Авторка – Олена Чуранова
За десять років активної інформаційної війни Росії проти України в нашій країні сформувалась професійна сфера, яка працює над зміцненням опору українців проти дезінформації та ворожих впливів. Одна із помітних активісток у цій сфері – Альона Романюк, співзасновниця проекту «По той бік новин», головна редакторка проекту «НотаЄнота», «По той бік путінської брехні» та викладачка в Інституті журналістики КНУ та НаУКМА.
В інтерв’ю StopFake Альона Романюк поділилась своїм тренерським досвідом роботи з різною аудиторією – від дітей до військових. Вона розповіла, як казки, ігри та історії сприяють розвитку критичного мислення та посилюють навички фактчекінгу.
Аудиторія і підходи
З якою аудиторією найбільше подобається працювати під час тренінгів і чому?
Я люблю працювати з людьми, які цікавляться темою дезінформації. Особливо захоплює робота з дітьми – це надзвичайно потужна аудиторія. Військові також цікаві: у них або чіткі запити, або ми розбираємо відвертий треш, який їх справді зачепив.
До речі, про треш. Чи був якийсь випадок, який вам найбільше запам’ятався під час розбору?
Зазвичай це діпфейки – відео або зображення, створені за допомогою штучного інтелекту. Наприклад, військові нібито просять помолитися за них. Або постановочні відео, які запускають росіяни: мовляв, учора забрали якихось хлопців, умовно в центрі Дніпра «забусифікували», сьогодні відправили на передову, пролетіла арта – і всіх поклали.
Військові зазвичай одразу розпізнають такі маніпуляції, але проблема в тому, що ці ролики набирають мільйони переглядів, тисячі поширень і коментарів, сіючи зневіру. Тобто на військових це не діє, вони навіть люблять такі речі розбирати, але для загальної аудиторії, яка постійно піддається російським інформаційним атакам, спрямованим на деморалізацію українців та дискредитацію влади чи конкретних груп у суспільстві, такі вкиди дуже дієві.
Формування критичного мислення
З якого віку варто починати вчити дітей критичному мисленню?
Одразу. Як на мене, чим раніше, тим краще. Починати можна з казок, коли мама, тато, бабуся чи дідусь розповідають дитині історію. Важливо не просто переказувати, а й пояснювати, чому той чи інший герой вчинив саме так. Це вже елемент критичного мислення. Адже дитина взаємодіє з інформацією з самого народження, і спосіб її подачі має значення.
Які нестандартні ідеї пропонують самі діти для боротьби з фейками?
Діти завжди суперкреативні на ідеї і пропонують все, починаючи від мультиків і закінчуючи інформаційними впливами на території РФ. І це те, чого ми прагнемо – більше україномовного контенту, з українським міфотворенням чи міфодизайном. Так само важливими є спростування російських наративів у культурній та історичній площинах. Але є проблема: діти та підлітки не завжди повною мірою розуміють проблему та загрозу дезінформації, не сприймають її як частину більшої комплексної картини.
Тому ті рішення, які пропонують, безумовно дуже класні, але важливо, щоб поруч був старший наставник, консультант чи ментор, який би міг надати більше контексту, показати дитині або підлітку уесь ландшафт, який продукує і російська пропаганда, і загалом дезінформація, яка є в світі.
Про «НотаЄнота»
Як виникла ідея цієї гри, де вона зараз використовується та який відгук ти отримуєш про неї?
Я була головною редакторкою «По той бік новин» і постійно проводила якісь тренінги з факчекінгу, медіаграмотності. І мені запропонували провести лекцію з медіаграмотності на фестивалі молоді у Львові. А це був 2021-й рік, якраз ці пандемічні часи прекрасні, коли ми всі були вдома. Це була подія, на яку приходило багато молоді, яка весь цей час сиділа вдома. І я подумала: «Якби мені було 18-20 років, і я рік сиділа вдома, а тут класна подія, де можна потусити з друзями, завести нові знайомства і побачити нових людей, і ще мені кажуть, що от ще є лекція з медіаграмотності». При всій моїй любові до критичного мислення і до Альони Романюк, я б на таку лекцію точно не пішла. Я почала думати: а що має бути таким, щоб молоді люди, які прийшли просто потусити, захотіли потусити з темами фактчекінгу, медіаграмотності, критичного мислення? Мені здалося, що ігри люблять всі, тому я вирішила спробувати формат квізу. Я взяла ті фейки, які ми спростовували, перепакувала їх і спробувала створити гру. Це була одна з наймасовіших ігор – 140 учасників. Це був мій перший досвід, і він пройшов на ура. Причому одночасно грали люди різного віку: від 60+, журналісти-розслідувачі львівських медіа до підлітків 13-16 років.
