Джерело: Юрій Бершидський, для The Insider
«Комсомольськая правда» до річниці вторгнення радянських військ у Польщу, що відбулося 17 вересня 1939 року, опублікувала матеріал під заголовком «Польща зробила все, щоб Сталін напав на неї через 17 днів після Гітлера». У ньому кандидат історичних наук Дмитро Суржик намагається спростувати, як він стверджує, чотири міфи, пов’язані з цим епізодом Другої світової війни:
«Міф №1. Сталін цинічно напав на демократичну країну.
На момент 17 вересня 1939 війська Речі Посполитої були вже розгромлені вермахтом, польський уряд утік за кордон».
Це – пряма брехня. Керівництво Польщі на чолі з президентом Ігнацієм Мосцицьким після нападу Німеччини залишалося у східній частині країни, на той час не окупованій Німеччиною, і лише після вторгнення радянських військ, в ніч з 17 на 18 вересня 1939 року, залишило країну, перейшовши кордон з Румунією.
«Міф № 2. Польща стала жертвою змови двох тоталітарних режимів.
Нам люблять докоряти “передвоєнним союзом Сталіна і Гітлера”, згадують спільний парад Червоної Армії і Вермахту (відбувся 21 вересня 1939 року в колишньому польському, а нині білоруському Бресті). Водночас головним сателітом нацистського Берліна у Східній Європі була якраз … Варшава. Німці уклали з нею договір про ненапад першими, ще в 1934 році – так званий пакт Пілсудського-Гітлера. Юзеф Пілсудський вважався одним з батьків-засновників незалежної Польщі, в Німеччині згодом із помпою видавався переклад його мемуарів. А якщо вже говорити про спільні паради – такий відбувся у Варшаві 11 листопада 1938 року на честь незалежності Польщі, німецькі військові були присутні там в якості почесних гостей. Була навіть імовірність “союзного” польсько-німецького вторгнення до СРСР – подібні перспективи аналізуються в записці начальника Генштабу Червоної Армії Бориса Шапошникова на адресу наркомату оборони навесні 1938 року. Таким чином для Варшави дорікати нам за “радянсько-німецький союз” – верх цинізму».
Те, що у Польщі був договір про ненапад із Німеччиною (як, до речі, і з СРСР), ніяк не виправдовує її розподіл згідно з пактом Молотова – Ріббентропа. Те, що історик назвав «другим міфом», він навіть не спробував спростувати.
«Міф № 3. СРСР виступив окупантом східних частин Польщі (так само як Німеччина – західних).
Міжвоєнні відносини між Москвою і Варшавою дійсно були напруженими. <…> Але в ході Польського походу Червона Армія не стала просуватися надто глибоко, зупинившись лише на «лінії Керзона». Ця лінія, як етнічна межа між поляками, з одного боку, і українцями та білорусами, була узгоджена ще Антантою після Першої світової і повинна була стати східним кордоном Польщі. Але Варшава через слабкість Радянської Росії після громадянської війни змогла ці території захопити».
У 1939 році Червона армія зупинилася на лінії Керзона, тому що території на захід від неї були окуповані Німеччиною. Ця лінія, що приблизно збігається з сучасними східними кордонами Польщі з Литвою, Білоруссю і Україною, була запропонована в 1919 році країнами Антанти у якості кордону, і Польща з пропозицією погодилася. Однак радянська Росія цей варіант відхилила і від британського посередництва відмовилася. У серпні 1920 року Червона армія намагалася взяти Варшаву, але зазнала невдачі. За Ризьким договором 1921 року, котрий завершив радянсько-польську війну, кордон Польщі пройшов значно східніше від лінії Керзона.
Лінія Керзона відповідала етнічному кордонові між територіями з більшістю польського і східнослов’янського населення лише почасти. Так, у Львові, що опинився на схід від цієї лінії, за даними перепису населення 1931 року, 50,4% населення становили католики (тобто в основному поляки), 31,9% – іудеї і лише 15,9% – греко-католики (тобто українці). Польська мова була основною розмовною для 63,5% мешканців міста, а українська (разом з її русинським діалектом) – всього лише для 11,3%. Після Другої світової війни радянська влада виселили львівських поляків до Польщі.
«Міф №4. Те вторгнення порушувало навіть тодішнє міжнародне право, не кажучи вже про нині чинне.
Зараз на Заході забувають, що Польща разом з Гітлером брала участь у розподілі Чехословаччини в 1938 році. Захопила її Тешинську область під приводом того, що там мешкає чимало етнічних поляків. Гарантом безпеки Чехословаччини за міжнародними угодами тоді виступав Радянський Союз. 23 вересня 1938 року, незадовго до ганебного розділу цієї слов’янської країни, СРСР висунув Варшаві ультиматум: якщо вона братиме в цьому участь, то Москва знімає з себе зобов’язання НЕ нападати на саму Польщу в подальшому. Але наші сусіди промовчали. І тим самим визначили свою долю, відкривши “дипломатичні ворота” для майбутнього Польського походу РСЧА».
23 вересня СРСР дійсно направив Польщі ноту, попередивши, що анулює договір про ненапад, якщо Польща окупує частину Чехословаччини. Проте вже після окупації Польщею Тешинської області, 27 листопада, було опубліковано повідомлення ТАРС, у якому йшлося:
«Низка перемовин, що мали місце останнім часом між народним комісаром закордонних справ т. Литвиновим і послом Польської Республіки п. Гжибовським, виявила, що:
Основою відносин між Польською Республікою і Союзом Радянських Соціалістичних Республік залишаються і надалі у всьому своєму обсязі всі існуючі договори, включаючи Договір про ненапад, підписаний у 1932 році, і що цей договір, укладений на п’ять років і продовжений на подальший термін до 1945 року, має досить широку основу, яка гарантує непорушність мирних відносин між обома державами».
Таким чином, до 17-вересня 1939 року договір розірваний не був і вторгнення радянських військ до Польщі є його прямим порушенням.
Джерело: Юрій Бершидський, для The Insider
