запропонували Тимчасовому уряду підтримку та визнання за умови продовження війни проти Німеччини. Водночас низка істориків вважає, що більшовики, які після захоплення влади вивели Росію з війни, отримували фінансування від уряду Німеччини.
Джерело: The Insider
