Джерело: блог Ігоря Яковенка
В роботі медіакритика, що пише про російські ЗМІ, періодично настає момент, коли здається: вже все, займатися цим неможливо і треба переключатися на щось інше. Скільки можна вишукувати нові відтінки параноїдального марення? Який сенс у виявленні та оприлюдненні нових згустків ненависті до всього живого, які разом із потоками брехні вихлюпнув минулого тижня російський телевізор? Тим більше, що за своїм хімічним складом ці згустки і ці потоки змінюються порівняно мало. Та й пахнуть вони весь час однаково, хіба що інтенсивність смороду наростає.
Імпульс до продовження цієї роботи дають три обставини. По-перше, зміни у вмісті того продукту, який вкладається в голови росіян, все-таки є. І це важливо фіксувати, оскільки часом цей вміст призводить до певних дій деяких громадян РФ. Наприклад, хтось із них, подивившись на «розіп’ятого хлопчика в трусиках», їде в Україну вбивати.
По-друге, матеріали російської медіакритики є документальними свідченнями злочинів. Оскільки російський телевізор і деякі друковані ЗМІ давно перестали бути притулком не лише журналістики, а й пропаганди і перетворилися в головне знаряддя гібридної війни, що несе кров, брехню та провокації всьому людству. І фіксація цих злочинів обов’язково буде затребувана Міжнародним трибуналом. Спочатку громадським, а потім неодмінно кримінальним.
І по-третє, іноді, в ті рідкісні моменти, коли посеред шабашу якогось чергового шоу ненависті хтось із учасників цього шоу раптом починає думати – так-так, ви не повірите, і таке з ними трапляється! – в ці рідкісні моменти їхні висловлювання можуть надати імпульс для роздумів.
Саме така рідкісна мить просвітління настала у режисера Карена Шахназарова під час програми «Время покажет», яка вийшла на Першому каналі 01.11.2018. Йшлося про антиукраїнські санкції, прийняті Росією. Ведучий програми Артем Шейнін молов традиційні нісенітниці про те, що «ми один народ», що «Україна – це провінція Російської імперії», і що «бути провінцією Російської імперії – це не образливо».
І ось відштовхуючись від цієї нісенітниці, яку городив Шейнін, погоджуючись із цією нісенітницею, режисер Карен Шахназаров раптом почав говорити цілком нормальні речі. «Ми самі не пропонуємо їм порядку денного, – покаявся Шахназаров. – Російська Федерація не пропонує Україні реального порядку денного». І це був момент істини, але дуже короткий, після чого Карен Георгійович отямився і почав, як зазвичай, виголошувати великодержавні імперські марення: «Ми будуємо разом велику євразійську країну». Ведучий Артем Шейнін цю ідею радісно підхопив: «За наявності порядку денного багатьох із цього списку (списку санкцій – І.Я.) в ньому б не було».
Те, що сказав режисер Карен Шахназаров, лежить на поверхні. Та все ж важливо, що це прозвучало на Першому каналі не від ліберала і «нацголови» Леоніда Гозмана, який на цій передачі сидів поряд і приєднався до риторичного запитання режисера, а від Карена Шахназарова, знавіснілого кримнашівця, запутінця та імперця.
Важко сказати, який відсоток глядачів Першого каналу почув це риторичне запитання і скількох він змусив задуматися. Адже для людей, хворих на імперську недугу, це питання найважливіше. Якщо Росія претендує на роль імперії й кидає виклик Заходу в боротьбі на світовій арені, то у неї має бути якась виразна пропозиція до народів тих країн, які вона збирається включити до сфери свого впливу. «Ідіть за мною, і буде вам ось що», – повинна сказати Росія громадянам України, Білорусі, Молдови та інших країн пострадянського простору, який путінська Росія чомусь вважає частиною неіснуючої «Російської імперії».
Остання версія Російської імперії – Радянський Союз тримався на двох фундаментах: насильство та ідеологія. Ідеологія була своєрідною публічною офертою, тобто пропозицією цілком певного майбутнього, адресованого невизначеному колу осіб. Треба визнати, що серед тих, хто акцептував цю оферту і з ентузіазмом взяв участь в створенні комуністичного майбутнього, були аж ніяк не одні росіяни, а серед представників багатьох народів, захоплених цією ідеологією, далеко не всі суцільно були недоумками і негідниками.
Проблема чотирьох головних тоталітарних ідеологій ХХ століття в тому, що очевидність їхньої антилюдської суті проявляється на стадії їх втілення в життя. І то не відразу.
Важко назвати недоумками, наприклад, Кнута Гамсуна і Мартіна Хайдеггера, які підтримали Гітлера. Великий гуманіст ХХ століття Андрій Сахаров остаточно прийшов до розуміння згубності комуністичної ідеології та антилюдської суті радянської влади тільки на п’ятому десятку життя. У своїх «Спогадах» Андрій Дмитрович пише про лист, який він написав дружині після смерті Сталіна: «Я під враженням смерті великої людини. Думаю про його людяність». Після чого, із властивою йому безжальною інтелектуальною чесністю, Сахаров передає свої відчуття того часу, коли він робив «цар-бомбу» для Сталіна і ходив на наради до Берії зі звітами. У ті роки Сахаров, як і десятки мільйонів людей, думав, що «радянська держава – це прорив у майбутнє, певний (хоча ще недосконалий) прообраз для всіх країн». Кінець цитати.
Знадобилися десятиліття, щоб радянський проект прогнив настільки, що тільки найтупіші продовжували вірити в комуністичну утопію й тільки найбільш лицемірні продовжували робити вигляд, що вірять.
Путінська Росія – гола. У неї немає ніякої ідеології. Їй нічого запропонувати світові в цілому і Україні зокрема. «Давайте знову бути разом, одним народом», – перекосивши фізіономії від ненависті, волають холуї з інформаційної обслуги із екранів телевізора. «Бути разом» – щоб що? Разом із росіянами дивитися і аплодувати мультикам Путіна про знищення російськими «ракетами» Флориди. Або терпіти витівки середньовічного дикуна Кадирова, якому в Росії можна практично абсолютно все, за невеликими винятками. Чи українців можна приваблювати мракобіссям попів із РПЦ, до яких щойно приєднався ректор МДУ Садовничий, запропонувавши вивчати у школі церковнослов’янську мову для того, щоб діти розуміли зміст молитов.
Росія, в якій соціальне розшарування досягло світового рекорду, яка займає перше місце в Європі за кількістю наркоманів і підліткових самогубств на тисячу жителів, за рівнем корупції перевершує Україну, а за рівнем державного насильства незмірно обганяє не тільки Україну, а й будь-яку європейську країну, може бути прикладом лише того, як не треба будувати життя. І чим більше російський телевізор буде говорити українцям про «один народ» і про те, що «Україна – частина Російської імперії», тим більше громадяни України будуть мріяти опинитися подалі від вкрай знавіснілого сусіда.
Джерело: блог Ігоря Яковенка
