Джерело: Юрій Бершидський, для The Insider
«Вести недели» відзначили 130-річчя від дня народження Шарля де Голля сюжетом Дмитра Кисельова. Ведучий розповів, що Франція опинилася серед держав-переможниць Другої світової війни тільки завдяки підтримці Сталіна, що учасників замаху на президента Франції переслідували по всьому світу і вбивали без суду і слідства, і що де Голль, сперечаючись зі США за лідерство у світі, зажадав обміну всіх доларових резервів Франції на золото і тим самим практично обрушив американську валюту. Усе це насправді виявилося фейками або легендами.
1. Політиком світового масштабу де Голля зробив Сталін
«Не всі якось зіставляють сьогодні Де Голля зі Сталіним. Але ж саме Сталін багато в чому зробив Де Голля політиком світового масштабу. Мало того, де була б зараз і сама Франція, якби не Сталін та СРСР? <…>
У своїх мемуарах бригадний генерал Шарль де Голль, в роки війни – лідер руху «Вільна Франція», згадує здивування німецького фельдмаршала Кейтеля під час підписання в Берліні акту про капітуляцію Німеччини 9 травня 1945 року. Коли Кейтель виявив Францію серед країн-переможниць, то у нього трохи монокль не випав: як ?! І ці теж нас перемогли ?! <…>
Представник Франції опинився за тим столом лише з волі Сталіна, адже США і Англія взагалі не бачили Францію в колі країн-переможниць. Друга світова цілком могла закінчитися для Франції найстрашнішою ганьбою. Звичайно, це був шлюб за розрахунком. Де Голль прагнув врятувати Францію від ганьби, а Сталіну потрібен був союзник на противагу англо-американському впливу в континентальній Європі. Тому-то на особисте запрошення Сталіна генерал Де Голль у грудні 1944-го прибув до Москви і провів тут цілих 8 днів.
Приймали француза як найкращого друга. Поки дипломати погоджували радянсько-французький договір про союз і взаємодопомогу, у генерала Де Голля була насичена культурна програма. За спогадами Де Голля, він провів зі Сталіним кілька зустрічей. В цілому переговори тривали більше 15 годин.
“Розмовляючи з ним на різні теми, я виніс враження, що переді мною надзвичайно хитрий і нещадний керівник країни, знекровленої стражданням і тиранією, але в той же час людина, готова на все заради інтересів своєї Батьківщини», – писав Де Голль. <…>
В результаті Москву де Голль залишив, знайшовши потужного союзника. Завдяки підтримці СРСР і особисто позиції Сталіна, Франції вдалося пробратися не тільки до групи держав-переможниць у Другій світовій війні, але й стати однією з п’яти країн-засновниць ООН. Саме тому зараз Франція і є постійним членом Ради безпеки ООН. Не слід забувати».
Насправді Франція виявилася однією з держав-переможниць перш за все завдяки британській підтримці. За первинним проєктом післявоєнного розділу Німеччини на окупаційні зони передбачалося, що їх буде три – американська, британська і радянська. Про те, як з’явилася французька окупаційна зона, пише російський історик Анатолій Чевтаєв у книзі «Сталін, Рузвельт і Черчилль у Ялті: контури майбутнього світу»:
«Питання щодо зон окупації і контрольного механізму над Німеччиною викликало <…> велику дискусію, яку почали західні лідери. Ймовірно, вони попередньо домовилися, що Лондон і Вашингтон зі своїх зон виділять територію для утворення французької зони окупації. На питання Й. Сталіна, чи стане тоді Париж четвертим учасником контрольного механізму, В. Черчилль відповів ствердно. Тривалість окупації Німеччини і швидке виведення американських військ з Європи вимагають участі Франції в контролі над поваленим ворогом: “Французи добре знають німців і зуміють управляти ними. Англія не хоче брати на себе всю тяжкість можливого нападу Німеччини в майбутньому. У міру зростання своїх сил Франція повинна буде брати на себе все більшу тяжкість тягаря щодо запобігання нападу Німеччини”.
Однак В. Черчилль та Е. Іден продовжували (і загалом цілком резонно) відстоювати свою позицію: без участі в контрольному механізмі Париж не погодиться, як це запропонував Й. Сталін, “здійснювати контроль у своїй зоні за директивами Англії, яка і виділить Франції зону”, і відмовиться від неї. В. Черчилль підкреслив: контрольний механізм буде відрізнятися від нарад “великої трійки”, і Франція, не беручи участі в них, неодмінно повинна бути представлена в цьому механізмі. Прем’єр запропонував розумний компроміс: вказати, що “радянський уряд не заперечує проти домовленості США і Великобританії з Францією щодо її зони окупації”, а наступний крок зробити пізніше. Ф. Рузвельт схвалив це і запропонував доручити “малій трійці” опрацювати питання про участь Франції в контрольному механізмі.
Радянська делегація не погодилася з цим. В. Молотов, якого Й. Сталін нерідко висував у бойову позицію, двічі заявляв, що запропоноване доручення розходиться з тим, що всі три лідери раніше схвалили потрійний механізм контролю Німеччини».
Цитату з «Військових мемуарів» де Голля з високою оцінкою особистих якостей Сталіна Кисельов наводить не вперше, і The Insider вже писав, що в оригінальному французькому тексті компліменту Сталіну немає, буквальний переклад цього фрагмента в дійсності виглядає так:
«… у мене склалося враження, що переді мною хитрий і невблаганний лідер Росії, виснаженої стражданнями і тиранією, але палаючої національними амбіціями».
Пасаж про готовність на все заради інтересів Батьківщини, очевидно, вставили російські перекладачі. Навряд чи де Голль міг в одній фразі поєднати цю саму «готовність на все заради Батьківщини» і слова про країну, знекровлену тиранією: неважко зрозуміти, хто в ті роки в СРСР був тираном.