Я отримала велику кількість позитивних відгуків про цю гру, і тому вирішила спробувати створити окремий проект. Більше того, до повномасштабного вторгнення я почала заробляти на цьому, адже пішла з «По той бік новин» і почала робити такі ігри для корпоративних клієнтів та компаній. Відповідно, ти не залежиш від донорів. Для того, щоб себе комфортно почувати, достатньо розробити і провести дві-три гри на місяць. Це зовсім інші навантаження, це теж дуже цікавий сегмент. Ти його більш прицільно вивчаєш.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я якраз мала їхати 24 лютого в Харків, щоб проводити гру для великої компанії. Звісно, всім було не до ігор, і мені почали надходити численні запити на спростування фейків, які кидали в мене в режимі нон-стоп. Тому «НотаЄнота» зараз працює в трьох напрямках: фактчекінговому, де зараз найбільше запитів стосується шахрайських схем і діпфейків, ігровому, і дослідницькому – але дослідження переважно в закритому форматі. В кінці 2022 року я виграла медіа-акселератор від Куншт і Goethe-Institut. І наші єноти, як маскот і символ нашої гри, поїхали в багато шкіл, бібліотек, університетів України. Власне, цільова аудиторія, для якої я почала створювати ці ігри, – це вчителі. Ми навчаємо вчителів, надаємо їм повну розробку гри, методичні інструменти, інструкції, всі відео, фото, пояснення, питання, відповіді тощо. Ми розповідаємо про методику гри, тому що це не просто гра заради гри, а навчання критичному мисленню через гру. Кінцевим бенефіціаром в нашому випадку є діти та підлітки, які грають. Це командна гра, в якій ми рятуємо єнота, нашого херсонського єнота, з пропагандистського полону. Зараз такі єноти, символи гри, живуть в понад 300 школах України. Переважно це невеликі міста і навіть села, тобто туди, куди я зі своїми спростуваннями просто не доходила. І що надважливо, нам вдається залучати дітей, які зазвичай є пасивними, на яких вчителі не звертають увагу, але в цій грі вони мають можливість проявити себе і показати себе зовсім з іншого боку. І це для мене дуже важливий показник, тому що найгірша аудиторія, з якою стикаєшся, – це аудиторія пасивна, яка не за, не проти, просто от людям пофігу. Тож коли тобі вдається зацікавити чимось, ти розумієш – ось воно, далі з цим треба вже працювати.
Методики й поради
Що б ти порадила, спираючись на досвід з «НотаЄнота», іншим тренерам щодо ефективної роботи з дітьми та підлітками?
По-перше, я стараюся не вживати складних термінів, таких як фактчекінг або медіаграмотність, і не заявляти: «Зараз я вас навчу». Я не любила, коли мене вчать, але завжди була готова слухати цікаві історії. Тому я зазвичай починаю так: «Ми зараз з вами просто розслабимося і класно проведемо урок, годину або найближчі дві години». Не треба заходити з позиції «я тренерка, я вам зараз все розкажу». Бувають моменти, коли я не маю відповіді на питання. І я кажу: «Слухайте, я не знаю, і це нормально. Коли ми визнаємо, що чогось не знаємо, ми готові рухатись далі».
