Джерело: блог Ігоря Яковенка
Парад Перемоги, який повинен був піднести Путіна на вершини світового Олімпу, обернувся демонстрацією глибокої міжнародної ізоляції. Мало того, що із присутніх на параді шести глав іноземних держав не було жодного, кого можна було б вважати «світовим лідером». Найбільш відомий серед них, Олександр Лукашенко поводився так, нібито Путін є носієм якоїсь жахливої інфекції і слід триматися від нього якнайдалі.
Коли глави держав вишикувалися в лінійку перед вічним вогнем, Лукашенку «за старшинством» залишили місце поруч із Путіним. Президент Білорусі досить демонстративно розштовхав колег, аби зайняти місце подалі від російського лідера. Коли Путін встав щоб прийняти рапорт міністра оборони Шойгу, слідом за ним встала вся трибуна, окрім Лукашенка, який демонстративно залишився сидіти. У всіх церемоніях, які передували параду, так і після його закінчення білоруський лідер намагався триматися так, щоб не потрапити в кадр із Путіним.
Олександр Григорович із його звіриним політичним чуттям може служити непоганим індикатором. У нього через півтора місяці вибори, можливо, найважчі за все його непросте життя європейського диктатора. Він прекрасно розуміє, що фотографія з Путіним гарантовано дасть додаткові козирі його опонентам, і хтозна, може стати тією краплею, яка переповнить чашу народного терпіння.
Ступінь токсичності Путіна досягла такої стадії, яка дозволяє його закордонним колегам ввічливо давати йому щигля. Допускати те, що важко назвати інакше, аніж дипломатичним знущанням. Коли президент Хорватії пояснює свою відсутність на параді перемоги тим, що у нього «зламався особистий літак», а глава Туркменістану повідомляє, що не може бути на параді 24 червня оскільки 29 червня йому виповнюється 63 роки, це можна розцінювати як певного штибу конкурс на найбільш кумедну «відмазку» від путінського запрошення під час своєрідного міжнародного «Клубу веселих і кмітливих».
Президент України Володимир Зеленський не взяв участі в конкурсі «відмазок», оскільки його на парад Перемог не запрошували. Відповідаючи на запитання журналіста, Зеленський сказав, що в будь-якому випадку на запрошення відповів би відмовою. Не треба бути глибоким аналітиком, аби розуміти, що будь-який варіант присутності президента України на трибуні Красної площі, незалежно від того, поруч із Путіним або далеко від нього, означає з високою долею ймовірності зміну влади в Україні. Причому, швидше за все дострокову.
Рівень токсичності Путіна різний для різних країн. Для України цей рівень зі зрозумілих причин є набагато вищим, ніж для Білорусі. Тому, якщо для Лукашенка достатньо відсунутися від Путіна на два-три метри, то для Зеленського бажано і життєво необхідно утримувати дистанцію у 852 км, що відокремлює Москву від Києва.
Не маючи змоги географічно відсунутися від агресивного сусіда, який з’їхав з глузду, Україна намагається вирити між собою і Росією дипломатичний рів. Як заявив заступник міністра закордонних справ України Василь Боднар, Україна проводить ревізію двосторонніх угод з Росією і досить інтенсивно продовжує розрив цих документів.
Раніше Україна в односторонньому порядку припинила дію низки угод і договорів з Росією та СНД. Із 1 квітня 2019 припинив свою дію договір про дружбу, співробітництво та партнерство між Росією і Україною. «До війни у нас було 453 підписаних двосторонніх угоди. Зараз залишаються чинними близько 300 документів, але триває подальша ревізія того, від чого ми можемо відмовитися», – повідомив Боднар в інтерв’ю агентству «Укрінформ».
Сподіватися на те, що тільки дипломатична дистанція створить Україні гарантії безпеки, не доводиться. Останні «історичні» дослідження Путіна не тільки демонструють пекло в його голові, але й створюють «теоретичні» обґрунтування майбутньої агресії. Заяви про те, що при виході з СРСР союзні республіки потягли за собою споконвічно російські території, окрім історичної безграмотності містять в собі цілком недвозначні погрози на адресу сусідніх держав.
У першу чергу це стосується України і Казахстану. На українському інформаційному фронті Путін фактично дав сигнал до великого наступу в напрямку «Новоросії».
Є про що перейматися й Казахстану. У 2014 році після окупації Криму Путін зробив низку історико-географічних одкровень щодо цієї країни. На молодіжному форумі своїх прихильників «Селігер – 2014» він «просвітив» підростаюче покоління путіністів:
«Він [Назарбаєв] зробив унікальну річ. Він створив державу на території, на якій держави не було ніколи. У казахів не було державності. Він створив її. У цьому сенсі він – унікальна людина на пострадянському просторі», – оголосив Путін. Про Казахське ханство, яке виникло раніше Московського царства, ні, не чули.
Після чого Путін похвалив філософію «євразійської ідеї» і заявив, що казахстанці її підтримують і бачать вигоду в тому, щоб «залишатися на просторах “великого русского мира”».
Міфологічна картина світу в голові Путіна в частині «облаштування Росії» склалася багато в чому під впливом ідей Солженіцина, викладених у його статті 1990 року «Як нам облаштувати Росію?». Олександр Ісаєвич був тяжко хворий на російське православне імперство, значною мірою саме тому так не любив Єльцина і підтримував Путіна. Саме ідеї Солженіцина щодо казахстанського «підчерев’я» Росії та щодо «Російського союзу» в складі України, Білорусі, Росії та населених етнічними росіянами частин Казахстану, потрапивши на благодатний ґрунт у гебістський мозок Путіна, стали основою його геополітичних мрій.
При одноосібній диктатурі Назарбаєва, який і за віком, і за номенклатурною вислугою був старший від Путіна, а за вмінням утримувати владу явно йому не поступався, російський диктатор не наважився б приступити до реалізації своїх імперських амбіцій. Нинішня ситуація в Казахстані з новим президентом і розмитим центром влади створює для цього певні передумови.
І все ж основним напрямком імперських устремлінь Путіна залишається Україна, де вже досягнуто «успіху» у вигляді окупації Криму і створений плацдарм у вигляді терористичних анклавів «ДНР» та «ЛНР». Єдиною гарантією проти путінської агресії є сильна українська армія. Що ж стосується дипломатії і переговорних процесів, а також інформаційної війни, то на обох цих напрямках головне – переконати європейських і американських партнерів, що з Путіним і його посіпаками не можна мати справи. Не можна сидіти за одним столом. Не можна розмовляти навіть по телефону. Чумний барак. Лепрозорій. Pest house. Червона зона. Поки Путін при владі – тільки ізоляція і мінімум контактів. Із першою особою бажано взагалі жодних. Стосовно обміну полоненими переговори на рівні військових і уповноважених з прав людини.
Джерело: блог Ігоря Яковенка
