Джерело: Ірина Кащей, для LB.ua
Італія та італійці перебувають у полоні міфів про Росію – вельми далеких від реальності і шкідливих. Про це йшлося на конференції в італійському парламенті за участю провідних експертів, учасники якої пропонували поглянути на факти.
Непереможність Росії?
«Росія в італійському дискурсі: пошук втраченої тверезості погляду». Більш красномовної назви організатори конференції – політична лабораторія «Мондодем» італійської Демократичної партії – навряд чи б могли знайти.
В італійському дискурсі останніми місяцями, з часу приходу уряду Ді Майо-Маттео Сальвіні, дійсно дуже багато Росії. Її особливе місце і особливе ставлення до неї урядовці підкреслили відразу ж після приходу до влади. Тоді вони заявили, що, попри те, що вони – «уряд змін», зовнішню політику Італії вони не змінюватимуть. За єдиним винятком – ставлення до Росії.
Причому, наголосимо, до спотвореної Росії. Власне, Росії міфів, а не фактів про неї.
Як декілька разів наголошували учасники конференції – політологи, журналісти, незалежні дослідники – для нинішнього італійського уряду Росія є не стільки реальною державою, з якою потрібно якось вибудовувати відносини, а символом антиєвропейськості, символом опору «тим брюссельським бюрократам».
Так, журналістка «La Stampa» Анна Зафесова зазначила, що в уявленнях як уряду, так і великої кількості пересічних італійців Росія є великою економічною та військовою міццю. Проте якщо все ж уважно подивитися на факти, а не на створений ЗМІ образ, можна побачити державу з величезною кількістю економічних, інфраструктурних, технологічних, соціальних проблем і викликів. Журналістка навела дані щодо декількох останніх помітних фактів. Наприклад, про затоплення плавучого дока під час виходу з нього авіаносного крейсера «Адмірал Кузнєцов». Втрата дока трапилася саме через інфраструктурні проблеми, через численні блек-аути. А оскільки док був шведського виробництва, Росія навряд чи може розраховувати на те, що Швеція чи інша північноєвропейська країна погодиться побудувати для неї аналог.
Всупереч італійським уявленням про «надбагатих росіян», у Росії глибокі економічні проблеми. Вже навіть російський мінфін, на відміну від останніх років, не демонструє оптимізму: за його прогнозами, рубль не має підстав для зміцнення. До того ж, ціна нафти за декілька днів має повернутися до 50 доларів за барель, що абсолютно недостатньо для російського бюджету. Адже Росія є країною, яка живе практично за рахунок продажу природних надр, таким собі «засніженим еміратом», процитувала колег Зафесова. На додачу до всього цього – з десяток пакетів різних санкцій за зовнішньополітичну агресію.
У соціальній сфері – обвал рейтингу Путіна відразу на 15% в результаті сумнозвісної пенсійної реформи, яка практично гарантує, що 40% чоловіків банально не доживуть до пенсії.
Не кажучи вже про так звану «проблему 2024» — тобто «а що ж буде після Путіна?». Чи до снаги буде Росії реформувати настільки ультраперсоналізовану систему влади?
Отже, непереможність Росії – це тільки добре розтиражований міф, підсумовує Анна Зафесова.
Ціннісний розрив
Іншою проблемою, над якою нині в Італії «не модно» замислюватися, є так званий «ціннісний розрив». Цьому феноменові присвятили частину своїх виступів як Анна Зафесова, так і Нонна Міхелідзе, співробітниця Інституту міжнародних справ (Рим).
По-перше, у Заходу і в Росії принципово різний спосіб мислення: Росія не приймає і не сприймає західний лібералізм. Свобода громадянина, права людини – все це не для Кремля. У Росії людина існує для держави, і жодним чином не держава для людей.
Другим каменем спотикання є якраз бачення міжнародної шахівниці. Росія претендує на існування власної «зони впливу», де вона безкарно може робити все, що забажає – це усі держави, що утворилися після розпаду СРСР. У той час як Захід, відзначає Нонна Міхелідзе, хоча і не пропонує Україні, Грузії і Молдові повноправного членства у своїх структурах, проте вважає за необхідне і правильне посилювати політичні та економічні зв’язки з цими країнами, підводити їх ближче до західних стандартів управління. Росія ж таку політику сприймає як напад на «свої законні інтереси». І продовжує наполягати на тому, щоб їй надали своєрідне право вето на вступ країн пострадянського простору до НАТО. Поки немає жодної дієвої моделі вирішення цього ціннісного конфлікту, відзначила дослідниця.