Якомога більше потрібно бути в контексті того, що цікаво дітям. Розуміти, якими історіями, якими трендами вони живуть, чим вони цікавляться. І не так, що от я вивчу п’ять модних слів і буду спілкуватися. Ні, важливо залишатися собою. Я завжди йду через історії. Історії завжди запам’ятовуються. Дитина може не запам’ятати умовно алгоритм, як треба перевіряти інформацію. Але коли ти цей алгоритм покладеш на конкретну історію, зрозумілу дитині, дитина запам’ятає її. Мені не важливо, щоб дитина знала по пунктах, що робити, коли вона має справу з якимось фейком або сумнівною інформацією, а щоб вона мала ось цей запобіжник, який скаже: «Стоп, от тут щось не так з цією інформацією!». Я хочу, щоб після ігор, які я або колеги проводимо, після тренінгів, які пов’язані з критичним мисленням, людина виходила не з чіткою інструкцією, а щоб могла розрізнити і зрозуміти, де оці червоні прапорці, які кажуть, що щось не так. Як м’ясо в магазині, якщо воно зеленого кольору, то я його брати не буду. Так само з інформацією – тут є ці емоційні прикметники, щось тут не те, або якесь незрозуміле джерело інформації. Стоп. Я краще це поки що не буду поширювати. Мені важливо, щоб було ось це відчуття. А це вибудовується тільки step by step і точно не через формат, що я тут найкрутіша і буду зараз тут вас навчати.
До речі, нещодавно почула думку філософа Юваля Ноя Харарі, якого запитали, хто перемагатиме — фактчекери чи сторітелери. І він відповів, що між цими двома завжди перемагатимуть ті, хто розповідають історії.
Так, історії підкуповують цей світ. Весь світ насправді побудований на історіях. До того, як прийти в фактчекінг, я працювала в сфері піару та кризових комунікацій. Який стандартний підхід до фактчекінгу зазвичай існує у світі? Ми беремо тезу, перевіряємо, хто сказав, де сказали, коли сказали, і на основі цього доходимо до висновку – правда це чи ні. У класичному фактчекінгу, що походить з перевірки заяв політиків, це працює. Але коли ми говоримо про російську дезінформацію, про умови інформаційної війни, гібридної війни, на жаль, це не працює. Нам потрібно шукати інші історії. Нам слід використовувати те, що споживає аудиторія. Чим краще ми це розуміємо, тим ефективнішими стаємо. Тому ми повинні розповідати історії. Усе, що ми дізнаємось під час цього величезного процесу фактчекінгу, потрібно перепакувати в цікаві, захопливі історії, які будуть поширюватися.
Українські реалії і видимий фактчекінг
Ти неодноразово мала можливість знайомитися з досвідом інших країн, як закордоном борються з фейками та навчають цьому дітей. Можливо, є практики, які тебе найбільше вразили, і ти бачиш, що їх варто впровадити в Україні?
В Україні, як на мене, найпотужніші практики формування критичного мислення. Якщо говорити про дітей, то кращого проекту, ніж «Лабіринт медіаграмотності» від IREX, ніхто нічого подібного в світі не зробив. Це мегаінтерактивна штука, цікава і я щиро захоплююся нею. Коли ми говоримо про новітні технології, то я згадую Світлану і Валерія Коршунових, які роблять виставки з віртуальною реальністю. Курси з медіаграмотності, настільні ігри, комікси.
Ми, до речі, теж робили комікси про пригоди нашого херсонського єнота. Нам є чим поділитися. І коли говорять про успішний досвід інших країн, це важливо. І досвід Фінляндії, і досвід Швеції, скандинавських країн. Але жодна країна не стикається з тими викликами, з такою кількістю атак, особливо з боку Російської Федерації, як стикаємося ми щодня. Тому що нашу історію крадуть. Згадайте умовно мультфільми про трьох богатирів, «Машу і Медведя», оцей весь треш, який насаджують нашим дітям в голови. Скільки часу і зусиль довелося витратити нам для того, щоб віднайти історичні факти, щоб не вірити в умовних Альош Поповичів. Скільки цього було і в освіті, і в культурі, і в музиці. Жодна країна світу з таким засиллям інформаційних атак і інформаційних впливів, як стикається Україна, не зустрічається. Відповідно, мені здається, що іншим країнам треба переймати наш досвід.
Щоб ти порадила тренерам, фактчекерам, активістам, як зробити фактчекінг видимим, популярним?
