Джерело: Борис Бахтєєв, для Детектора Медиа
Дмитро Гордон надає Олександру Лукашенку можливість безперешкодно вести пропаганду і таким чином вербувати адептів, шанувальників свого таланту.
Дмитро Гордон узяв велике інтерв’ю у білоруського президента Олександра Лукашенка. Тривало воно цілих дві з половиною години.
Гордон інтерв’ював сабжа у своїй фірмовій манері. Нагадаю: практично напередодні президентських виборів у цій країні, за неймовірно складної ситуації, прогнозувати результат якої не береться жоден серйозний політолог .. І не будемо забувати: в умовах, коли перед Лукашенком і без того відкриті всі можливості для демонстрації себе народу, тоді як його опоненти зазнають репресій. Тобто, в самому факті надання Лукашенкові ще однієї додаткової трибуни вже криється дуже специфічний момент з точки зору етики.
Ось як про це пише російський блогер Ілля Варламов: «Дві з половиною години Гордон задає виключно зручні питання, щоб показати, як Лукашенко оберігає Білорусь від ворогів. Він підлабузнюється, підтакує і старанно зводить тему виборів до обговорення того, як Росія спонсорує опозиціонерів і виношує плани змістити незговірливого президента». Навіть зробивши поправку на суб’єктивність російського блогера, не можна не впізнати в цьому описі тієї самої фірмової манери Гордона.
Так, зрозуміло, за жодних інших умов ані Гордон, ані будь хто інший ніякого інтерв’ю з Лукашенком не отримав би. Тільки ось питання: а чи вартував цей Париж меси?
І сам Гордон, і його прихильники обґрунтовують його манеру брати інтерв’ю: мовляв, він втирається в довіру до співрозмовників і змушує їх говорити спокійно, в стилі «коментарі зайві». Мовляв, те, що вони в результаті говорять, є самоочевидним і самовикривальним, розумний зметикує.
Тільки ось виправдання це – лукаве (або від лукавого): давно доведено, що «самоочевидне» і «розумний зрозуміє» – це так не спрацьовує. Тому що якби спрацьовувало, російська пропаганда сколапсувала б там само, де й розгорнулася – у тій же самій точці. Якби це спрацьовувало, ніхто не вірив би в «пласку землю» і «рептилоїдів», так само як ніхто б не говорив, нібито «в коронавірус вірять тільки ті, хто вірить у пласку землю і рептилоїдів».
Точніше, спрацьовує це тільки для певних цільових аудиторій. Інтерв’ю Гордона ж адресовано найширшій аудиторії. І ось що з цією найширшою аудиторією стається.
Частина її – та, для якої «самоочевидне», просто не отримує жодної нової інформації, оскільки для неї вже було самоочевидним. Додаткову ілюстрацію – можливо, нову інформацію – ні. Зрештою, щось дуже подібне Лукашенко вже озвучував, і не по одному разу.
Інша ж частина аудиторії сприймає одкровення білоруського диктатора за чисту монету. Іншими словами, піддається лукашенківській пропаганді. Ще більш іншими словами, Дмитро Гордон надає Олександру Лукашенку можливість безперешкодно вести пропаганду і таким чином вербувати адептів, шанувальників свого таланту.
І ви хочете сказати, що ось це і є журналістика, в цьому і полягає професія журналіста?
Що відрізняє журналіста від мікрофона? Перш за все, оперативна реакція – та хоч якась реакція – на репліки інтерв’юйованого. Коли від того, що сказав співрозмовник, безпосередньо залежить, яке наступне питання поставить інтерв’юер. У Гордона такої залежності не простежується: таке враження, що свої питання і репліки він відрепетирував заздалегідь, а відповіді Лукашенка його просто не цікавлять. Що для Гордона головна роль – його власна, а той, у кого беруть інтерв’ю – пусте, лишень окраса столу. І нехай би він навіть пропонував газові камери і табори на Колимі – це не мало б жодного значення.
Той таки Лукашенко наговорив в інтерв’ю чимало кричущих речей. Як мав би реагувати професійний журналіст?
Ось сказав білоруський вождь, що вважає Путіна «старшим братом». Так у будь-якого журналіста одразу б слинки потекли, це ж дуже смачне, делікатесне висловлювання! Будь-який журналіст тут же запитав би: «Стоп-стоп, тим самим ви визнаєте Білорусь протекторатом Росії?». Тому що Лукашенко і Путін – абсолютно рівностатусні президенти незалежних держав. Ну, не може президент однієї країни називати старшим братом президента іншої, це протиприродно, це – можливо, унікальний, безпрецедентний випадок у міжнародних відносинах! А Гордон залишає для своєї аудиторії полову: ну, старший брат – ну, тай гаразд собі. Він не дозволяє аудиторії насолодиться, не допомагає їй усвідомити значення почутого.
