Джерело: Володимир Воронов, для Радио Свобода
Продовження теми про міфи «Моздокського фронту». Початок читайте тут.
Дзвінку пісню про іноземних найманців, які нібито в величезних кількостях перебувають на службі у Джохара Дудаєва, різні центри громадських зв’язків силових відомств Росії завели ще до початку великої війни в Чечні.
Авіаміст Кабул – Грозний: казка про афгано-дагестанський кордон
Ще в листопаді 1994 року з особливим розмахом – як факт абсолютно встановлений (при цьому без найменших посилань взагалі на будь-які джерела, хоча б «агентурні») –оприлюднювалися відомості про сотні й навіть тисячі афганських моджахедів, які нібито облаштувалися в Грозному і з нетерпінням чекають моменту, коли ж нарешті можна буде помститися цим «шураві». Ніхто при цьому не поцікавився: що ж це за такі моджахеди, які в самий пік громадянської війни в своїй країні раптом масово рвонули в Чечню, хоча у них і в Кабулі, і в Гераті з Кандагаром своїх справ було вдосталь.
Нікого не заінтригувало й питання, яким чином вони в такій кількості телепортувалися у Грозному – адже не існувало ані регулярних пасажирських рейсів Кабул – Ханкала або Кабул – Сєверний, ані хоча б таких чартерів – хай навіть і з транзитом, скажімо, через Баку. Та й якою мовою, як і з ким вони тоді в такій кількості спілкувалися, звідки було взятися в Чечні стільком перекладачам із пушту або дарі – адже не мовою жестів їм спілкуватися, планувати бойові операції, виконувати команди? Саме присутністю цієї незліченної кількості афганських моджахедів і мотивували повітряні нальоти російської авіації на Грозний наприкінці листопада – на початку грудня 1994 (відразу після провалу «танкового штурму» 26 листопада).
Офіціозні ЗМІ тоді дружно заговорили саме про афганських моджахедів, які нібито поселилися в готелі «Кавказ». У нас, журналістів, які перебували тоді в Грозному, це викликало лише напади сміху: досить було тільки поглянути на цей готель, мало не дощенту розгромлений якраз під час листопадового «танкового штурму», щоб переконатися в абсурдності таких тверджень. У ньому просто було неможливо жити: шибки вибиті разом з рамами, вибиті двері, знесені перекриття, немає ні світла, ні опалення, ні води. А вже бомбардування, які взагалі відбувалися на наших очах, незабаром перетворили той колишній готель у руїни… Та й чи можна приховати на маленькому п’ятачку війни сотні чужинців, які відразу впадають в око? Ні в ті дні, ані пізніше – під час власне штурму Грозного, та й взагалі за всю чеченську війну афганських моджахедів я не бачив жодного разу й ніде, як їх не побачив ніхто з безлічі журналістів, російських та іноземних, які там працювали.
Тим часом афганський сюжет крутили ще довго, по ходу вплітаючи в нього орнамент про найманців і з інших країв. «Більшість із них [найманців] з Афганістану, – стверджував на прес-конференції в Моздоку директор ФСК Сергій Степашин, – 60-70 осіб із Західної України, певна кількість із Прибалтики (жінки-снайпери), є і таджицькі опозиціонери» [Красная звезда, 1994, 31 грудня]. «На території Афганістану створені й діють із середини листопада пункти з набору добровольців із числа моджахедів для їх спрямування до Чечні» [Коммерсант, 1995, 18 січня]. Та й взагалі, видала військову таємницю головна газета Міноборони, переважна частина людей, які воюють в Чечні, – найманці, моджахеди-афганці, єгиптяни, йорданці, азербайджанці, українці, прибалти [Красная звезда, 1995, 8 лютого]. «Найманців – не злічити», – констатував заголовок у «Российской газете». «Серед них 700 осіб з Афганістану <…> Близько 350 найманців прибуло з Пакистану, 300 – з Туреччини, по 50 – громадяни Хорватії, Палестини, Ірану. З Йорданії – 20, Грузії й Абхазії – майже 1000, країн Прибалтики – близько 200, України – 150, Азербайджану – 200», до того ж іще «з різних куточків Росії, Молдови, Придністров’я та Білорусії» [Российская газета, 1995, 22 лютого].
