Конкурс пустопорожніх запитань. Зоя Свєтова – про виступи Путіна

Джерело: Крим.Реаліі

Грудень видався для Володимира Путіна вельми публічним. Так завжди буває наприкінці року, коли всі чиновники, дрібні і великі, підбиваючи підсумки року, зустрічаються із підлеглими, розробляють план на майбутнє, спілкуються. І в принципі, у Путіна, як у глави держави, грудень також завжди є нібито звітним місяцем.

Щороку, в День прав людини, президент зустрічається з «офіційними» правозахисниками із Ради з прав людини, а в інші дні грудня проводить зустрічі з колегією Міністерства оборони, з депутатами, вручає Державні премії, проводить велику прес-конференцію для декількох сотень журналістів, згодом – святковий прийом у Кремлі. Цього року поміж цих звичних заходів вклинилися ще похорони Людмили Алексєєвої і відкриття пам’ятника Олександру Солженіцину: Путіну довелося бути і на похоронах, і на відкритті монумента. Через кілька днів, завершуючи Рік волонтерів, він зустрічався із засновником Фонду «Вера» Нютою Федермессер та обговорював із нею питання знеболювання дітей, які страждають на онкологічні захворювання, а потім відкривав Рік театру в Ярославському драматичному театрі.

Як так трапилося, що підполковник КДБ, який замолоду боровся з дисидентами, зблизився із Солженіциним і бував у нього вдома? А вже будучи главою авторитарного режиму, опікав Людмилу Алексєєву, з її згоди, і, попри її опозиційні висловлювання, вважав за необхідне приїхати на похорон легендарної правозахисниці як до близької людини? Що у ставленні Путіна до цих двох по-своєму визначних людей Росії  є щирим, а що – лише маніпуляцією і грою? Толерантні люди скажуть: «Ніщо людське йому не чуже»; реалісти зазначать, що бажання стати своїм для антирадянщиків і дисидентів – спроба маніпулювати цими людьми, які за життя також використовували Путіна задля своїх цілей, але вже після їхньої смерті, приїжджаючи на похорон і відкриваючи пам’ятники, президент сам використовує їх так, як вважає за потрібне.

Політика – цинічна штука, і те, що здається природним ідеалістові, й на думку не спаде прагматичному державному мужу. Наприклад, багато хто з ідеалістів сподівався, що Льва Пономарьова, заарештованого за публікацію у  Facebook, суд відпустить на похорон Алексєєвої або що на знак пам’яті про Алексєєву Путін помилує тих засуджених, за яких Алексєєва просила того ж самого президента. Але не так сталось, як гадалось. Після прес-конференції прийшла новина про те, що президент  помилував п’ятьох засуджених, четверо з яких були засуджені рік або два тому, їхні вироки полягали у невеликих термінах ув’язнення, і, якби президент їх не помилував, вони цілком могли б найближчим часом вийти за УДЗ.

Велика прес-конференція у цьому році виявилася найбільш нудною (і, по суті, найбільш безглуздою) з усіх. Багато хто помітив, що формат, придуманий в 2004 році, себе вичерпав. Чи пов’язано це з тим, що Путіну особливо нічого сказати місту і світу, чи з тим, що виродилася журналістика – хто знає? Але часом здавалося, що це не прес-конференція, а «пряма лінія». Багато журналістів нагадували прохачів, які, переважно, заступалися не за інших, що в принципі бувало ефективним раніше, як-от, наприклад, два роки тому, коли запитання журналіста з  RT  стосувалося  Оксани Севастіді, яка послала  SMS  про пересування російських військ і була засуджена за держзраду. Питання тоді викликало жвавий інтерес Путіна, і за кілька місяців Севастіді була помилувана. Але цього разу одні за одними слідували цілком графоманські питання  про можливість створення міністерства ідей, про необхідність збільшення числа позитивних новин, про необхідність відповідальності журналістів. Професійних питань  набралося всього два або три.

Ніхто не запитав про Бошірова і Петрова, про Олега Сенцова і обмін росіян, які відбувають термін в Україні, на українських політв’язнів, про справу Кирила Серебреннікова. На тих журналістів, які могли б поставити подібні питання, Пєсков не звернув уваги: ​​я маю на увазі кореспондентів телеканалу «Дождь», газети РБК, «Еха Москви» і «Свободи». Але, схоже, ідея прес-конференції була простою – дати можливість висловитися журналістам з регіонів і дозволити поставити питання лояльним журналістам. Для «випускання пари» було достатньо Іллі Азара з «Новой» із його питанням про загибель російських журналістів у ЦАР та кухаря Пригожина, а також про арешт Льва Пономарьова. І питання Романа Цимбалюка з агентства УНІАН щодо Донбасу і ситуації із захопленими в Керченській протоці військовими моряками.

Важливе запитання поставила кореспондентка «Царьграда» щодо автокефалії Української православної церкви. Вхопившись за питання, Путін з радістю «опустив» президента Порошенка за його втручання в релігійне життя напередодні виборів, та ще й увів в ужиток цілком дотепний вираз «стамбульська парафія». «Стамбульська парафія розкольницької церкви» і цілком клішоване «як порядна людина, я муситиму коли-небудь одружитися» – ось що, напевне, найбільше запам’ятається з усієї прес-конференції.

Згадаймо, що п’ять років тому прес-конференція Путіна принесла справжню сенсацію. Закінчивши спілкуватися із журналістами, президент повідомив, що помилував Михайла Ходорковського, який звернувся до нього з відповідним проханням у зв’язку з важкою хворобою матері. Нічого схожого цього разу не сталося. Спілкування журналістів з президентом нагадувало чи то спілкування глави секти зі своїми вірними послідовниками, чи то зустріч із рок-зіркою. Під кінець третьої години, коли стало зрозуміло, що не всі встигнуть поставити питання, журналісти почали буквально вити, волати, розмахувати саморобними плакатами, намагаючись привернути до себе увагу. Путін навіть пригрозив нетерплячим: «Давайте не перетворювати прес-конференцію на несанкціонований мітинг». Злякавшись, вони принишкли.

Тоді Пєсков надав слово ветеранам журналістики. Не забарилося геть вже правильне запитання: які події запам’яталися Путіну в 2018 році? Потішений президент відповів чесно: вибори президента і чемпіонат світу з футболу.

Зоя Свєтова, журналіст, оглядач mbk.media