Звичайно, говорячи про цінності, учасники дискусії не могли обійти і питання санкцій щодо Росії – тим більше нинішній італійський уряд так полюбляє заявляти про свій намір скасувати їх просто невідкладно. Санкції і є виразом різниці між цінностями Заходу і Росії. Стосовно їх ефективності під час заходу звучали різні думки, від «схоже, вони не працюють, конфлікт не вирішено» до «це єдиний спосіб не отримати ще більш широку війну в Європі, єдине, що стримує Путіна від подальших авантюр – із санкціями йому доводиться рахуватися».
Окремо розібрали міф про економічний ефект (втрати) Італії від антиросійських санкцій. На жаль, російська пропаганда спрацювала тут ефективно і, як зазначив керівник італійської редакції «Stopfake» Мауро Воерціо, більшість італійців вірять у те, що проблеми італійським виробникам і постачальникам сільгосппродукції створив Брюссель, а не сама Москва. Щодо цифрового вираження втрат існують суттєві розбіжності, адже на купівельну спроможність росіян дуже вплинув обвал рубля.
Однак, справа взагалі не в цифрах, підкреслив Мауро Воерціо: «Ми не можемо рахувати – це нам вартувало 100 млн або 300 млн. Я часто буваю на фронтах у східній Україні. Там – війна, там – вмирають. Санкції є єдиним можливим інструментом, єдиною альтернативою військової відповіді. Якщо їх скасувати, «альфа-самець» Путін посилить агресію. З «альфа-самцем» можна вести діалог, тільки показавши зуби. Якщо ж підібгати хвоста, «альфа-самець» покладе тебе на лопатки», – сказав він.
Конте як статуетка
А чи могла б Росія дійсно стати альтернативним партнером для Італії, як це подає нинішній уряд? Таке питання поставив у своєму виступі Алессандро Альфьєрі – голова комітету з питань міжнародної політики від Демпартії у Сенаті.
Уряд Сальвіні намагається проштовхнути думку, що євроатлантичну позицію країни можна поміняти на «східну», тобто російську. І цей наратив використовується не тому, що, наприклад, Сальвіні вважає цю ідею реалістичною, а тому, що вона працює: електорат правлячих партій дійсно на нього відгукується. Хоча, безумовно, якщо оцінювати факти (ВВП Росії, боєздатність, населення, не зіставне з населенням ЄС, США чи Китаю), то зрозуміло, що Росія жодним чином не здатна замінити традиційних партнерів Італії у фінансовій сфері, сфері безпеки або будь-якому іншому вимірі.
Водночас для уряду Ді Майо-Сальвіні характерна непослідовність, хаотичність. Так, їхні заяви звучать вельми проросійськи. Досить згадати, як Сальвіні в Москві заявив, що відчуває себе там більше вдома, ніж у деяких європейських країнах. Візити італійських чиновників в Росію є надзвичайно частими. І тому дехто в ЄС вбачає у Апеннінській державі якогось кремлівського «троянського коня», який може спробувати розвалити ЄС зсередини.
Але при цьому на практиці «жовто-зелені» не зробили жодного конкретного проросійського кроку. Зовні Італія продовжує йти тим самим курсом, підтверджуючи, наприклад, збільшення санкцій проти Росії. Така нечітка зовнішньополітична позиція – коли проголошується одна лінія, а втілюється інша, відзначили експерти, дуже шкодить реноме Італії на міжнародній арені.
Італія стає незрозумілою, до неї зникає довіра, зазначила також голова комітету з питань зовнішньої політики від Демпартії в Нижній палаті Лія Квартапелле. Більше того, уряд у своїй безмежній спробі догодити Росії взагалі не відстоює інтереси Італії. Настільки стає на російську позицію, що забуває про позицію італійську. Таку поведінку чиновників депутатка назвала рабським націоналізмом.
Наприклад, під час нещодавньої прес-конференції Путін оголошує, що націлить свої ракети на країни НАТО, якщо там будуть американські ракети середньої дальності. Поруч із ним сидить Джузеппе Конте, глава уряду однієї з країн НАТО, і жодного слова не промовляє у відповідь на погрози італійцям. Він «працює статуеткою на столику в царя» (так депутатка висловилася про цю подію в соціальних мережах).
Італія, враховуючи вікові добрі відносини з Росією, могла б стати посередником між Москвою і Заходом, спробувати переконати Кремль, знайти заміну чинним Мінським угодами, розробити механізм контролю за виконанням домовленостей. Однак за нинішнього уряду на це сподіватися не варто.
Джерело: Ірина Кащей, для LB.ua
Ірина Кащей – журналіст-міжнародник, фрілансер