Цифри і географія підтримки Джохара Дудаєва ширилися з кожним днем: «з Дагестану в Чечню відбуло близько 200 найманців, вербування яких було організовано Ісламською партією Дагестану», «частина бійців полку патрульно-постової служби і ЗМОП (рос. – ОМОН) Інгушетії відбула в Чечню і брала участь в бойових діях на боці Дудаєва», «в формуваннях Дудаєва пройшли підготовку близько 500 бойовиків інгушської національності, приблизно така ж кількість навчається у спецшколі Республіки Грузія, де готують єгерів для розвідувально-диверсійних дій в горах, а також снайперів», «помічено бойовиків з України чисельністю до батальйону», і само собою, як я вже писав, «у центральних районах Грозного було помічено жінок-снайперів – членів організації «Біла панчоха» (рос. – «Белый чулок»), а «в Грозний прибув загін снайперів «Чорний тюльпан», та ще й з карабахського фронту – «загін афганських моджахедів чисельністю до 200 осіб», і там же докупи «Сірі вовки» – які щось там роблять, «за інформацією ФСК Дагестану», й інструктори з Азербайджану, Афганістану, Туреччини та Пакистану «на базах в Шалінському і Веденському районах Чечні» [Коммерсант, 1995, 18 січня].
«Зарозумілий і амбітний» Павло Грачов «і чути не хотів про якихось там найманців, «білі колготки» та іншу нісенітницю
Судячи з усього, часом у ЗМІ зливали й те, що лягало на стіл вищим керівникам силових відомств як офіційні донесення. Так, військовий журналіст полковник Микола Асташкін в своїй книзі наводить текст шифровки, нібито надісланої командуванням прикордонних військ міністру оборони Росії Павлу Грачову і віце-прем’єру уряду Миколі Єгорову. Станом на 18.00 31 грудня 1994 року, сказано в документі, «в Грозному перебувають найманці з Афганістану і Пакистану, які займаються бойовою підготовкою з ополченцями (навчають володінню різними видами зброї і тактиці бойових дій в місті). До бойових операцій вони залучаються тільки на загрозливих напрямках і в крайніх випадках». Пункт 2-й шифровки повідомляв про «статус особливого підрозділу», яке «має формування «Білі колготки», що складається з жінок-снайперів із Прибалтики», яким нібито щодоби «виплачується по 1 тис. доларів США» і ще й по «1,5 тис. доларів за кожного вбитого російського офіцера додатково». Також у документі повідомлялося, що «на боці Дудаєва задіяно до 400 українських націоналістів, які прибувають у Грозний об’їзними дорогами з Елісти …» …» [Асташкин Н. С. По волчьему следу. Хроники чеченских войн. М., 2005, с. 120]. Об’їзні дороги з Елісти! Як 400 хлопців, які, якщо вірити довідці, якимось чином хвацько прогарцювали з України, пройшли непоміченими 550 кілометрів (по прямій) від українського кордону до Елісти? Не дивно, пише полковник Асташкін, що «зарозумілий і амбітний» Павло Грачов «і чути не хотів про якісь там найманців, «білі колготки» та іншу нісенітницю» [Там само]. До речі, адже крім тих українців з Елісти, як повідав полковник Асташкін, «в рядах бандформувань Дудаєва перебували найманці з таких країн далекого зарубіжжя, таких як Шотландія, Саудівська Аравія, Афганістан, Пакистан, Ірак» [Там само, с. 198]. Шотландці справді вражають. Тим паче, не тільки цей полковник їх згадує: шотландців будуть викривати ще й у травні 1996 року [Известия, 1996, 12 травня], нарахувавши їх цілих вісім одиниць. Вже майже чверть століття минуло з часу виявлення тих шотландців, але я все не перестаю дивуватися геніальній далекоглядності відповідних служб: як зуміли вирахувати саме шотландську сутність «солдатів удачі», які, хоча й горці, але ж чеченськими горами явно не в кілтах бігали?