Ще один сон рябої кобили: «Ми з Путіним – мужики. З усіма наслідками, що випливають з цього». Журналіст обережно запитав би: з якими такими наслідками і для кого? І уточнив би, яке значення багатозначного слова «мужики» у цьому випадку малося на увазі – для ясності. Тому що перше словникове значення слова «мужик» – це «малоосвічена, малокультурна людина». Є ще розмовне звернення до друзів, приятелів, добрих знайомих: «Ей, мужики, підемо бахнемо!». Є сленгове значення: «правильний пацан, тільки немолодий»; у цьому значенні самоназва «мужики» тотожна екзоніму «гопники». Нарешті, є просторічне значення з дуже сильним відтінком сексизму: «мужики» як вищі істоти відносно «бабів». То що ж саме мав на увазі Лукашенко? Гордон залишив його загадку невирішеною.
Ще одна загадка: «Але у Франції немає тієї душі, її розбовтали демократією. А Україна – душевна». Журналіст би неодмінно поцікавився: а що, демократія – це погано? А навіщо ж тоді сам Лукашенко не раз віщав про нібито демократію в Білорусі? І, до речі, чи давно він бував у Франції-як, втім, і в Україні? І що він взагалі про ці країни знає? І, головне, що означає в згаданому контексті слово «душевна»? Ні, лишень вдумайтеся: візаві несе малозрозумілу муть, а інтерв’юер навіть не намагається в ній розібратися – не кажучи вже про те, щоб допомогти розібратися своїй аудиторії.
Революцію гідності Лукашенко назвав «державним переворотом». Тут вже питання про позицію самого Гордона: чи існують речі, які він не зможе проковтнути ось так? Чи існує що-небудь, що його зачіпає – його честь, його гідність, його патріотизм, врешті-решт? Чи ми маємо справу з якоюсь машинною журналістикою. Але ми, власне, не про громадянина, а про журналіста. Саме собою напрошується питання: а наскільки добре Лукашенко знає українське законодавство, щоб виносити вердикти? І, до речі, це – питання до всіх, хто веде мову про «антиконституційний переворот», ось тільки жодного разу не чув, щоб воно звучало.
Про Зеленського: «Володя хороший. Знаєте, мені його шкода. Він попав. Не мені вам пояснювати, яка ситуація в Україні, що йому дісталося. Він, звичайно ж, не дурна людина, хоч і з іншої сфери … Він людина приземлена … Він, бувало, таке ляпне – помреш зо сміху … Він компанійський, людей притягує». Ось тут питання в першу чергу до Гордона як до громадянина. Хто, власне, дав Лукашенкові право публічно називати президента України Володею? Хто дав йому право говорити про президента України: «Таке ляпне»? Хто дав йому право говорити про президента нашої країни в зарозуміло-зневажливому тоні? Чи мав Гордон якось відреагувати? Як журналіст, він мав багато можливостей: перервати репліку, не заохочувати цю тему, не публікувати її, якщо вже вона прозвучала. Адже це є образливим для України? Так, власне, навіщо взагалі було торкатися теми ставлення Лукашенка до президентів України – хіба не було від самого початку зрозуміло, куди «мужика» може занести? Це було неетично з боку Гордона: зазвичай політики розповідають про такі речі в мемуарах, на пенсії, чинні політики їх уникають.
Крім усього іншого, Гордон поставив нашу владу в позицію шпагату. За всіма правилами, вона тепер повинна висловити офіційний протест аж до виклику посла Білорусі в український МЗС: будь-які публічні слова чинного президента будь-якої країни трактуються як офіційні незалежно від контексту. І ось, з одного боку, в нинішній ситуації дражнити Лукашенка зовсім не варто. А з іншого боку, в дипломатії існують правила «так належить», і недотримання цих правил рівнозначне зізнанню в обмеженості суверенітету своєї країни. Чи розуміє це сам Гордон?