Це питання відкрите, і немає якогось універсального рецепту. Коли ми говоримо про роботу з аудиторією, ми маємо розуміти, що фактчекінг – це тільки інструмент. Якщо порівнювати два проєкти «По той бік новин» (я була його співзасновницею, після того, як я пішла, вже три роки пройшло, то він прекрасно себе почуває) і проєкт «НотаЄнота» (який теж має дуже хороші охоплення попри відсутність будь-якого фінансування саме фактчекінгової складової), чому вони мають хороші охоплення? Через те, що вони чітко розуміють, з якою цільовою аудиторією вони працюють. Коли я починала робити «По той бік новин», я почала з аналізу ринку. Був StopFake.org, VoxCheck, БезБрехні, Слово і діло, Детектор медіа. Ти починаєш аналізувати умовних конкурентів, їхні сильні, слабкі сторони, що у них вдається, що у них не вдається, шукаєш нішу і те, чого немає на ринку. І якщо ви спеціалізувалися, наприклад, на російській дезінформації, російських фейках, VoxCheck, наприклад, спеціалізувався на політичних заявах і їхній перевірці, то ми пішли в те, з чим люди стикалися щодня.
Фактично через «По той бік новин» я вибудовувала спільноту. Відповідно, ось ця спільнота і починала рекомендувати проєкт, тому що це було корисно. Ми виходили з позиції того, що ви це точно знаєте, але може хтось із ваших знайомих на це повівся, покажіть їм це. І от у мене була така картинка в голові: я хотіла, щоб люди, які сидять на кухні ввечері між собою дискутували, як зазвичай, на якісь важливі супертеми. І хтось сказав: «Слухай, ну, це брехня. Зараз я тобі «По той бік новин» скину». Коли про тебе починають говорити і посилатися ті люди, яких ти не знаєш, які за межами твоєї бульбашки, це говорить про успішність проєкту.
Тому найважливіше – це розуміти потреби цільової аудиторії. Коли чітко розумієш цільову аудиторію, ти знаєш, як перепаковувати контент. Друге – не робити умовно: ось це фейк — а це не фейк. Дуже часто люди не готові відмовлятися від своїх попередніх поглядів. Краще показувати, чому люди в це вірять, чому люди в це не вірять, або який вплив це має. Ми маємо копнути трішки глибше, вийти за межі фрейму, зробити рефреймінг. Тобто не просто фейк-не фейк, а як його запустили, чому його запустили, з якою метою, який він має результат, йти глибше. Знову ж таки, ми не намагаємося переконати когось, ми надаємо фактаж.
І ще важлива сама подача. Коли ти, знову ж таки, розумієш аудиторію, ти розумієш стиль, в якому потрібно спілкуватися. З підлітками це буде по-одному, з держслужбовцями буде по-іншому, з військовими – по-третьому. І останнє – не боятися експериментувати. Інфопростір постійно змінюється, соцмережі змінюються, канали комунікації змінюються, алгоритми змінюються, і тому нам теж треба підлаштовуватися під ці зміни. Відповідно, ми висуваємо гіпотезу, її тестуємо. Вдалося – окей, клас, винесли уроки і працюємо за цим алгоритмом. Не працює – значить, ми робимо щось не так. Кажемо «стоп», аналізуємо, виявляємо помилки, беремо іншу гіпотезу і рухаємося далі.
І на завершення, які книги ти б порекомендувала з теми критичного мислення та інформаційної грамотності?
«Мислення швидке й повільне» Канемана, «Як ніколи не помилятися» Еленберга, «Фактологія» Розлінга і «Світ повний демонів» Карла Сагана про міфи, про легенди і про те, як вони формувалися.
Взагалі, чим більше людина читає, навіть якісної художньої літератури — це може бути фентезі, хоррор, пригодницький роман чи біографія – тим краще вона може концентруватися, тому що соцмережі формують так зване кліпове мислення, і нам стає важко довго зосереджуватися на чомусь. У такому стані ми стаємо більш вразливими до впливу і маніпуляцій. Тому читати, читати і ще раз читати – це надзвичайно важливо.
Стаття підготовлена за підтримки NDI