Незабаром і сам Павло Грачов теж заговорив про найманців, що можна пояснити: адже йому теж треба було виправдовуватися за важкі втрати та страшні провали. Не визнавати ж публічно, що його танкові колони зупинили і попалили звичайні чеченці без спеціальної військової підготовки. Втім, дружні ЗМІ – з подачі «надійних джерел» – робили це набагато частіше, ніж міністр оборони. Наприклад, розповідали про якийсь ісламський батальйон «Фатх», укомплектований «уродженцями Туреччини, Йорданії, Лівану», про те, що «до Дудаєва прибули групи іноземних найманців з Боснії», а потім звідти ж «приїхали ще 200 найманців-мусульман», у тому числі «алжирці з екстремістської організації «Емір Абдель Кадер», сирійці з «Ісламського звільнення Сирії», саудівці з «Організації ісламської революції», єменці з загонів «Солдати Халіфа Рашида» [Комсомольская правда, 1996, 16 травня]. Повторювали це настільки часто, що, схоже, й самі повірили. Принаймні, генерал Геннадій Трошев цілком серйозно і слово в слово переказав цей пасаж у своєму «чеченському рецидиві», навіть не згадавши першоджерело: воювали, мовляв, тільки «загони ваххабітів, кістяк яких становили іноземці, в основному – араби, що проникли в Чечню після розвалу колишнього СРСР через не охороняються тоді кордону з Грузією і Азербайджаном. Найбільш відомим загоном іноземних найманців, активно діяв на час першої кампанії, був батальйон «Фатх», укомплектований уродженцями Туреччини, Йорданії, Лівану та інших держав. Разом з ними в 1996 році на боці бойовиків діяли понад 200 боснійських мусульман, алжирці з екстремістської організації «Емір Абдель Кадер», сирійці з «Ісламського фронту звільнення Сирії», саудівці з «Організації ісламської революції», єменці з загонів «Солдати Халіда Рашида» [Трошев Г. Н. Чеченский рецидив. Записки командующего. М., 2003, с. 102].
Ще однією страшилкою початкового етапу першої чеченської кампанії була оповідь про орди українських найманців-націоналістів, кількість яких обчислювали сотнями. Українці (точніше, люди з України) дійсно воювали – це факт незаперечний, журналістами підтверджений і ніким і не оспорюваний. От тільки кількість їх явно обчислювалася не сотнями, а в кращому випадку кількома десятками. Тож вважати, що саме вони спричинили вирішальний вплив на хід бойових дій, щонайменше наївно. Та й до кінця війни їх практично не залишилося: хтось загинув, а хтось поїхав. А були то класичні найманці чи ідейні бійці – судити важко. Принаймні жодного процесу щодо українських бойовиків тоді не було. І тільки в 2016 році засудили Миколу Карп’юка і Станіслава Клиха, затриманих у 2014 році при в’їзді в Росію. Доказів їхньої участі в бойових діях, по суті, не було, але найцікавіше містилося в показаннях, які увійшли в обвинувальний висновок. Там стверджувалося, що під час штурму Грозного в грудні 1994 – січні 1995 року «членів УНА-УНСО було близько 500 осіб» – і це тільки лише на одній площі Минутка. І там же відразу було сказано, що «загальна чисельність загонів, спрямованих в Чеченську Республіку» тими ж організаціями, «становила близько 140 осіб». Тобто українські організації відправили до Чечні 140 осіб, з яких воюють 500.