Про Крим: з боку Гордона було неприпустимим заохочувати Лукашенка давати оцінки українській політиці. Це називається втручанням у внутрішні справи з боку представника іншої держави. І саме такого втручання Гордон вимагав від Лукашенка! Чи зрозуміє аудиторія Гордона, що це було саме неприпустимим втручанням? Чи розумів сам Гордон, що він був не на посиденьках в «нашій країні СНД», а брав інтерв’ю у лідера іноземної держави? І що смішки та пересмішки у таких справах неприпустимі?
Лукашенко: «Якби у мене навіть клаптик землі спробували забрати – звичайно (воював би, – НВ). Там би лягли вже тисячі чоловік. Крим – перлина! Це ж твоя земля, твої люди – як ти міг не воювати ?». Іншими словами: це ж твої люди – чому ти їх там не поклав? Тут би завести розмову про систему цінностей, розібратися із фразою «твої люди». Але, власне, те ж саме: за яким правом Лукашенко вчить українців, як їм жити? Але ж аудиторія Гордона таких тонкощів може не помітити.
Заохочуючи і публікуючи всі ці повчання з боку Лукашенка, Гордон робить ось що: він прищеплює аудиторії, що Лукашенко – «наш», «свій», що незалежність України і Білорусі – це не більше ніж умовність.
«Ніколи росіяни не почали б у Криму стріляти», – ще одне одкровення від мінського гуру – саме таким гуру і постає у Гордона Лукашенко. Це Гордон своїми питаннями нав’язує тому роль гуру – так, надзвичайно приємну для того. Ну, чорт забирай, а чому ж у Донбасі тоді почали? Це були якісь не ті росіяни, інші? Ну язик же сам проситься запитати! Це ж брехня собача – те, що сказав Лукашенко! А Гордон взяв і поширив це urbi et orbi.
Про Росію: «Навіщо ви нас душите, ми ж один народ фактично». Якщо вже Лукашенко порушив усі мислимі дипломатичної пристойності, то чому було не запитати: мовляв, якщо один народ – так чому б тоді Білорусі не стати російською губернією? І просто подивитися на реакцію – та й аудиторії її показати.
Ось таке: «Ми своїми руками Заходу подарували те, що їм не належить і не повинно належати. Ми їм дали квітучу, добру, прекрасну нашу Україну, звідки сьогодні можемо в будь-який момент отримати залп ракет». Як співав Висоцький: «Страшно, аж жуть». Але чи можна було змовчати у відповідь? Чи можна було не запитати: а хто, власне кажучи, такі ці «ми». І які повноваження ці «ми» мають дарувати або не дарувати комусь Україну? Але ж багато хто, зокрема й в Україні, сприйме це за істину!
І ось ще одне, яке перетворилося на мем: «Про що б ми з нею дебатували? Сидить Світлана без папірців, а говорити немає про що. Я ж розумію, що її випхали і розгорнули, як якесь знамено. Вона хорошу котлету тільки що приготувала, може, діточок нагодувала, ще запах цієї котлети приємний є, а тут дебати треба вести з якихось гидких питань». Чи міг журналіст не запитати у відповідь: чи не боїться Лукашенко, що такими словами відштовхне від себе жінок прямо перед виборами, а це в його країні 50+% виборців? Чи громадська думка його не цікавить, і він збирається виграти вибори і без неї? Та хоч щось сказати – це ж відверта пропаганда сексизму.
Чи варто нагадувати, що господар умовної студії несе повну відповідальність за все, що в ній відбувається? І якщо пропаганда сексизму, зневажливого ставлення до України і її президента, «миодиннарод» звучать в програмі у Гордона і не знаходить відсічі з його боку, це означає одне-єдине: саме Гордон цю пропаганду і веде. Нехай навіть «гібридно», чужими устами – це не має жодного значення.
І на закінчення. Бути для всіх «приємним з усіх боків» – так, це теж можна зробити своїм бізнесом. Ось тільки є в цьому одна вада: на тлі всього цього дійства сам Гордон виглядав надлишковим персонажем. «Їсти подано», і не більше того. З тим же самим успіхом він міг попросити Лукашенка просторікувати на вільну тему, включити мікрофон – і піти пити каву; потім прийти, забрати запис, підготувати його і опублікувати. Результат був би абсолютно тим самим.
Протягом усіх двох з половиною годин неможливо було позбутися відчуття відсутності інтерв’юера: ось він, начебто, тут – а толку від того … Журналістські функції Гордона так і залишилися незрозумілими: усміхнутися, похвалити – і тільки. Оце й називається журналістикою?
Джерело: Борис Бахтєєв, для Детектора Медиа