Іншу цитату з «Військових мемуарів» – щодо висловлювання німецького генерала-фельдмаршала Кейтеля під час підписання акту про капітуляцію – Кисельов скоротив так, що сенс змінився мало не на протилежний. Де Голль писав:
«У заключному акті капітуляції представник Франції поставив свій підпис поряд із підписом Росії, Сполучених Штатів і Великобританії. Генерал-фельдмаршал Кейтель навіть вигукнув: “Ба! І французи тут!”, довівши тим самим, що Франція та її армія не дарма витратили стільки сил і принесли стільки жертв».
Очевидно, фраза Кейтеля була вираженням не презирливого ставлення до Франції, що було б дивним, з огляду на ситуацію, в якій вона була виголошена, а здивування тим, що, здавалося б, переможена, повністю окупована країна змогла опинитися в числі переможців. Втім, навіть якщо в його словах і була певна іронія, яку де Голль вважав за краще не помітити (є інша версія цієї фрази, наведена в 1970 році журналістом Die Zeit Карлом-Хайнцем Янссеном: «Що, і французи теж? Тільки їх ще не вистачало»), дивно, що Кисельов практично солідаризується в оцінці вкладу Франції у перемогу з військовим злочинцем, повішеним за вироком Нюрнберзького трибуналу.
2. Учасників замаху на де Голля стратили без суду і слідства
«Втім, де Голль і сам був міцним горішком. Коли на початку 60-х він вирішив надати Алжиру незалежність, то радикали, серед яких було багато військових, виявилися проти. Восени 1961-го почався “фестиваль вибухів”. Лишень за перші чотири місяці вибухнуло 1190 бомб. На початку 1962-го радикали перейшли вже до терору: у Франції вбивали високопоставлених поліцейських, дев’ять разів робили замах на сенаторів, депутатів і журналістів. На самого Де Голля чинили замахи три десятка разів. У хід йшло все – від бомб, фугасів і снайперів до ураганного вогню.
Одного разу по кортежу президента Франції за раз випустили 150 куль, шість із них потрапили в машину очільника держави, але Де Голль поранив лише палець, змахуючи осколок скла з пальто. Вийшовши з машини, він сказав: “Погано стріляють”. Закінчилося тим, що за наказом президента-генерала стрільців перестріляли самих: когось – за вироком суду, а когось і без. Французьке суспільство Де Голля підтримало».
Насправді за замах у передмісті Парижа Кламарі розстріляли лише одну людину – головного організатора, підполковника Жана-Марі Бастієна-Тірі. Ще двоє – Ален де Бугрене де ля Токне та Жак Прево – були засуджені до смертної кари, але згодом їм пом’якшили покарання. Решту учасників замаху засудили до тюремного ув’язнення, а в 1968 році де Голль їх помилував.
3. Де Голль у «фінансовій війні» зі США змусив Америку відмовитися від золотого стандарту долара
«І ще один хрестоматійний епізод із біографії президента Де Голля. Антиамериканський скепсис генерала був відомий. Так ось, в 1965 році Де Голль завантажив два військові кораблі ВМС Франції доларовими купюрами на загальну суму півтора мільярда, підігнав їх до американських берегів і зажадав обміняти на золото за офіційним курсом. Президент Ліндон Джонсон уперся, але Де Голль виселив із Франції європейську штаб-квартиру НАТО, а Франція вийшла з військової організації НАТО. В результаті Де Голль отримав за, як він говорив, “зелені фантики” 1350 тонн чистого золота. Приклад Франції виявився заразливим для Канади, Японії та Німеччини. Ті теж взялися тихцем позбуватися “зелених фантиків”. Як результат вже за наступного президента США після Джонсона – Ніксона – долар перестав забезпечуватися золотом».
Цю легенду придумав не Кисельов, вона широко розповсюджена і в російських, і в зарубіжних джерелах, але статистика її спростовує.
Де Голль справді був незадоволений надмірним посиленням ролі США у світі і, зокрема, тим, що долар став основною резервною валютою. Йому навіть приписують вираз «непомірний привілей» (privilège exorbitant), що описує переваги, які отримує в конкурентній боротьбі держава-емітент світової резервної валюти. Втім, насправді автором виразу є не він, а міністр фінансів, майбутній президент Франції Валері Жискар д’Естен.
Але статистика МВФ показує, що епізоду з 1350 тоннами золота в 1965 році не могло бути. У 1960-х роках Франція воліла тримати свої резерви в золоті, обмінюючи на нього більшу частину валюти, що надходила. Як бачимо з графіка, жодних різких змін балансу на користь золота не було.
Курс долара до золота в ті роки був фіксованим – $ 35 за тройську унцію. Відповідно 1350 тонн золота відповідали $ 1 519 122 619. Щоб отримати таку кількість золота, Франція повинна була б обміняти практично всю наявну у неї валюту. Пізніше, вже в 1970-х, частка іноземної валюти у французьких резервах перевищила частку золота; втім, це відбувалося вже не за президентства де Голля, а при його наступникові Жоржі Помпіду.
Жодних суттєвих збитків долару як резервній валюті дії Франції не завдали. Лише на початку 1970-х США пішли на девальвацію долара, і пояснюється це різкою девальвацією британського фунта, який втратив статус другої резервної валюти світу.
Після відходу від золотого стандарту і заміни бреттон-вудської валютної системи з фіксованим курсом долара щодо золота ямайською системою, заснованою на вільній конвертації валют, долар продовжував залишатися головною світовою резервною валютою і залишається нею донині.
Джерело: Юрій Бершидський, для The Insider