«Червонозоряна» липа
Якщо вірити зведенням спецпропаганди, які на той час просто били фонтаном, проти російської армії в Чечні воювали мало не виключно іноземці: афганські моджахеди, пакистанські спецпризначенці, турецькі та азербайджанські «сірі вовки», іранці, іракці, палестинці, ліванці, йорданці, саудівці, боснійці, єгиптяни, алжирці, казахи, таджики, узбеки, чехи, українці, литовці, естонці, латиші, шотландці та навіть африканці невідомого походження. Однак у середині січня – на початку лютого 1995 року активно просували іще одну тему – російських найманців у Дудаєва. Причому ініціатива зливу частіше йшла від джерел нібито військових. Так, генерал Лев Рохлін на запитання «Чи правда, що на боці Дудаєва воюють наші полонені?» безапеляційно видав: «Правда… Іноді приходять з полону і працюють розвідниками Дудаєва» [Аргументы и факты, 1995, № 5]. Відзначився у цьому плані й Михайло Леонтьєв, який написав у статті «Брудна війна проти російської армії» (рос. – «Грязная война против российской армии») (у співавторстві з Марією Дементьєвою): «Майор на передовій заводить нас в укриття і показує паспорт. Його знайшли в кишені «заваленого» дудаєвського найманця. Це росіянин з Алтаю, Сергій Богачов. Штамп: одружився 5 листопада. Потім вирушив на війну, хотів підзаробити. 6 січня його не стало. Майор попросив нас надрукувати, щоб іншим невнадно було. До російських найманців, які воюють за Дудаєва, у наших солдатів особливе ставлення. Будьте певні – в полон брати не стануть» [Сегодня, 1995, 17 січня]. Подано більше ніж дохідливо, майже відкритим текстом: ось і цього спеціально не стали брати в полон, «щоб іншим невнадно було». На тій же газетній шпальті помістили і світлину, підписану «Паспорт російського найманця, убитого в Грозному»: розворот паспорта з фотографією симпатичного хлопчини, видно номер документа – XI-ТО № 572276, дата народження – 24 жовтня 1970 року, національність – росіянин, місце народження – село Єрмачиха Мамонтівського району Алтайського краю, дата видачі, печатка відділу внутрішніх справ…
Відзначилася щодо цього ж убитого і «Красная звезда»: тут теж було розписано про найманців і як доказ вміщено фото паспорта того ж Богачова. Найсмачніше по цій темі пройшовся в нарисі «Сорок четверте грудня» «капітан» Владислав Шуригін. Опублікував він його в газеті «Лимонка», але текст передруковувався і в газеті «Завтра», і у випущених пізніше книгах і збірках про чеченську війну:
«Мертвий найманець лежить на спині, закинувши руки за голову. Перше, що кидається в очі, – російське молоде обличчя.
– Хто такий? – питаю в офіцера, що стоїть поряд. Той тримає в руках автомат вбитого.
– Запитай он у десантника. У нього, здається, його документи.
Питаю. Вусатий міцний майор у камуфляжі довго нишпорить по кишенях, нарешті витягує паспорт.
Богачов Сергій Володимирович, народився 5 листопада 1976 року в селі Єрначиха Алтайського краю. І точно, відмітка про шлюб, п’ятого листопада 1994 року з Людмилою Буханцевою.
Місяць тільки і прожили. Що погнало його сюди? Чому він тут опинився, навіщо взяв до рук зброю, щоб стріляти по своїх, по росіянах?
Найманця вже не запитаєш. Його доля тепер – невідома ганебна могила зрадника. Але гіркота залишається».
Тут людина – та сама, тільки ось інша дата народження – якась зовсім безглузда, надто вже «юна» і для «найманця», та й для молодого чоловіка, – попутно перебрехали назву села, зате на всю країну названо ім’я молодої дружини, точніше, вже вдови… У більш пізніх публікаціях Шуригін текст відредагував: забрав вочевидь вигадану дату народження, вилучив ім’я дружини загиблого, але натомість додав: «У паспорті фото молодої жінки – напевно, дружина». Але основний посил залишився той самий: ось, мало не на очах убили «найманця», ось, мовляв, і зброя його, і паспорт у мене на очах витягли…
У всіх – один і той самий паспорт, всі барвисто описують, як цей документ у них на очах якийсь майор дістав із кишень бойовика-найманця, убитого теж мало не ось щойно, ось тут. Всі дружно сходяться на тому, що вбитий – це і є той самий чоловік, чиє фото на паспорті, всі дружно його таврують, розходячись лише в «дрібних» деталях: чи то чоловіка вже знайшли вбитим, чи то він відстрілювався і був убитий, чи то його все ж захопили живим, але потім розстріляли… Відгадка знайшлася невдовзі: 3 лютого 1995 року газета «Красная звезда» публікує абсолютно несподіваний матеріал, з якого випливає, що Сергій Богачов – зовсім не найманець, а кадровий офіцер, армійський розвідник: він пішов у розвідку й не повернувся. А потім його знайшли… Згідно з тією версією, службове посвідчення офіцер втратив, відтак йому, мовляв, і довелося скористатися паспортом. Тема «російських найманців» виявилася «липою», а «найманець» – армійським офіцером, який загинув при виконанні бойового завдання: це лейтенант, випускник Новосибірського вищого загальновійськового командного училища 1993 року, заступник командира роти (за іншими даними, командир взводу розвідроти) 276-го мотострілецького полку. І ось його – з подачі, передусім, військових пропагандистів і головної військової газети країни – вже після смерті спаплюжили на всю країну. Але потім «Красная звезда» хоча б зробила спробу, нехай моторошно незграбну, хоч якось все виправити. Інші ж розповсюджувачі цієї брехні не зробили і спроби. А опус Шуригіна вийшов уже після зізнань «Красной звезды», 6 лютого, тож і у автора, і у редакторів був час внести правки.
