Джерело: Сергій Стельмах, спеціально для Крым.Реалии
Керівництво Служби безпеки України повідомило, що структури Московського патріархату допомагали російським спецпризначенцям готувати анексію Криму. Церковники забезпечили прикриття першим групам російських диверсантів, а після анексії зайнялися мілітаризацією свідомості юних кримчан.
Російський диверсант і терорист Ігор Гіркін (Стрєлков), виконуючи наказ кремлівського командування, проводив у Криму розвідку під прикриттям московського духовенства. Про це йдеться в інформаційному буклеті Служби безпеки України.
«30 січня 2014 року озброєна група терориста Ігоря Гіркина здійснює розвідку в Сімферополі під прикриттям охорони церковних святинь «Дари волхвів», – сказано в документі.
Як зазначають автори буклету, цей інцидент був одним із «проявів сприяння священиків структури Московського патріархату агресії Росії в Криму і на Донбасі». Українська спецслужба розробила серію інформаційних матеріалів, присвячених політичним, пропагандистським і диверсійним методам, використовуваних Кремлем в розгортанні агресії проти України. Темою перших двох випусків стало використання Кремлем релігійних організацій.
«Цілеспрямоване інспірування російськими спецслужбами міжконфесійних конфліктів в Україні в поєднанні з провокаціями прямої терористичної дії може стати приводом для відкритого воєнного вторгнення Збройних сил Росії в нашу країну», – зазначив керівник СБУ Василь Грицак.
Диверсійна група Стрєлкова прибула у Крим наприкінці січня 2014 року під виглядом «паломників», які охороняли святиню «Дари волхвів», привезену з Афона. Серед організаторів приїзду диверсантів були депутат Держдуми Дмитро Саблін і російський «православний олігарх» Костянтин Малафєєв. Згодом бізнесмен стверджував, що опинився в Сімферополі «випадково». Диверсанти виконали два основних завдання: провели розвідку на місці й вербували агентуру з числа місцевих політиків. На півострові делегацію зустрічали заступник голови Ради міністрів Криму Рустам Теміргалієв і тодішній міністр культури республіки Альона Плакіда.
Пізніше Теміргалієв розповідав, як Саблін у телефонній розмові наполягав, щоб літак із «Дарами волхвів» обов’язково приземлився у Криму, незважаючи на погану погоду. Колишній чиновник стверджував, що перша розмова з Сабліним з приводу анексії Криму у нього відбулася саме в день зустрічі «паломників». Цікава деталь: Теміргалієв через рік після описаних подій заявив, що нинішній очільник республіки Сергій Аксьонов скептично оцінював перші пропозиції кремлівських емісарів про проведення «референдуму». Нібито Аксьонов спочатку був впевнений, що російська верхівка в останній момент відступить і відмовиться «приєднувати» півострів.
Роль Московського патріархату не обмежувалася лише «прикриттям» для Сабліна, Малофєєва і Гіркіна. Кримські церковники брали участь в анексії, сприяючи російським диверсантам, «козакам» і напівкримінальним елементам, які на вулицях міст республіки імітували «повсталий народ Криму». Восени 2015 року на той час голова міської ради Керчі Лариса Щербула розповідала, що диверсанти ховалися в храмі Андрія Первозванного. З її слів, російські «козаки» ночували в церкві перед «вирішальними днями» – захопленням адміністративних будівель і блокуванням українських військових частин.
Після анексії півострова церковники не залишилися без діла. Московська патріархія, як повідомляли правозахисні організації, зайнялася мілітаризацією свідомості юних кримчан, насадженням культу війни, антиукраїнських і антизахідних поглядів.
Чому московські клірики патріархії брали участь в анексії українського півострова? Основних причин дві. По-перше, ще з радянських часів Московська патріархія перебувала в повній залежності від держави. Досить згадати, що ініціатором відновлення Російської церкви після більшовицького розгрому був саме диктатор Йосип Сталін. Кремлівське начальство використовувало церкву для «патріотичної пропаганди» під час радянсько-німецької війни. Отриманий результат задовольнив радянських вождів, тому після розгрому нацистів комуністи зберегли церковну структуру. Незважаючи на крах СРСР і формальну демократизацію російського суспільства, РПЦ виявилася вмонтованою в нову владну вертикаль. Хоча формально, відповідно до Конституції Росії, Московська патріархія та інші релігійні організації функціонують окремо від чиновницького апарату.
Нинішній конфлікт між Вселенським патріархом і московськими кліриками навколо української автокефалії багато в чому обумовлений надмірним політичним впливом Кремля на російську патріархію. Константинополь не влаштовує той факт, що одна з найбільших православних церков де-факто є підрозділом адміністрації російського президента.
По-друге, РПЦ активно брала участь у підготовчій роботі до дестабілізації регіонів України. Насамперед Криму, південних і східних областей. Кремль використовував політичне православ’я як «м’яку силу» із затягування українців у свою «зону впливу», починаючи з 2005-2006 років. З 2009 року Московська патріархія почала активно просувати в широкі маси українців ідеологію «русского мира». Незважаючи на культурний і релігійний контекст, «русский мир» мав конкретний політичний сенс: Україна і Білорусь мають формальний державний суверенітет, а їхні території – такий собі «подарунок» з боку Москви.
Того ж 2009 року Московський патріарх Кирил відвідав Крим, пропагуючи ідеї «русского мира» та «історичної єдності» українців, росіян і білорусів. Московські клірики невпинно заявляли, що саме Крим був «колискою» російського православ’я. Згодом російський президент Володимир Путін використав тезу про «сакральний Херсонес» для обґрунтування окупації суверенної території України.
Московські політики та церковники кілька років методично вели підривну роботу проти України і її громадян. Сумнівно, що російське начальство десять років планувало захоплення півострова. Анексія Криму, судячи з наслідків для Москви, була наспіх прийнятим рішенням однієї людини – Володимира Путіна. «Церковний спецназ» створювався насамперед для пропаганди і політичних маніпуляцій, але взимку 2014 року саме він підготував вторгнення російської армії на український півострів.
Сергій Стельмах, кримський політичний оглядач (ім’я та прізвище автора змінені в цілях безпеки)