Хоча, безумовно, з паспортом Богачова теж багато неясного: згідно з усіма тодішніми армійськими нормами, ніякого паспорта на руках у офіцера і бути не могло – тільки службове посвідчення особи. За версією начальника штабу полку, посвідчення офіцер нібито втратив, коли був у відпустці, тому, мовляв, і в РАЦС пішов, взявши свій цивільний паспорт. Можливо, командування частини послало лейтенанта в розвідку саме під прикриттям цивільного документа, якого у військової людини на той час бути не могло. Багато нестиковок і з обставинами смерті: начальник штабу 276-го мотострілецького полку стверджував, що загинув офіцер 5 січня 1995 року таким чином: потрапив у полон до бойовиків, а ті «зв’язали колючим дротом, прив’язали ноги до автомобіля і тягали вулицями, поки він не помер. Бойовики над ним глумилися. Коли ми його знайшли через пару днів, на тілі виявили сім кульових поранень. Впізнали Богачова легко. Тіло не встигло розкластися. Зрозуміло, що це – він, але документів при ньому не знайшли… » Певна річ, оскільки його документи були у того «вусатого міцного майора» – у тих, хто, вочевидь, затримавши людину з цивільним паспортом, та ще й виданим в Алтайському краї, прийняв його за розвідника бойовиків. Зіграли свою роль ще й численні чутки, які істерично роздуваються пропагандою, про купу російських найманців у Дудаєва. Тому церемонитися і навіть слухати не стали, тим паче в офіцера не може бути паспорта. У цьому матеріалі Шуригін попутно барвисто описав ще й розстріл полонених…
Так чи інакше, але і байка про російських найманців Дудаєва виявилася черговою «червонозоряною» липою.
«Липа» по-лефортівськи
Якщо є реальні найманці, повинні бути й ті, хто потрапив у полон: не всіх же на місці відразу розстрілювали, треба ж було хоч якусь доказову базу добути – для міжнародних протестів, для переконливості пропаганди. Та й взагалі, будь-який захоплений бойовик з іноземним паспортом був би для будь-якого контррозвідника на вагу золота: це ж не тільки і не стільки пропаганда, скільки ще й цінна інформація, і нові зірки на погонах, ордени на грудях і просування по службі. І про такі затримання спочатку дійсно регулярно повідомляли. «За даними Центру громадських зв’язків Федеральної служби контррозвідки Російської Федерації, – повідомляла урядова «Российская газета», – в Чеченській Республіці та на підступах до неї затримано близько двох десятків найманців» [Российская газета, 1995, 22 лютого]. Директор ФСК Сергій Степашин теж рапортував: «Уже взято в полон кількох осіб з Афганістану. Двох єгиптян. Взяли одного українця… Литовець в Лефортово утримується. Йорданців кілька осіб. Абхазів достатня кількість, таджики є. Загальну цифру назвати не можу, тому що багатьох було знищено – самі розумієте. Полонених іноземців у нас до 30 осіб» [Аргументы и факты, 1995, №5]. Дивна цифра – «до 30 осіб»: невже керівник російської спецслужби не міг сказати точніше?
Все ясно, і я даю команду відправити йорданців у фільтраційний пункт
Ще у грудні 1994 року практично по всіх ЗМІ пройшла інформація, що «затримано двох громадян Йорданії з автоматами і трьома гранатами» [Известия, 24 грудня 1994]. Ці йорданці прославилися тоді на весь світ: їх показували по телебаченню, навіть генерал Анатолій Куликов (на той час заступник міністра внутрішніх справ – командувач Внутрішніх військ МВС РФ) написав про них у своїй книзі. За його версією, захопили їх мало не в нього на очах: «Виявилося, іноземці – чеченці йорданського походження. Взяли їх зі зброєю в руках мало не на сусідній вулиці <…> Є документи – це значить, покажемо їх всьому світу і назвемо речі своїми іменами: Чечня як магніт притягує до себе усілякий різношерстий набрід – найманців, релігійних фанатиків і практикантів з найгучніших терористичних організацій». Адже «подібно до йорданців, десь тут з автоматами бродять ще кілька десятків арабів, українців з УНА-УНСО, афганців, що називають себе моджахедами, пакистанців, турків і таджиків. <…> Але ось ці йорданці – перші «солдати удачі», що трапляться нам на шляху. Бажаючи переконатися, що все-таки не помиляюся, задаю питання законне і ключове: «Навіщо приїхали в Чечню?» Мнуться: «Воювати …» Все ясно, і я даю команду відправити йорданців у фільтраційний пункт» [Куликов А. С. Тяжелые звезды. М., 2002, с. 287].
Відомості про найманців, їхні оклади, добові, кошти на відрядження, взятих у полон і утримуваних у Лефортовому, заполонили газетні сторінки до весни 1995 року, але при цьому жодного конкретного імені так і не було названо. Тоді автор цих рядків і звернувся у ЦГЗ (рос. ЦОС) ФСК із запитом від редакції (я працював тоді в газеті «Собеседник»), попросивши надати хоч якісь конкретні відомості про іноземних найманців у Чечні. У ЦГЗ зі мною охоче спілкувалися по телефону на будь-які абстрактні теми, тиждень за тижнем приймали редакційні факси з питаннями, але конкретної відповіді так і не надійшло. Хіба що тодішній заступник начальника ЦГЗ Володимир Томаровський у розмові чесно визнав, що жодних документальних свідчень перебування в Чечні жінок-снайперів з країн Балтії у них немає. Олександр Зданович, тоді ще полковник, теж лише в усній формі – по телефону – так само чесно признався, що в Чечні, ймовірно, є кілька сотень «солдатів удачі», але нічим підтвердити або спростувати ці дані він не може. Хоча найбільше представлені громадяни ісламських держав – ось, двох йорданців захопили… Достовірні, мовляв, дані й про українців – одного громадянина України вже захопили. Прошу влаштувати з ним зустріч, але у відповідь чую, що того вже… передано українській контррозвідці й судити його, мовляв, повинні тепер у Києві. Питаю: «Чому не в Росії?» І відповідь: «У нас немає закону про покарання найманців, а ось в Україні – є, ось йому на батьківщині й світить до 15 років позбавлення волі». Ще сказали, що нібито затримано двох турків, але щодо них довести що-небудь не видається можливим, тож їм загрожує лише… 30 діб перебування під вартою – на час дізнання, з подальшим звільненням. Коли ж став розпитувати про горезвісних «до 30» – зі слів Степашина, взятих в полон іноземців, які нібито вже сидять в Лефортові, нічого докладного від співробітників ЦГЗ так і не почув: як виявилося, там абсолютно нічого не знали ні про якихось єгиптян і афганців з таджиками; єдиного українця, як з’ясувалося, вже відправили на батьківщину, а литовець і взагалі виявився… татарином, та до того ж не найманцем, а… агентом, який провалив завдання!
Але після двох-трьох місяців безупинних щоденних дзвінків із редакції мене все-таки викликали на Луб’янку, люб’язно запропонувавши подивитися відеозаписи допитів підозрюваних в найманстві. Відеозаписи подивилися разом з співробітницею ЦГЗ ФСБ. На одній плівці був той самий українець, такий собі Олег Харчук, 1968 року народження: він взагалі ледве реагував на будь-які запитання, з затримкою і явними труднощами понуро і монотонно белькотів щось зовсім незрозуміле – як завчене – про якісь долари, які нібито мав отримати від чеченців у Моздоку. В армії не служив, ніякої військової підготовки немає. Судячи з запису допиту, інкримінувати йому було зовсім нічого: тому й сплавили геть, до Києва?
На іншій плівці – запис допиту настільки ж недолугого, безглуздого і відверто непрофесійно зліпленого – тих самих двох йорданців. У них були свіжі чорно-сизі синці під очима, забиття, розпухлі обличчя. Затримані виявили цілковите незнання т нерозуміння російської мови і знання лише буквально пари-трійки англійських слів. Ті, хто допитував, навпаки, абсолютно не володіли ні арабською, ні чеченською мовою. Тож це був не допит, а діалог глухонімих. Проте навіть із цих плівок – із запитань – випливало, що затримані йорданці були зовсім не в Чечні і зовсім не зі зброєю в руках! Зброя з’явилося потім – незрозуміло звідки і чия. І все, абсолютно ніякої конкретики: ні імен, ні прізвиськ, явок і паролів, та й взагалі жодних доказів, в тому числі й речових. Щонайбільше їм можна було «пришити» лише тогочасну статтю 218 КК – «Незаконне носіння, зберігання, придбання, виготовлення або збут зброї, бойових припасів або вибухових речовин». Може, що серйозніше за ними і було, але доказів – нуль. Як з’ясувалося, в’їхали в Росію вони абсолютно законно – за туристичною візою, але вона прострочена ось уже три роки. Тобто цілих три роки вони невідомо де були і чим займалися, але це абсолютно нікого не цікавило: в розшук їх не оголошували. Запитав: «Чому?» – «Так вони ж, – відповіли мені, – були в Чечні, як ми їх могли дістати?» Але це ще питання, де реально були ті йорданці. Більш суттєве інше: контррозвідку абсолютно не збентежило, що два підданих Йорданського Хашимітського Королівства як у воду впали, в’їхавши в Росію… Так чи інакше, з’ясувалося, що працівникам ЦГЗ ФСБ нічим підтвердити слова свого головного боса Степашина про десятки взятих в полон «диких гусей» арабської, прибалтійської та інших національностей. І жодного судового процесу над тими нібито полоненими найманцями, які нібито мешкали в Лефортові, так і не було проведено.
Цікава арифметика
Але найцікавіше, мабуть, в усьому цьому – прикладна арифметика. Наприклад, воістину карколомні цифри оплати праці гіпотетичних найманців – кожен з яких, за версією «Красной звезды», отримував на добу від 800 до 1000 доларів [Красная звезда, 1994, 21 декабря] Щоправда, згідно з тим же самим джерелом, «час дій прибалтійських «білих колготок» коштує 50 доларів» [Красная звезда, 1994, 27 декабря]. Виходить, у частині оплати обділили саме професіоналів – не може ж снайпер працювати по 20 годин щодня. Дивно… Але ж і розцінки 800-1000 доларів за добу – просто ненаукова фантастика, світова практика найманства таких величезних гонорарів не знає, принаймні, не знала тоді. Наприклад, під час грузино-абхазької війни 1992-1993 рр. писали, що такса за операцію вищої складності щодо проникнення в тил противника нібито становила приблизно 5000 доларів. Хоча, звісно, в який бухгалтерії або податковій інспекції це можна перевірити? Але ж і в Африці, судячи з доступних публікацій, стандартні гонорари найманців тоді коливалися в межах 1500-4000 доларів. Однак директор Федеральної служби контррозвідки Сергій Степашин теж стверджував, що «по 800-1000 доларів щодоби виплачується бойовикам» [Красная звезда, 1995, 21 січня]. Вже навіть і не одним лише найманцям, а взагалі всім бойовикам.
Отже, на 21 грудня 1994 року головна газета Міністерства оборони РФ знаходить в Чечні 2,5 тисячі найманців з різних країн, які отримують від 800 до 1000 доларів за добу: це виходить вже від 2 до 2,5 мільйонів доларів за добу – чи під силу таке було касі Дудаєва? А за місяць це потягне вже на 60-75 мільйонів доларів.
У лютому 1995 року на слуханнях у Держдумі помічник міністра оборони РФ, начальник Управління військової політики генерал-лейтенант Геннадій Іванов розповів, що «в Чечні зараз воює близько семи тисяч найманців» [Российская газета, 1995, 22 лютого]. Щоправда, вже інші «компетентні джерела» тоді ж повідали, що «диких гусей» все ж дещо менше: «На стороні Дудаєва воюють приблизно п’ять найманців» [Там само]. Але далі на підвищення пішов уже сам міністр оборони Грачов. 2 березня 1995 року було опубліковано інтерв’ю Павла Грачова, в якому той стверджував, що «Дудаєв завербував за високу плату до 6 тисяч найманців із Прибалтики, Таджикистану, Азербайджану, України, Афганістану, інших іноземних держав» [Красная звезда, 1995, 2 марта]. І ось це вже нова арифметика: 6000 найманців, які отримують на добу (якщо вірити Степашину і Грачову) від 800 до 1000 доларів кожен. Тут вже на круг виходить від 4,8 до 6 мільйонів доларів за добу.
Але так, багатьма тисячами, їх і рахували аж до кінця війни. «За оцінками Генштабу, – запевняв на початку літа 1996 року «Московский комсомолец», – в Чечні діє майже 2 тис. іноземних найманців, серед яких двісті афганських моджахедів, що проникають в Чечню через гірські райони Дагестану» [Московский комсомолец, 1996, 5 червня]. Але якщо обмежитися офіційними даними хоча б на кінець весни 1995 року, то вийде, що з 11 грудня 1994 (формальної дати початку бойових дій) до 31 травня 1995 року на найманців було витрачено від 825,6 мільйона до одного мільярда 32 мільйонів доларів. І це за неповних пів року війни. Навіть якщо припустити, що генерал Дудаєв був не найбіднішою людиною, то вже мільярда доларів на оплату праці найманців у нього і близько бути не могло.
На запитання «Ви знаєте рахунки?» завжди відповідав туманно: «Рахунки його мало хто знає. Але вони є, і у нас є про це інформація»
Але й це ще не все: виявляється, як би багато найманців не винищували, кількість їх ніяк не зменшувалося, тримаючись на тому ж рівні. Навіть в серпні 1995 року, стверджував генерал Трошев у своїй книзі «Чеченський рецидив», було «6 тисяч іноземних найманців, що воювали проти російських військ в Чечні» » [Трошев Г. Н. Чеченский рецидив. М., 2003, с. 118]. Тобто приплюсуємо тоді сюди ще 441,6-552 мільйона доларів. Не кажучи вже про те, що найманці зазвичай воліють отримувати готівкою, а не на банківські картки, – як провозити такі штабелі грошей, де це все зберігати «касирам», та й самим найманцям? Не тягати ж із собою замість боєзапасу. У низці інтерв’ю, щоправда, Сергій Степашин говорив, що «сам Дудаєв мішки собі набив доларами, поклав у банки», але на резонні запитання «В які? Ви знаєте рахунки? » завжди відповідав туманно: «Рахунки його мало хто знає. Але вони є, і у нас є про це інформація» [Аргументы и факты, 1995, № 5].
Безумовно, бойовики-іноземці в Чечні були – це факт незаперечний. У тому числі й «особи арабської національності» – той же Хаттаб у квітні 1996 року брав участь у розгромі російської колони біля села Яриш-Марди. Але однаково навіть список країн, звідки добиралися до Чечні ті «ентузіасти», вочевидь був скромнішим від того екзотичного набору, який пропонували спецпропагандисти. Та й чисельність іноземних бойовиків ніяк дотягувала до названих величин: кілька десятків. А навіть якщо і 200-250 – таку цифру, наприклад, в квітні 1996 року оприлюднив міністр внутрішніх справ РФ Анатолій Куликов [Коммерсант, 1996, 24 квітня], то невже така жменька лиходіїв могла спочатку успішно стримати величезне угруповання федеральних сил, а потім і завдати йому важкої поразки?
Залишається, звісно, ще питання: а для чого взагалі творили всі ці міфи, навіщо потрібні були газетні чутки про «диких гусей», невже лише для виправдання провалів? Однак ці казки стали розповідати задовго до перших важких невдач федеральних сил. Отже, вони мали довести щось інше. Наприклад, як стверджував центральний орган Міністерства оборони Росії, що «на стороні Дудаєва б’ється не чеченський народ, <…> … а «дикі гуси» із близького і далекого зарубіжжя: чехи, абхази, прибалти. Воюють не за ідею – за гроші» [Красная звезда, 1994, 27 грудня]. Адже «воюючих чеченців залишилося дуже мало» [Красная звезда, 1995, 8 лютого], значить, воюють лише іноземці-найманці… Не чеченський народ. Не було війни проти людей у частині Російської Федерації. А отже, руки розв’язані.
Джерело: Володимир Воронов, для Радио Свобода
